Джеймс Хедлі Чейз - Реквієм блондинкам

Я допив віскі, зітхнув і поставив порожню склянку на підлокітник.

— Може, й ні, але я не хочу ризикувати. Допоки не впевнюся, що Старкі мертвий, доти триматиму вас під своїм захистом.

— Я все ще не розумію, що сталося, — мовила вона. — Чому ви сказали тому типові, котрий мене стеріг, що Старкі хоче його здати поліції? Це справді так?

Я хитнув головою.

— Справа стає надто заплутаною. В ній замішано забагато людей. Тож я й подумав, що вивести з неї кількох гравців піде лише на користь, — і я посміхнувся Одрі, розмірковуючи над тим, яка ж вона гарна.

— Отож, я й сказав Джеффу, що Старкі має намір зробити з нього цапа-відбувайла. Я добре знаю людей цього типу. Ти робиш боляче мені, а я — тобі. Це — єдина мова, яку вони розуміють. Отож, що він робить? Вистрибує у слухове віконце, спускається вниз, йде до входу і чигає там на Старкі. Ось чому я й волів триматися подалі від парадних дверей, коли Старкі вийшов ловити таксі. Джефф уже чекав на нього там, аби поквитатися. Я ж не мав жодного бажання отримати випадкову кулю в живіт. Єдине, що мене зараз цікавить — чи Старкі мертвий, чи лише поранений. Сподіваюсь, що його таки пришили!

Одрі сіла, опершись на спинку ліжка.

— То ви хочете сказати, що послали його на вірну смерть? Ви знали, що Джефф чекає на нього?

Я стенув плечима.

— Не знав цього достеменно, але сподівався на це.

— Як ви могли?!

— Тепер ви бачите, серденько, — терпляче розтовкмачив їй я, — що це не жіноча справа: не така собі сентиментальна робота у білих рукавичках. Це справді диявольське заняття для крутих чоловіків. Після всього, що ми йому зробили, Старкі не дав би нам вийти звідти живими. Він підстеріг би нас, коли б ми цього навіть не сподівалися, і безумовно вбив би. Ні, Старкі мав вийти з гри, тож я щиро сподіваюся, що Джефф добре зробив свою справу.

І я налив собі ще віскі.

— Невдовзі має зателефонувати Летімер: тоді ми й знатимемо все напевно.

Вона знову вляглась на ліжко.

— Мені це не подобається, — зауважила вона. — Це була жахлива ідея.

— Вона б вам видалася не такою вже й жахливою, якби Джефф встиг застосувати до вас хоча б один зі своїх методів переконання. Ці бандюки — доволі жорстокі, тож мусимо вдаватися до їхніх методів.

Вона несхвально хитнула головою, однак більше нічого не сказала.

— Щойно почую від Летімера, що зі Старкі покінчено, — доволі прохолодно додав я, — то негайно полишу вас. Отоді ви зможете гарненько влягтися в ліжечко і виспатися, як слід.

— Ви гадаєте, що я невдячна, — раптом сказала вона, — але це не так. Не знаю, що би зі мною було, якби ви вчасно не нагодилися. Це було дуже сміливо з вашого боку і я вдячна, от тільки...

— Проїхали, — озвався я. — Ця гра не для жінок. То що ви зробили із фотографією Діксона?

Вона поглянула на мене, а потім швидко відвела погляд. — Я намагалася дістати її з фотоапарата, але вона там застрягла. Я... я розбила фотопластинку!

Я витріщився на неї.

— Розбили? — перепитав ледь чутно.

— Так, саме тому я й була така налякана. Я... я не могла б її віддати Старкі, хоч би що він зі мною робив, і знала, що він мені не повірить, якщо скажу, що розбила пластинку.

Я розв’язав краватку і жбурнув її собі під ноги.

— Думаю, нам із вами треба молитись, щоби Старкі таки був мертвий, бо якщо це не так, нам обом не позаздриш. Знаєте, крихітко, бувають моменти, коли я страшенно хочу надавати вам ляпасів. Якщо ви ще хоч раз утнете щось подібне, я так і зроблю. Присягаюся!

— Не треба, — сумно промовила вона. — Я більше ніколи вам не заважатиму.

— Чудово! — зауважив я. — Не сказав би, що ви впороли дурницю, однак і розумним це не назвеш.

Вона лягла так, щоби бачити мене.

— А ви самі, містере Сп’юек, зробили не так вже й багато — попри всю свою похвальбу. Згадайте про це наступного разу, коли знову захочете виставити себе суперменом.

Я кивнув, погоджуючись.

— Але невдовзі ви все-таки дещо побачите, — запевнив я її похмуро. — Щойно тут заявиться Летімер з останніми новинами, я маю намір удатися до рішучих дій. І ви будете здивовані, дізнавшись, як багато я всього встигну лише за кілька годин.

— Не хваліться, — сказала вона. — До речі, я би зовсім була не проти щось перекусити! Довго нам ще чекати, як ви гадаєте?

Я стенув плечима.

— Не знаю, але зараз щось замовлю. Тепер, коли ви мені про це нагадали, я й сам би чимось підкріпився. То як щодо сандвічів з куркою та гарбузового пирога?

— Поменше говоріть — швидше замовляйте! — сказала вона, нетерпляче всідаючись на ліжку. — Я страшенно голодна!

Я підняв слухавку і замовив вечерю в ресторані. Не встиг покласти слухавку, як у двері постукали.

— Хто там? — обережно запитав я.

— Це я! — пролунав голос Реґа. — Впустіть мене!

Я підійшов до дверей і відчинив їх. У Реґа був якийсь очманілий вигляд, а на обличчі — стривожений вираз.

— Що сталося? — запитав я, з цікавістю до нього придивляючись.

Він саркастично розсміявся.

— Сталося? — повторив він. — Друже, а ви наче не знаєте? Гарненький же жарт ви зіграли зі мною!

— Який жарт? — перепитав я, нахмурившись. — Ось тримайте: випийте! Бачу, що це вам вкрай потрібно!

Він схопив склянку і залпом випив.

— Хіба ж я не казав вам, що це безглузда ідея — викрадати Едну? — вимогливо спитав він, перевівши подих. — То зараз ви зі мною погодитеся. Тут заварилося справжнє пекло!

— Але ж ви все зробили, як я вам звелів? — промовив я, пильно вдивляючись в нього. — То що тепер не так?

Він провів рукою по розкуйовдженому волоссю.

— Не так?? Це ви ще м’яко висловилися!! Послухайте-но — ця дамочка така налякана, що боїться навіть сама себе. Вона бігала кімнатою, мов обпечена. Ніколи ще не бачив нічого подібного. Як на