Тетяна Гуркало - Ліїн із роду со-Ялата, Тетяна Гуркало

Заскрипів стілець, і Ліїн, не ставши чекати, поки хтось у вікно вигляне, поспішила до рогу будинку.

Хашена дівчині хотілося вбити. Причому вбивати довго та з насолодою.

Валада хотілося вдарити і веліти сказати все, яким би це все не було. Теж ще, захисник. Чи він тримається подалі, щоб і його не записали у ненадійні? Загалом, із Валадом відбувалося щось дуже дивне.

А ще у Ліїн з'явилася підозра, що він навмисне привів її до цього вікна, щоб вона переконалася і не будувала ілюзій, як остання дурепа. І ввечері з'явиться із пропозицією втечі.

А ось із душечкою Юмілом все зовсім погано. Як би це тріо не вирішило його вбити та прикопати від гріха подалі. Його маму вони бояться. А капітана було шкода. Не така вже він погана людина. А може, навіть хороша.

— Прокляття, — прошепотіла Ліїн і пішла до сарайчика.

Охоронці, як вона й думала, мирно собі спали, пахнучи винними парами.

Ліїн зупинилася в нерішучості.

А що, якщо хтось дивиться у вікно і тільки й чекає, коли вона туди піде? Чи випадково побачить? Або ...

— Ох, ти ж! — вигукнули за спиною.

Ліїн шарахнулася і різко обернулася, мало не зіткнувшись ніс до носа з лікарем Лемаром.

— Вас вони теж із боліт притягли? — розгублено спитала дівчина.

Відповідати він не став, просто рвучко кинувся вперед і міцно обійняв, щиро й по-людськи. Через що Ліїн захотілося розплакатися, уткнувшись йому в плече, і почати скаржитися. На всіх та все. На несправедливість. На мисливців за спадщиною. На те, що Марк і Велівера хоча б відразу сказали правду про цю спадщину, а люди, з якими вона пліч-о-пліч прожила стільки років, дивні інтриги влаштовують, якогось красеня хочуть підсунути і взагалі. На те, що Валад дивно поводиться і нічого не говорить. На те, що Хашен ще більша сволота, ніж вона завжди думала. На те…

— Ходімо, допоможеш мені, — сказав лікар і посміхнувся.

Ліїн охоче кивнула і пішла слідом за лікарем у сарайчик.

Реальність виявилася і кращою, і гіршою за ту, яку вона уявляла. Капітан не валявся на підлозі, до сарайчика притягли ліжко, на якому його й поклали. Щоправда, виглядав Велівера зовсім погано — спітнілий, блідий, сплячий, чи непритомний незрозуміло.

— Вони думають, що це хвороба чи прокляття, і бояться заразитися, тож із будинку винесли, — пояснив лікар. — Думають, я з розуму вижив, і не вірять, що бувають рани, яких на тілі не видно, але вони витягають із людини життя, якщо правильно не лікувати.

Ліїн кивнула і промовчала.

— Я просто його підтримую, нічого більше зробити не можу. Тут потрібен інший фахівець, у якого і дар сильніший, і досвід не такий одноманітний. А вони не хочуть нікого звати. Хашен навіть репетував, що він може вдавати. Хіба так прикидаються?

Ліїн похитала головою і знову нічого не сказала. Та й навіщо, Лемар навряд чи стикався із залікованими опіками від божественної сили. А якщо і стикався, він звичайний травник, а в цьому випадку потрібен маг на кшталт Мелани. Тут навіть Валад не допоможе, а він чи не найсильніший маг у повстанців.

Зілля, що пахло гіркуватою солодкістю, лікар вливав у капітана по ложечці. А Ліїн підтримувала Веліверу за плечі і слухала його хриплувате, нерівне дихання. Здавалося, йому сниться кошмар. Хоча хто знає, як діє сила бога-демона?

— Зараз він прийде до тями ненадовго, і ми його напоїмо і погодуємо, скільки вийде. Потім…

Лікар озирнувся, плеснув долонями по стегнах і, заявивши, що забув кошик із кашею, молоком та водою, кинувся до дверей. Сам кинувся, хоч міг послати Ліїн, дівчина тільки й встигла здивовано покліпати очима йому вслід. Кудись ходити, якщо є можливість відправити замість себе когось іншого лікар Лемар дуже не любив.

Додуматися до того, що це означало, Ліїн не встигла. Велівера смикнувся, розплющив очі, майже чорні через розширені зіниці, і дивився як на зло, що прийшло до його смертного одра.

— Ти, — видихнув і схопив за руку вище ліктя.

— Я вас годуватиму зараз, — незрозуміло на що образилася Ліїн.

Капітан засміявся, потім закашлявся і спитав:

— Де ми?

— Не знаю, — чесно сказала Ліїн.

Він кілька хвилин дивився на неї, не моргаючи, потім моторошно посміхнувся і сказав:

— Добре, вони таки ідіоти.

А потім клацнув браслет.

— Що? — спитала Ліїн, недовірливо підносячи прокляту прикрасу до обличчя.

— Я зняв блок, — сказав капітан. — З браслета. Тепер ви, чудова елана, зможете його зняти, якщо захочете. — Він знову моторошно посміхнувся і додав: — Навіть цікаво, яке рішення ви ухвалите.

— Придурок! — сказала Ліїн, намацавши на браслеті застібку. — Капітане, ви…

— Так прекрасна буде у більшій безпеці. Я Мелані обіцяв, що подбаю про вашу безпеку. Я подбав. Моя совість чиста.

Ліїн захотілося його придушити. Подушкою. Але, на капітанське щастя, повернувся задоволений лікар із кошиком, і довелося сволоту Веліверу годувати. З ложки, як дитину. А він прикидався напівтрупом і вдавав, що це зовсім не він кілька хвилин тому хапав за руку з силою, якої не буває у вмираючих.

А може, й не робив. Може, всі його сили саме на це й пішли.

— Придурок, — повторилася Ліїн, коли йшла до дверей, але капітан, не відреагував. Навіть не ворухнувся.