Павло Коломієць - Невідоме Розстріляне Відродження

Ми будем жити так, щоб не дарма прожити, Бо ж корабель життя не вернеться назад. І що нам мілина, чи риф, чи грізні бурі, Ачей же допливем. Гей, уперед стерно! Хай хтось за борт впаде до всіх чортів і фурій, Аби лиш доплисти, а далі – все одно. На острові впадуть, як постарілі птиці, Підламлені життям ровесники мої, І буде знать орел, що їх серця із криці, Не виклює орел очей орлиних їм. Ходімо ж в день оцей, що наче відблиск синій І клечіні нарвем, зробивши всім вінки… Бо, може, тільки так і пощастить людині Дістати для життя не роки, а віки. Врятовані з Віфлеєму
Воно не знало, де зосталась мати, — Чи у степу, чи там, де бій гримів — Таке мале, біляве і кирпате. Хлоп’я із краю тисячі громів. Там рвались бомби – він сміявся радо. Ходила смерть – він грався у квача, Дитинство, пройняте свинцевим градом, На щастя, смерти ще не поміча… Ми підійшли – всміхнулись тепло очи, Примерхлі трохи в тисячі громів; — І той, хто смерти розуміть не хоче, Дитячим серцем друзів зрозумів… Прелюдія
Десь сонно ходять громовиці Над теплим морем чорних піль… А від небесної правиці На серці біль… щасливий біль. Грози відгомін в серці юнім Готичним стилем блискавиць, І я у грізному буруні Шукаю райдуг і жар-птиць.