Джеймс Хедлі Чейз - Реквієм блондинкам

мене, то краще мати справу із тигром з наривом у вусі, ніж з тією навіженою!

Я тупо глянув на Одрі і стенув плечима.

— Не розумію, про що ви говорите! — зауважив я щиро. — Чого вона так казилася?

Він благально зирнув на Одрі.

— Ви чуєте його? — перепитав він. — Послухайте, можливо, ви не знаєте, що він зробив? То я вам розповім. Отож, він вдирається у дім одного з найвідоміших політиків Кренвіля, дає ляпаса подрузі боса, вивозить її напівголу з будинку і навішує її мені. І що роблю я? Ні, ви тільки послухайте! Я — йолоп номер один! Я заковтую наживку, яку цей тип підкидає мені, і везу дамочку в готель, вкладаю її у ліжко, прикриваю ковдрою і затикаю їй рот, аби вона не волала на весь готель. І ось тоді цей тип каже:

— Відпустіть її!

Я намагаюсь їй це розтовкмачити, однак дамочка зчиняє такий лемент, наче це цілий рій шершнів. Бачу, що вона мене розтерзає, щойно я її розв’яжу, тож прошу адміністратора готелю розшнурувати її, коли я піду. І цей дурень ще допитується, в чому річ!

Одрі захихотіла.

— Як ви до такого додумалися? — запитала вона мене.

— Я змушений був це зробити. Една — донька Старкі. Це був єдиний спосіб змусити Старкі вислухати мене. То що тут такого? Една Вілсон зовсім мене не лякає.

— Ваші останні слова — вершина нахабства! — з гіркотою зауважив Реґ. — Але я ще не скінчив. Вона вчинила скандал Вулфові і підняла на ноги всіх копів. Отож, друже, поліція розшукує вас у справі про викрадення. І, смію вас запевнити, мене вони притягнуть за це також!

— Шукають мене? — перепитав я. — Що ви хочете цим сказати?

— Вулф висунув проти вас обвинувачення у викраденні, — терпляче роз’яснив мені Реґ. — А Мейсі лише радий цьому. Саме зараз вони вас і розшукують.

В цю мить задзвонив телефон. Я схопив слухавку. На лінії був Летімер.

— Що сталося? — спитав я різко.

— Старкі вбито. Джефф його застрелив, — повідав він мені. — А поліцейські застрелили Джеффа при спробі втекти.

Я полегшено зітхнув.

— Чудово, — сказав я. — Це — найкраща новина, яку я почув останнім часом.

— Радий за вас, — відгукнувся Летімер. — Але вам нема чого особливо радіти. Що ви втнули? Мейсі щойно підписав ордер на ваш арешт.

— Справді? — несподівано розлютився я. — Ну, це ми ще побачимо. Якщо ці нікчеми думають, що зможуть мене залякати... — і я жбурнув слухавку та повернувся обличчям до тих двох, котрі з інтересом дослухалися до розмови.

— Будьте тут, — зронив я. — А я йду до Мейсі!

— Зачекайте-но, — швидко озвався Реґ. — Ви не можете піти до нього просто зараз! Копи прочісують усе, шукаючи вас!

— Тоді йду до Вулфа! — розгнівано вибухнув я. — І жоден кренвільський коп мене не зупинить!

Я вийшов із номера, грюкнувши дверима.

* * *

Коли дістався будинку Вулфа, звідти саме від’їхало поліцейське авто.

Я трохи зачекав, щоб воно остаточно зникло з очей, і тоді знову проминув галявину перед домом і натиснув на дверний дзвінок.

Хоча була вже перша година ночі, будинок стояв яскраво освітлений, і двері розчахнулися майже миттєво.

Плечем я відштовхнув служника і пройшов у хол.

— Де Вулф? — спитав я.

Служник здивовано витріщився на мене сонними очима.

Судячи з виразу його обличчя, я був останнім, кого він сподівався тут побачити.

— Я не радив би вам зустрічатися зараз із містером Вулфом, — сказав він пошепки. — Він дуже ...е-е... розгніваний і...

— Облиште, — коротко озвався я. — То де він?

Згори пролунав голос — Вулфів голос.

— Хто там? Джексоне, з ким ви розмовляєте?

Я підійшов до підніжжя сходів — так, щоб він міг мене побачити.

— Доброго вечора! — привітався я і почав підніматися йому назустріч.

— Забирайтеся з мого дому! — загримів він. — Джексоне, викличте поліцію! Ви чуєте? Негайно викличте поліцію!

Я різко розвернувся і витяг пістолет, націливши його на служника. Той зблід і мало не зімлів.

— Ну ж бо! — погрозливо сказав я йому, — підіймайтесь за мною!

Коли служник піднявся до нас, я наставив пістолет на Вулфа, котрий споглядав усе це, відкривши рота — здивовано і розгнівано водночас.

— А зараз завітаймо до маленької Едни, — холодно сказав я, — усі разом.

— Ви ще за це заплатите! — гаркнув Вулф, але пішов в кімнату Едни у супроводі служника та мене.

Една була в ліжку, але зі здавленим криком підвелася, щойно мене побачила.

— Спокійніше, мала, — промовив я, гадаючи, що синець на її підборідді навіть додавав їй певного шарму. — Розслабтеся! Я більше не завдам вам жодної шкоди!

Я розчахнув двері ванної та заштовхнув туди служника.

— Будьте тут, поки я вас не покличу! — сказав я, зачиняючи за ним двері.

— Якщо ви гадаєте, що це вам зійде з рук... — почав було Вулф, і обличчя його зробилося багряним.

Я вказав йому пістолетом на крісло.

— Сідайте краще, — сказав я, — і ми втрьох гарненько собі побалакаємо.

Раптом Една відкинула ковдру і вискочила з ліжка. На ній була оранжево-рожева піжама, в якій вона виглядала, як дитя-переросток, котре пограбувало магазин жіночої білизни.

— Я викликаю поліцію, — заявила вона, і голос її бринів від ледь стримуваного гніву. — Цей дешевий сищик не зможе мене більше залякати. Якби в тебе була хоч крапля розуму, ти би давно викинув його звідси!

Обличчя Вулфа трохи перекосилося, однак він більше ніяк не зреагував. Дуло, направлене йому просто в живіт, видалося достатньо вагомим аргументом.

Я дозволив їй підійти до телефону, а тоді двома стрибками наздогнав її і вхопив за зап’ястя, уник оскаженілого удару кулаком в обличчя і швиргонув її на ліжко. Коли вона спробувала звестися, я з розмаху ляснув її по сідницях. Звук вийшов такий, наче тріснув паперовий пакет, і вона із завиванням болю, люті та переляку залізла назад під ковдру.

— Ще один порух, — запевнив її я спокійним тоном, — і я відхльостаю вас по-справжньому!

Вона дивилася на мене широко розплющеними оскаженілими очима, але більше не робила спроб підвестися.

Я сів так, щоби тримати на прицілі їх