Сано Бенсан - Мисливець. У пошуках втраченого, Сано Бенсан

— І ти це їм дозволив?! — не стримавшись перебив його, подивившись на батька.

— Дем’яне…

Та я нервово виставив перед собою руки. Не чекаючи жодних пояснень, я розвернувся і пішов геть. На диво дорогу я запам’ятав: ліворуч і йти на світло. Геніально. Та мене накривало люттю на батька в першу чергу. Байдуже на Емікса, на Ріну, на Вайлет, бо вони чужинці для мене! Але батько… 

Сам не зрозумів, коли крізь зітхання я декілька разів скрикнув, аби хоч кудись подіти той негативний згусток всередині. Дивно, дорога назад виявилася значно коротшою… Бо вже опинився у тій самій бібліотеці, хоча запал анітрохи не зменшився. Хотілося грюкнути за собою дверима, але щоб то дало? Нічого. Ігноруючи погляди з кухні, я подався до басейну. Кілька хвилин стояв на краю, а потім скинув кросівки зі шкарпетками й, підкотивши штани, сів і спустив ноги у воду. Бовтнув кілька разів ногами, утворивши на поверхні мармурове мерехтіння, яке під промінням гарно виблискувало. І, мушу визнати, заспокоювало. Принаймні мені так здавалося, доки не почув вже звичне шаркання неподалік.

— Чого приперлась? Знову вчити, як бути вдячною людиною? Марно.

— Все сказав? — запитала Вайлет сівши поряд.

З подивом дивився, як вона й собі занурила ролики у воду.

— Я тебе звідси не нестиму, — відповів їй, подивившись на неї. — Твоїм колесам навряд чи сподобається.

— Ти б за своїми так приглядав.

— Між іншим, то через вас мій скейт залишився в Романа!

— Я про ті, що тут, — гмикнула Вайлет, постукавши по скроні. — Я штучний інтелект, а не якась там примітивна програма, як тобі здається, Дем’яне. Так, я не настільки розвинулась, як Малий, але й понад двадцять років вивчаю людей. І на свій вік ти поводишся, як незрілий та егоїстичний підліток.

— Що ти можеш знати про мій вік?

— Та вже ж більше, аніж ти.

Її крива усмішка напружила, бо відчувався якийсь підтекст, до якого я ще не дійшов. Але зауважив, що слухаючи Вайлет, мої емоції затухали.

— Ти навіть не уявляєш, яку цінність носиш в собі…

— Ця «цінність» могла вбити мене!

— Але ж не вбила? — з викликом перепитала Вайлет. Я лишень розкрив рота, аби заперечити, як вона продовжила: — До того ж навпаки, вони дали бажаний результат і твої показники покращилися досить швидко. А уяви тепер, що саме вони врятують і твою…

— Не смій!

— Маму, Дем’яне. І годі вже поводитися, як інфантильне хлопчисько, бо на кону все. Вередуєш майже, як Ріна в дитинстві.

— Я не вередую, а відстоюю свої права.

— Відстоювати спокійніше не намагався? Твій батько чудовий керівник та воїн, і не кожна дитина на разі має такого. Так склалося — прийми це, але не ускладнюй, бо час спливає. Приймай те, що тобі подається тут і тепер — на все свій час і правда точно не омине тебе. Сперечаючись ти лише ускладнюєш ситуацію.

Під супровід лекції від Вайлет я продовжував дивитися на воду, плескаючи водою, а вона й собі декілька разів спробувала, але вийшло занадто грубо.

— Хто така Ріна? — запитав я, бо аж дуже воно муляло мене від моменту зустрічі. — Чому ви так схожі?

Вайлет тихо хмикнула.

— До її появи на світ я була… звичайним андроїдом зі стандартним обличчям, програмою тощо. Словом, бляшанкою з мізками, яку було створено для обслуговування людини, аби зберегти її працездатність і не виснажувати зайвою роботою після… Ну ти вже зрозумів, — Вайлет замовкла зовсім трохи ніби й засмутившись. — Малий створив мене, тобто вдосконалив, а потім народилася Ріна… Знаєш, то вважалося за диво, бо в їхній сім’ї народжувалися лише хлопчики. Хіба що її дідусь був із близнюків і його сестра була єдиною в їхньому роді дівчинкою. Ну і лише згодом знову пощастило на дівчинку. 

Помітив, як змінювалася силіконова міміка на обличчі Вайлет і дивувався ще більше її досконалості.

— Я звикла до дитини, як і Малий свого часу до… — І Вайлет замовкла. Був впевнений, що вона намірилася змінити тему, бо різко збадьоріла, подивившись на мене. — Ріна досить розумна дівчинка і теж прив’язалась до мене. Адже ідеальнішу подругу за мене, хіба можна знайти?

— Не переоцінюй себе, — вимовив із сарказмом, прицмокнувши язиком, на що отримав легкий стусан в плече. — Вайлет, ви ніколи не відчуватимете наш біль, нашу радість, любов… Якою б досконалою програмою ви не були, а ви не заміните справжню людину.

Кілька секунд Вайлет дивилась на мене, а потім нахилилась і обійняла мене. Майже, як мама, а ще й погладжуючи моє волосся. Так дивно… ніби й справді, якщо не відчувати її «твердості» під всім тим силіконовим прошарком.

— От бачиш, — промовила спокійно й лагідно, — я знаю, як треба обійняти, коли вам цього бракує. І повір мені, Дем’яне, знав би ти Малого краще, то зрозумів би, що ми вийшли на новий рівень, ніж люди будь-коли уявляли. Хай наша любов немає спільного з вашою, але ми теж навчились відчувати тих, хто зростав на наших очах. 

— Хіба що прив'язаність, Вайлет, відданість, але не любов, бо це значно більше, чого не пояснити… Людина має душу, а у вас лише набір двійкових кодів… — зрештою, заперечив я відсторонившись. — Але ти маєш рацію — твої обійми на щось та й згодяться.