Сано Бенсан - Мисливець. У пошуках втраченого, Сано Бенсан

Розділ 17

— Вибач, що я зірвався, — промовив якось невпевнено, коли підійшов до батька. — Останній тиждень виявився напрочуд… дивним, важким, навіть виснажливим. 

— Я все розумію, сину. Коли система визначила тебе, як потрібного нам, я розгубився… — сказав батько, продовжуючи дивитися на басейн. — Ми довго шукали відповідну кандидатуру…

— Чому обрали саме мене? Які критерії відбору?

Тато мотнув головою.

— Не знаю, Дем’яне. Обирала система і Малий.

— Ну звісно. Чому в нього таке дивне ім’я? 

— Це не до мене. Знаю, що він був задовго до мене і за більшість з нас. Але існування нашого осередку триває вже не одне століття, а кожен з нас їхні нащадки. Тож, певною мірою, і ти тепер один з нас, — тепер батько подивився на мене з якимось вогником в очах. Пишався? — Спершу я дійсно розгубився, бо не очікував такого… Та й ти занадто юний для цього покликання. Втім, знати, що мій син став єдиним обраним за всі ці роки — це чимала честь і не лише для мене.

— Мабуть, і для мене також, якщо фактично тепер від успішності справи залежить, чи виживе мама… — немов підсумовував я. — А кулі поясниш? 

— Твій костюм особливий, Дем’яне.

— Це я вже зрозумів, але яким чином?

Тато смикнув кутиками губ, заховавши одну руку в кишені.

— Я лише воїн, сину. Це питання до Малого, чи то Емікса.

— Авжеж. Втім, чому ваші не такі?

— Ну… Скажімо так, нам вистачає нашої підготовки, аби залишатися живими. 

І якось підозріло примружив очі, а слідом й всміхнувся.

— Ходімо. В тебе ще є купа справ.

— Гадаєш, уникнувши розмови, я про неї забуду? — запитав, йдучи за батьком.

— Зовсім ні. Але час дійсно спливає, сину.

Перетнувши вітальню, ми почали спускатися сходами. З цікавості, відмітивши, що хтось навіть подбав про своєрідний пандус по обидва боки від сходинок, щоб Вайлет з легкістю долала сходові марші. Вочевидь, щоб вона не ганялась стінами… Втім, кінцева зупинка була в нас у бібліотеці зі справжніми книжками. Електронні видання практично витіснили паперові, а на міську бібліотеку в мене часу геть не було. Тому аж не втримався і підійшов до першої полиці, провівши по них пальцями. Донеслося до моїх вух, як Вайлет хмикнула. Подумала, що я занадто затурканий для її рівня? Та, хай там як, а я проігнорував цей випад. На стіні побачив намальованого на полотні вогняного фенікса. Так, та задавака знову хмикнула, але й тепер змовчав. Тільки тепер згадав, де вже я бачив подібного птаха. 

— То «ДВІ» — це теж ви?

— З часом довелося дещо видозмінитися і влитися в суспільство… — відповів батько, а вже за мить перед ним прочинився потаємний прохід. Над нами у не широкому коридорі одразу ж почало спалахувати світло. Та він був досить недовгим — за декілька метрів ми почали спускатися сходами, і от тут мені здавалося, що їм не буде кінця й краю.

— Куди ми йдемо? — все ж якось невпевнено та пошепки запитав я.

— В саме серце, Дем’яне, — промовила позаду Вайлет.

— Яке ліричне порівняння… — зауважив я з легкою посмішкою, на що одразу ж отримав відповідь у спину. На щастя, не копняка.

— Звісно ж, звідки в бляшанки можуть бути такі порівняння…

— Зауваж, я нічого поганого не сказав.

— Тобі й не потрібно говорити більше.

— Тобто?! — не зрозумівши натяку, я аж спинився. 

На щастя, Вайлет зреагувала миттєво і встигла загальмувати.

— Годі вам, — втрутився тато, але в голосі відчувалися легкі нотки сміху. — Вайлет, будь ласка…

І в цю мить здалося, що батько аж занадто ввічливо попросив її. Немов бляшанка насправді годна була ображатися на щось. Хоча й сама вона досить дивно відреагувала: підтиснула губи, блиснула на тата очима, а потім розпливлася в безтурботній посмішці. Виглядало досить зловіще… Словом, далі ми мовчки спускалися не надто широким тунелем.

— Навіть страшно запитувати, куди ми йдемо…

Та на моє запитання жоден з них не відповів, лише звично хмикнули. Втім, вже зовсім скоро я побачив світло в кінці тунелю. Практично обійшовся без метафори, бо таки я побачив електронний дисплей на дальній стіні, але зупинилися ми біля дверей праворуч трохи ближче до нас. Батько увів код доступу і блискучі двері за кілька секунд сховалися у стіні. Але немов приріс, дивлячись в кімнату перед собою. Краєм ока помітив що мої супутники пройшли всередину. Мабуть, усі чотири пари очей дивились на мене, як на затурканого дивака… Хоча до погляду Емікса я вже встиг звикнутись, а от ті нові… але водночас знайомі, практично змусили мене втратити дар мови. Склалося враження, що тепер я став андроїдом і в мене полетіла прошивка…

— І як це все розуміти? — почув я свій голос, але досі не міг відірвати погляду від дівчини поряд з Еміксом, чи то Малим.

Вайлет оминула цих двох і знову ж не забула фиркнути. Дивно, що втрималась від коментаря. Батько ж стояв біля дверей, але так само мовчки. Втім, я досі не міг відірвати погляду від дівчини навпроти, яка дивним чином була схожою на Вайлет. Хіба що без коліс. Настільки досконалий гіноїд? Таки не втримався і поплівся до неї, вже на ходу протягуючи до неї руку. Здається, що навіть помітив подив на її обличчі, але не відсторонилась, коли торкнувся її щоки кінчиками пальців. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍