Ю. Несбе - Мисливці за головами

— Гм, — відізвався задоволений Сперре і додав: — Ви, напевне, їх і справді добре знаєте. Ніхто з колег, що тут побували, так і не зміг знайти між ними різниці.

Я із скорботою покивав у відповідь.

— Ми дуже дружили з обома близнюками. Особливо останнього часу. Чи можу я тепер іти?

— Звісно, — сказав Сперре, але продовжив робити записи з виглядом, що аж ніяк не означав, що я можу отак просто взяти й піти.

Я поглянув на годинника за його головою.

— Однояйцеві близнюки, — промовив Сперре, який все писав і писав. — Іронія долі, га?

Що він там пише, чорт його забирай? Один Ендріде, інший Ескіль, невже, щоб це записати, потрібно стільки літер?

Я розумів, що краще промовчати, але не зміг.

— У чому тут іронія?

Сперре припинив писати і поглянув на мене.

— З’явитися на світ одночасно з однієї яйцеклітини. Померти в одну й ту саму мить в одній машині.

— У цьому немає жодної іронії.

— Хіба?

— Принаймні я її не бачу.

— М-м. Ви маєте рацію. Парадокс, ось правильне слово.

Сперре посміхнувся. Я відчув, як кров у мені закипає.

— І не парадокс.

— У будь-якому разі, це дивовижно. Тут прослідковується певна космічна логіка, невже ви не помічаєте?

Я вже втрачав над собою контроль, бачив, як білішають кісточки на пальцях, якими я стискав пакет, чув, як тремтить мій голос:

— Жодної іронії, а також пародії чи космічної логіки. — Гучність збільшувалася. — Тільки випадкова симетрія життя і смерті, причому випадковість не така вже й рідкісна, оскільки багато однояйцевих близнюків люблять проводити більшу частину часу у товаристві одне одного. Вдарила блискавка, а вони разом. End of story.[41]

Останню фразу я вже прокричав.

Сперре дивився на мене задумливим поглядом. Він притис великий і вказівний пальці до підборіддя і відтягнув кутики рота вниз. Я упізнав цей погляд. Сперре був одним з небагатьох. У нього був погляд допитувача, погляд, що бачить брехню.

— Послухайте, Братлі, — сказав він. — Що вас так гнітить?

— Мені шкода, — сказав я, стомлено посміхаючись, і зрозумів, що маю тепер сказати якусь правду, щось, що не приведе у дію цей детектор брехні, який не зводив з мене очей. — Учора ввечері я з’ясовував стосунки із дружиною, а сьогодні ця аварія. Я трохи сам не при собі. Мені дуже шкода. А тепер мені час іти.

Я повернувся на підборах і пішов геть.

Сперре щось сказав, можливо, слова прощання, але їх заглушили металеві двері, що зачинилися за мною і наповнили приміщення низьким басовим гулом.

21. Запрошення

Я сів у трамвай на зупинці навпроти Головного державного госпіталю, розрахувався з кондуктором готівкою і сказав «до центру». Він криво посміхнувся, відраховуючи решту, — напевне, ціна була одна й та сама, куди б я не їхав. Я, звісно, і раніше користувався трамваєм, колись у дитинстві, але правила проїзду пам’ятав уже неясно: виходити через задні двері, приготувати квиток для контролю, заздалегідь натискати на кнопку, не відволікати водія. Багато що встигло змінитися. Дзвін рейок став тихшим, рекламні тексти на стінах трамвая, навпаки, більш крикливими і повернутими назовні. Що становило контраст із пасажирами, заглибленими всередину себе. У центрі я пересів на автобус, що їхав у бік північно-східної околиці. І дізнався, що можу їхати на ньому за тим самим трамвайним квитком. Фантастика. Ось так, за смішні гроші я роз’їжджав містом способом, який погано собі уявляв. Точка на GPS-екрані Класа Граафа блимала, і я, здавалося, відчував його збентеження: що за чортівня — вони що, возять труп туди-сюди?

З автобуса я вийшов в Орволлі і попрямував нагору в бік Тонсенхагена. Я міг би вийти і поближче до квартири Уве, але все, що я робив тепер, робилося не просто так. Тут, серед житлових кварталів, панував ранковий спокій. Літня горбата дама чалапала, спотикаючись, тротуаром, тягнучи за собою сумку на скрипливих незмазаних колесах. І тим не менш посміхалася мені, наче день був чудовим, світ прекрасним, а життя вдалося. А що думає тепер Клас Грааф? Що, напевне, катафалк везе Брауна до будинку, де минуло його дитинство, але чомусь їде до біса повільно, затори, чи що?

Дві сильно нафарбовані дівчини років чотирнадцяти із жуйкою у роті пройшли повз мене, обидві із шкільними ранцями і в тісних штанях, що витіснили проблеми із вагою нагору і вперед. Дівчата глянули на мене спідлоба, не припиняючи голосно обговорювати щось обурливе. Поки ми йшли одне повз одного, до мене донеслося: «несправедливо, коротше». Я припустив, що вони прогулюють урок, ідуть до кондитерської в Орволлі і що слово «несправедливо» навряд чи стосується того факту, що у вісімдесяти відсотків чотирнадцятилітніх мешканців білого світу нема грошей на булочки з ванільним кремом, якими ці двоє от-от займуться. І мені спало на думку, що якби ми з Діаною залишили тоді дитину, то вона б, — я був переконаний, що це дівчинка, хоча Діана називала її Ейольфом, — глянула б на мене одного дня з-під таких самих густо нафарбованих вій і вигукнула б, що це несправедливо, коротше, що вони з подругою хочуть на Ібіцу, адже вони вже гімназистки! І що я… я пережив би це.

Дорога вела крізь парк з великим ставом посередині, і я пішов однією з вузьких коричневих стежок, що вели до купки дерев на іншому березі. Не тому, що це був найкоротший шлях, а щоб примусити точку на GPS-трекері у Граафа рухатися поза вказаними на карті дорогами. Трупи можна возити туди-сюди машиною, але вони не пересуваються горбистою місцевістю. Це мало підкріпити підозри, які мій ранковий дзвінок з телефону Лотте зародив у макітрі голландського мисливця за головами: що Роджер Браун постав з мертвих. Що Браун лежить не в морзі Головного державного госпіталю, як це показує GPS-навігатор, а, можливо, на лікарняному ліжку того ж госпіталю. Але ж повідомили, що всі, хто знаходився в тій машині, загинули, то як же тоді?..

Я, звісно, не надто добре вмію відчувати себе у шкурі іншої людини, зате непогано можу оцінити її розумові здібності, настільки непогано, що найвищих керівників найбільших підприємств Норвегії призначають, користуючись моїми рекомендаціями. І крокуючи уздовж ставка, я ще раз проаналізував можливий теперішній хід міркувань Класа Граафа. Доволі нескладний. Мене необхідно вислідити і вбити, при тому що тепер це навіть набагато більш ризиковано, ніж раніше. Бо я тепер не тільки завада для «ХОТЕ» і їхніх планів поглинути «Патфайндер» — я до того ж свідок, здатний суттєво ускладнити життя йому