Жан-Франсуа Марміон - Чому люди тупі? Психологія дурості

що! Просто ні про що. Спочатку треба означити слова, а це дуже складно, бо в усіх різне розуміння значення слова «капіталізм». Можна процитувати тисячі прикладів такого типу, це почалося не сьогодні. Але завдяки маленьким апаратикам, що обтяжують наші кишені, ці відозви передаються нині з такою швидкістю, що так, це нове. Треба завжди замислюватись над тим, що стоїть за словами, які ми чуємо, за речами, які бачимо.

♦  Дурість і зло — близькі родичі?

Без сумніву. Але дурні можуть бути дуже добрими й дуже милими. Гітлерівське зло, системне, обов’язково тупе. Воно обмежене, воно знає, що колись його знищить зло, можливо, більше за його власне. Замахнутись на володіння світом, позбавити прав і винищити частину населення, щоб установити Третій райх на 3000 років, — це цілковитий ідіотизм! Це справді глупство в дії. Драма в тому, що найцивілізованіший на землі народ дозволив отруїти себе цією грандіозною дурістю. Треба завжди пильнувати, от і все. Стримуватись, наприклад, коли відповідаєш на опитування по телефону…

Бесіду вів Жан-Франсуа Марміон

Жити в мирі зі своїми дурощами

Проти дурості навіть боги безсилі.

Фрідріх Шиллер

Стасі Калаан, викладачка клінічної психології та психопатології в Університеті Тулузи 2 — Жан Жорес, наукова співробітниця Науково-дослідного центру психопатології та психології здоров’я (CERPPS)

Дурість неминуча, бо всі ми люди. Ми самі продукуємо наші дурощі, й реакцію на них також.

Є чимало синонімів слова «дурний»: тупий, глупий, недоумкуватий, ідіот, нікчема… Проте всі вони мають спільний знаменник — притаманний їм елемент помилки. Навіть найбезглуздіша дурниця (грубий жарт, наприклад) щодо іншого, погано сприйнята цим останнім, визнається помилкою. Якщо сподіваного гумористичного ефекту, на жаль, немає, вчинок зрештою виявляється радше глупим. Очевидно, що рідко коли дурощі робляться цілком свідомо.

У пошуках безумовного прийняття себе

Є тільки дві безмежні речі: всесвіт і людська дурість… хоча щодо всесвіту я не зовсім певен.

Альберт Ейнштайн

Як прийняти себе, попри наші недосконалості, обмеження і, цілком очевидно, дурощі? У психології поняття прийняття зараз дуже в моді. Наприклад, у медитації в повній свідомості, коли людині пропонують поміркувати про пережитий досвід, без оцінювання. Або в терапевтичному методі «прийняття й залучення» (Acceptance and commitment therapy, АСТ): терапевт веде пацієнта до прийняття елементів, які йому створюють проблеми (в самій людині, в інших, в оточенні), і, використовуючи різні стратегії, допомагає йому навчитися оптимальної психологічної гнучкості.

Безумовне самоприйняття в психології розвинув насамперед американський психолог Альберт Елліс у своїй раціонально-емоційній поведінковій терапії, попередниці когнітивних терапій[142]. Він надихався працями філософів-стоїків (Епіктета, Сенеки), які пропагували підхід загального прийняття як шлях до щастя. Клінічні спостереження показали Еллісу, що людська істота має схильність — і внутрішню, і підтримувану освітою (сімейною та іншою) — прийняти себе… за умови, що вона виконує певні умови, які найчастіше стосуються її досягнень і вчинків.

І через те, що самоприйняття зумовлене певними умовами, ми уявляємо свою особистість тільки як похідну наших діянь. Але людина значно більша, ніж сума її дій: «робити» й «бути» не тотожні. Альберт Елліс показує, що кожна людська істота має свої переваги і вади (які часом важко розрізнити), але дії та риси людини не можуть задовільно відобразити її сутність. Людська істота не «погана» і не «хороша»; вона просто є[143].

Виходячи з цього принципу, Альберт Елліс висуває можливість безумовного самоприйняття і відмежування істоти від її дій. Дії людини можуть бути предметом оцінювання, звичайно, але його не слід поширювати на цінність самої людини. Альберт Елліс визначає це поняття як безумовне самоприйняття.

До самоспівчуття

Геній може мати свої межі, але дурість безмежна.

Альберт Ейнштайн

Отож безумовне самоприйняття чітко базується на тому, що людина цінує себе як істоту і не вважає, що вчинки визначають її особистість. За цих умов учинити дурість не тотожно тому, щоб бути «дурнем». Це має стосунок до нашого досвіду, але в жодному разі не до нашої особистості. Та навіть якщо ми здатні прийняти ідею, що наші дії не визначають нас як особистостей, пережити те, що ти утнув «дурницю», неприємно. Проте невинні дурниці швидко минають безслідно, у найгіршому випадку залишаючи нам легке відчуття дискомфорту. А в найліпшому — пізніше ми можемо посміятися над ними…

Щоб полегшити цей процес, слід застосувати прийом співчуття до себе, або самоспівчуття[144]. Ми радше звикли висловлювати співчуття іншим, тому проявити самоспівчуття, як і безумовне самоприйняття, виявляється дещо важче через брак відповідної моделі в нашому вихованні.

Крістін Нефф, викладачка психології освіти в університеті Техаса в Остіні, визначила три важливі складники самоспівчуття[145]. Насамперед повне усвідомлення, дуже популярне в сучасній психології: ця здатність усвідомити, без судження, те, що з вами відбулось у певну мить, виявляється дуже корисною, щоб угамувати тривожність. Вона дозволяє усвідомити своє страждання й зрозуміти, що воно тимчасове. Другий складник пропонує нам визнати свою людську сутність і наш зв’язок з багатьма іншими людьми, які також, без сумніву, проходили через це. Усе це заохочує нас приязно поставитися до себе, так, як ми поставилися б до друга чи родича, який переживає важкі часи.

Поєднавши безумовне самоприйняття й самоспівчуття, ми маємо два елементи, які зміцнюють наш опір дурості. Приймаючи себе без застережень і умов, ми легко застосовуємо самоспівчуття в повсякденному житті.

Переваги вибачення

Вибачення подібні до вишуканих парфумів; вони здатні перетворити найбільш ніяковий момент на чудовий подарунок.

Марґарет Лі Ранбек

Якщо ми вчинили дурницю, вибачення, як відомо, може розрядити напружену ситуацію. В гостях розлили на білий килим червоне вино: справжня дурість, через яку ми можемо глибоко шкодувати, відчуваючи зніяковіння й провину. Але негайне вибачення може одразу розрядити ситуацію. Будь-який вчинок, пов’язаний з людською дурістю, можна загладити вибаченням.

Проте вибачатися нелегко, як пояснює нам американська психологиня Гарієт Лернер[146]. Вибачатися доречно, говорить вона, коли ми шкодуємо про свої дії і прагнемо щиро пояснити це іншим. Порівняно легко вибачитися, коли ми зробили якусь дурницю іншому (штовхнули, не надто вдало висловились чи завдали матеріальних збитків, розбивши склянку чи перевернувши тарілку зі стравою…). У цьому випадку вибачення полегшує ситуацію: воно не лише дозволяє нам природно прийняти себе, але й показати іншим, що ми шкодуємо.

Однак вибачення за серйозніші провини сформулювати важче. Іноді ми відчуваємо, що нездатні вибачитися. Або ще: вибачення можуть наразити на ризик наші стосунки. Проте не вибачитися може бути так само