Сано Бенсан - Мисливець. У пошуках втраченого, Сано Бенсан

— Дивина та й годі… Як справжня… — пробурмотів я, але одразу ж почув десь збоку саму Вайлет:

— Може, це тому, що так і є?

І я враз завмер, боячись поворухнутися. Дівчина розгублено підтиснула губи, а потім подивилась на Емікса з батьком.

— Ви йому не сказали? — запитала вона досить приємним голосом, не зводячи з мене своїх карих очей. 

Відвиснувши якоюсь миттю згодом, я різко прибрав руку, і знітившись, глянув на батька.

— Таки чогось не сказали, вірно? — запитав я.

— Познайомся із Ріною, — з легкою усмішкою промовив батько.

— А раніше сказати, що в бляшанки є прототип — ніяк?

— Ей! — смикнулась вона, але після погляду на Емікса збавила оберти. — Ми ніби домовились… 

— Вибач, вирвалось… Але вони змусили, — ледь стримуючись, аби знову не перегнути палицю, поквапився перепросити.

— Ти не запитував.

Я різко повернувся до Емікса. Він це серйозно? 

— Твоє щастя, що ти програма. 

Перевівши подих, я оглянувся навкруги. Лише тепер помітив декілька рядів серверів, обсяги яких навіть страшно було припускати. Паралельно ним було розташоване робоче місце. Вочевидь Ріни, оскільки нікого окрім нас тут не було. Білі стіни та ідеальна освітленість додавали цьому місцю чималого простору… В кінці якого я побачив вже знайоме устаткування, після чого подивився на батька з Еміксом. Хвацько ж вони все провернули. Як знали… 

Запитувати щось було марно, тому я мовчки підійшов до своєї платформи. Звісно, якщо вона дійсно моя. Таки моя — засвітилася одразу ж як я наблизився, а разом з нею і наруччя, прийнявши вже звичний вигляд. На ньому почалось якесь завантаження, синхронно із платформою. Витягнувши перед собою руку я, чесно кажучи, заворожено милувався тим, як з-під шкіри знову почала проявлятися моя броня. Та слідом цікавість подужала мій захват, і я почав щось вишукувати в цій кімнаті, щоб допомогло її вдовольнити. Першим в поле зору впав олівець на столі, але нехай — мав би згодитись. Мабуть, мої дії здавалися їм дивними, особливо, коли я з усієї сили замахнувся загостреним кінцем на свою долоню. Здається, почулися кроки до мене і звичний подив від Вайлет, але я досі з нерозумінням дивився на дивні візерунки навколо того місця, яке спробував проткнути олівцем. Майже миттєво спрацював мій захист, щойно вістря торкнулося моєї шкіри. Отже, аналогічно було із кулями? Коли ж бо я просто натискав пальцем, то нічого не відбувалося. Тож костюм реагував на інші предмети… Навіть не знаю, чи вгамував я свою цікавість, бо здається тепер, запитань тільки побільшало.

— Твій костюм утворюють нанороботи.

Це був голос Емікса.

— Це гіпотеза, яку ніхто так і не довів… Я вже мовчу про те, щоб створити їх… — промовив монотонно, хоча зсередини розривало від незрозумілих відчуттів.

— Для когось гіпотеза, а для когось це реальність, Дем’яне…

— Реальність… — пробубнів я, знову подивившись на свою руку. 

Мотнув кілька разів головою, бо не розумів геть нічого.

— Просто прийми це, — промовив Емікс, чим саме викликав на себе знову гнівний погляд.

— Що ще я маю прийняти, Еміксе? Чи не забагато прийняттів ви на мене поклали за цей тиждень? Гайда, здивуй мене! — Він не відповідав, вже звично підтиснувши губи. Та витримавши незначну паузу, я спокійно продовжив: — О котрій старт?

— Об одинадцятій, — відповів Емікс.

— Влад?

— Готовий, але не в курсі деталей.

— Не дивно… Що я маю там робити?

І ось в цю мить їхні очі підозріло переглянулися, від чого мої щелепи аж напружились.

— Та ви знущаєтесь! Годі таємниць, прошу. З вами я скоро буду схожим на психа.

— Майже нічого нового, — хмикнув Емікс, — лише вижити та дійти до кінця.

— Ти так кажеш, немов там буде реальна бійня… 

— Попри те, що там віртуальний світ, від результату цієї гри залежатиме реальний світ.

Його спокійний голос мало втішав, бо вже добре засвоїв цей урок, що чим ближче до завершення відліку, тим частіше мене хтось бажатиме вбити. Система чи люди — то вже не принципово. 

— Твій костюм готовий, — долинув голос Ріни збоку.

Здивувався і навіть не приховував цього.

— А досі він був яким? — чомусь запитав роздратовано, хоча вчасно спинився, бо це ж дівчина як-не-як.

— Це не твій гаджет, якому достатньо однієї синхронізації раз на рік, — відповіла Ріна, задерши підборіддя. Хотіла продовжити, але стулила губи й, махнувши своїми косами, всілася за стіл. 

Очевидний ігнор, але не зрозумів, чому раптом. З цікавістю розвернувся до батька з Еміксом. Склалося враження, що їх вся ця ситуація чомусь потішала, а я був єдиним клоуном тут, який не розумів їхніх переглядань.

— Підлаштування твого костюма під носія вимагало певних етапів. Щось на кшталт симбіозу… — повільно говорив Емікс, доки моє обличчя перекошувалося у невимовному жаху. Чомусь одразу пригадався старезний фільм, на який ми з Владом натрапили, а бути невдалим піддослідним мені дуже не хотілося. — Наніти підлаштовувалися під тебе…