Віктор Суворов - Спецназ

одночасні вибухи. На світанку група радянських терористів зупинила на дорозі машину важливого чиновника, жорстоко вбила його і забрала його портфель з документами. У той же час противник зазначає, що в даній зоні підвищилася активність використання спецназівських радіопередавачів, які дуже важко вистежити. Що повинен робити ворожий генерал, маючи у себе на столі ці факти?

Щоб і далі вводити противника в оману, спецназ використовує опудала людини, одягнені у форму і відповідно оснащені. Опудала скидають таким чином, щоб противник бачив викидання, але не міг негайно знайти місце приземлення. З цією метою викидання здійснюється над горами, лісами, але далеко від населених місць і місць дислокації військ противника. Викидання зазвичай здійснюється на височини на заході або місячної ночі. Його ніколи не здійснюють на світанку, оскільки тоді буде видно явні ознаки обману, в той же час темної ночі викидання взагалі можуть не помітити.

Дуже ймовірно, що спочатку противник виявить опудала в зоні, яка буде головним місцем дій спецназу. Наявність опудал може посилити сумніви противника, чи означають опудала, що це не помилкова зона, або з іншого боку... Головне завдання полягає в тому, щоб повністю дезорієнтувати ворога. Якщо десь є невелика кількість сил спецназу, то повинно бути зроблено так, щоб здавалося, що там їх багато. Якщо їх там маса, повинно бути зроблено так, щоб здавалося, що їх небагато. Якщо їх завдання - знищення авіації, то повинно здаватися, що головною метою є енергетична станція, і навпаки. Іноді групи закладають міни на об'єктах, що покривають великі площі, такі як нафтопроводи, лінії електропередач, дороги і мости вздовж доріг. У цих випадках вони встановлюють час перших детонаторів на велику затримку, а в міру просування затримка стає все коротшою і коротшою. Після цього група йде вбік і повністю змінює напрямок руху. Потім виникають вибухи в напрямку, абсолютно протилежному руху групи.

Одночасно з операціями в головних, резервних і помилкових зонах можуть також проводитися операції, виконувані професійними групами спецназу, які діють в умовах особливої таємності. Радянські Військово-Повітряні Сили в цих операціях ніякої участі не приймають. Навіть якщо групу скидають на парашутах, то це роблять на значній відстані, і група таємно покидає зону викидання. Для таких операцій вибираються порівняно невеликі, але дуже ретельно підготовлені групи спортсменів-професіоналів. Їх пересування можуть настільки ретельно ховатися, що навіть їх терористичні акти проводяться таким чином, що створюють у противника враження, що дана трагедія є результатом будь-яких природних лих або деяких інших причин, жодним чином не пов'язаних з радянською військовою розвідкою або з тероризмом взагалі. Вся інша активність спецназу служить своєрідним прикриттям для таких спеціально навчених груп. Противник концентрує свою увагу на головних, резервних і помилкових зонах, не підозрюючи існування таємних зон, де також діє ця організація: таємних зон, які дуже легко можуть стати найбільш небезпечними для ворога.

Розділ 14

Перспективи на майбутнє

Спецназ продовжує зростати. Спочатку його ряди розбухають. У наступні кілька років очікується, що роти спецназу на армійському рівні стануть батальйонами, і є підстави вважати, що цей процес уже почався. Така реорганізація буде мати на увазі збільшення сил спецназу до 10 000 чоловік. Але це ще не межа. Вже в кінці 1970-х обговорювалася вірогідність збільшення числа полків на стратегічному рівні з трьох до п'яти. Бригади на фронтовому рівні можуть без всякого збільшення числа підрозділів обслуги, збільшити кількість бойових батальйонів з трьох або чотирьох до п'яти. Імовірність збільшення сил спецназу абсолютно реалістична і вимагає відповідної уваги з боку Західних фахівців (див. Додаток з нотатками з організації).

Головні зусилля з поліпшення якості формувань спецназу докладаються в напрямку механізації. Ніхто не заперечує переваг механізації. Механізований солдат спецназу здатний набагато швидше ховатися із зони викидання, вести розвідку набагато більших областей, ніж піший солдат. Він може швидко увійти в зіткнення з противником, нанести раптові удари, а потім швидко сховатися звідти, де противник може йому наносити удари і переслідувати.

Але проблема механізації є й дуже важкою. Солдат спецназу діє в лісах, болотистій місцевості, горах, пустелях і навіть у величезних містах. Спецназ потребує транспортних засобів, здатних перевозити солдата спецназу в усіх цих умовах, які дозволяють йому залишатися таким же безшумним і практично невидимим, як у даний час.

Проведено багато наукових конференцій, присвячених питанню забезпечення спецназу засобами транспортування, але вони до цього часу не дали ніяких помітних результатів. Радянські фахівці розуміють, що неможливо створити одну машину, що відповідає всім потребам спецназу, і їм доведеться створювати ціле сімейство транспортних засобів з різними характеристиками, кожна з яких буде призначатися для дій у певних умовах.

Одним зі способів підвищення мобільності спецназу в тилу ворога є забезпечення частини підрозділів дуже легкими мотоциклами, здатними пересуватися пересіченою місцевістю. Створюються різні варіанти снігохода для використання в північних регіонах. Спецназ також використовує всюдиходи. Деякі з них за своїми основними розмірами не більші ніж півметра у висоту, півтора метри в ширину і два-три метри в довжину, розташовані на шести або восьми колесах. Таку машину можна легко скинути на парашуті, і в неї чудові всюдихідні властивості для важкої місцевості, включаючи болотисту і пісок. Вона здатна перевозити групу спецназу на великі відстані, і, в разі необхідності, база групи може перевозитися на такій машині, в той час, як група буде діяти в пішому порядку.

Впровадження подібних транспортних засобів і мотоциклів у спецназ дозволяє не тільки підвищити його мобільність, це також підвищує його вогневу міць шляхом використання важкого озброєння, яке можна перевозити на цих машинах, так само як і більшої кількості боєприпасів.

Автомобілі, мотоцикли і снігоходи є розробками сьогоднішнього дня, і в недалекому майбутньому ми побачимо приклади того, як ці ідеї будуть впроваджуватися в практику. У більш віддаленому майбутньому радянське вище командування бажає бачити пересування солдата спецназу по повітрю. Найбільш вірогідним вирішенням буде наявність у кожного солдата апарату, закріпленого на його спині, який дасть йому можливість здійснювати стрибки в декілька десятків або навіть сотень метрів. Такі апарати могли б діяти як універсальний засіб пересування на будь-якій території, включаючи гори. З початку 1950-х у Радянському Союзі проводяться інтенсивні дослідження з цієї проблеми. Може здаватися, що в цій галузі дуже довго немає відчутних досягнень, але й не спостерігається зменшення інтенсивності цих досліджень, незважаючи на численні невдачі.

Та ж сама мета - здійснити пересування солдата спецназу по повітрю або, щонайменше, здатним здійснювати величезні стрибки - вирішувалася конструкторським бюро Камова, яке протягом декількох десятиліть, поряд зі створенням маленьких