Бертріс Смолл - Любов дика та прекрасна

було порушено остаточно. Він заніс непритомну Катріону Леслі до свого будинку, піднявся вгору по сходах до себе в спальню та обережно поклав її на своє ліжко. Далі стягнув із неї чоботи і, загорнувши Кат у її ж підшитий хутром плащ, накрив її ковдрою, попідтикавши з боків навколо. Роздмухавши вогнище, граф поклав грітися в жар цеглину. Потім щільно позавішував вікна й засвітив невеличкий мавританський лойовий каганець, щоб Кат могла побачити, де вона, коли прийде до тями. Щипцями діставши з жару цеглину, Френсіс загорнув її в шматок фланелі й поклав у ноги непритомній. Потому, наливши чарчину міцного віскі зі своєї власної гуральні, він сів на край ліжка і взявся розтирати жінці зап’ястки. Незабаром Кат поворухнулася, і, обережно піднявши її, граф приклав чарку до її губ.

— Випий трошки, дорогенька, — промовив він.

Вона так і зробила, і її обличчя поволі набуло звичного кольору.

— Не кажи Патрикові, що я тут, — благально мовила вона.

— Не скажу, — пообіцяв він. — А тепер, дорогенька, відпочинь: ти геть знесилена. Я хочу, щоб ти заплющила очі й заснула. Я буду внизу, і можеш не турбуватися про слуг: їх тут немає.

Він говорив сам до себе, адже вона вже міцно спала. Поцілувавши її в лоб, Френсіс залишив графиню й спустився по сходах. Нижній поверх його будинку складався з однієї великої кімнати з величезним кам’яним каміном. Кімната була обставлена старомодними меблями, на вікнах висіли такі самі драпіровки, усюди лежали шкури звірів. Приставивши стілець до каміна, граф сів і налив собі з карафки склянку вина.

Він розмірковував, що змусило графиню Ґленкірка кинути Единбург. Вона була шокована. Босвелл, що вивчав медицину з мавританським лікарем, розпізнав її симптоми.

— Бідолашко, — мовив він із ласкавим сумом, — що ж у біса з тобою сталося?

Коли через кілька годин Катріона прокинулася, їй знадобилася якась мить, щоб утямити, де вона. Вона злізла з великого ліжка і в панчохах нечутно спустилася вниз.

— Френсісе. Ти не спиш?

— Ні, дівчинко. Ходи до вогню й посидь зі мною.

Вона влаштувалася в нього на колінах. Якийсь час вони обоє мовчали. Граф тримав її легко, але надійно, і Кат притискалася до нього, вдихаючи запах шкіри й тютюну, що йшов від нього. Серце в нього шалено калатало. Він завжди поводився з нею легковажно, жартівливо, намагаючись приховати свої справжні думки, і це було не надто складно, адже вони ніколи не опинялися надто близько. Тепер Френсіс Гепберн придушував свої почуття, щоб не налякати її ще більше. Нарешті, геть розгублений, він запитав:

— Ти голодна? Коли ти їла востаннє?

— Два дні тому. Я минулого вечора зупинялася в монастирі, але не змогла поїсти ані тоді, ані сьогодні вранці.

— Тепер ти, либонь, голодна, моя люба. — Він легенько зіштовхнув її з колін. — Зможеш накрити стіл, Кат Леслі?

— Те, що я графиня, мілорде Босвелл, не робить мене якоюсь немічною. Авжеж, я можу накрити стіл.

— Поїмо біля вогню, — радісно сказав він. — Скатертина в цьому комоді, а начиння пошукай у коморі, он там.

Вона здивувалася, побачивши, як через кілька хвилин він виніс із кухні паруючий супник і кошик гарячого хліба.

— Сідай, — сказав він їй. — їж, поки гаряче.

З увічливості вона хотіла відмовитись, але суп пахнув так смачно! Це був жирний бульйон із ягняти з ячменем, цибулею та морквою. Вона зрозуміла, що приправлена ця страва перцем і білим вином. Господар будинку підсунув до неї товстий хрусткий шматочок гарячого хліба, з якого капало масло, і задоволено дивився, як вона жадібно його поглинає. Коли Кат доїла останню ложку супу, він забрав її миску й відніс до кухні. Незабаром Френсіс повернувся з двома тарілками.

— Сьогодні вранці, ще перед твоєю появою, я зловив лосося та знайшов кілька ранніх листків крес-салату, — гордо промовив він.

Вона їла тонко нарізану рибу значно повільніше, ніж суп. Його непокоїли її мовчання й випиті три келихи бургундського вина.

Нарешті наситившись. Кат відкинулася на спину.

— Де ти навчився готувати? — запитала вона.

— Мій дядько Джеймс уважав, що кожен чоловік повинен це вміти.

Вона злегка всміхнулася до нього й мовчала далі.

— Що сталося, Кат? Можеш розповісти мені?

За якусь хвилину вона підвела погляд. Біль у її очах вразив його. Він устав, обійшов круг столу й опустився навколішки поруч із нею.

— Не треба про це говорити, якщо воно надто болить тобі.

— Якщо я розповім зараз, Френсісе, мені не доведеться говорити про це знову, і, може, я забуду це з плином часу.

Вона тихо заплакала.

— Чорти б його забрали, того Джеймса Стюарта! О, Френсісе! Він просто цілеспрямовано, крок за кроком зруйнував моє життя! Якби я могла, то вбила б його. Патрик поїхав додому, до Ґленкірка, і я залишилася сама. Мені взагалі не було до кого звернутися. Я намагалася триматися подалі від короля, але цей розпусний лицемір заганяв мене, мов кролика. Патрик повернувся з Ґленкірка й застав Джеймі, що обмацував мне скрізь, де хотів. Король міг би врятувати мене, якби тільки забажав того, але натомість він узявся розповідати Патрикові, яка я чудова коханка, і з його слів усе мало ще гірший вигляд, ніж було насправді. Він не сказав Патрикові, що силував мене. Потім вони удвох, мов добрі товариші, напилися мого віскі й ґвалтували мене. О Боже, Френсісе! Король і мій власний чоловік! І не один раз, а знову й знову, усю ніч без упину! Вони не випускали мене й змушували мене таке виробляти… — Вона здригнулася. — О, Френсісе! Друже мій. Будь ласка, дозволь мені поки що залишитися в тебе.

Її слова вразили його. Вразили й нажахали. Він анітрохи не сумнівався, що Джеймс Стюарт міг бути аж таким мстивим, але те, що Патрик Леслі, такий освічений і розсудливий чоловік, як і він сам, міг так по-звірячому повестися зі своєю власною безневинною дружиною, приголомшило його.

— Бідолашко моя, — сказав він ласкаво. — Можеш залишатися зі мною назавжди. — Уставши, він підняв її зі стільця. — Хто бачив, як ти поїхала, Кат?

— Ніхто, хоча вони зрозуміють, що вершник, який поїхав із палацу до Ґленкірка, якось пов’язаний зі мною. Черниці, у яких я знайшла прихисток минулої ночі, живуть на відлюдді. Хай там що, мене бачили тільки сторожа біля воріт і служниця, що дбає за мандрівців, та й то недовго. Більше в монастирі не було гостей. Патрик вирішить, що я поїхала до А-Куїл.

Лорд обійняв її.

— Ах, люба моя! Мені дуже шкода. Страшенно шкода. Не бійся. Зі мною ти в безпеці. Чоловіки, що привели тебе