Джеймс Хедлі Чейз - Реквієм блондинкам

мусите дещо виконати. Отож, я пропоную зробити Джеффа цапом-відбувайлом. Віддайте його в руки Мейсі, і ваші ставки на виборах зростуть. Якщо ви цього не зробите, то це зроблю я, і подам так, що це ви віддали наказ убити Діксона. Не думайте, що в цьому місті лише Мейсі має реальну владу. Сюди, щойно я зателефоную до Вашингтона, враз наскочать агенти ФБР — а саме це я й маю намір зробити, якщо ви відмовитеся від моєї пропозиції. Якщо ж захочете мене ліквідувати, то двічі подумайте перед тим, як це зробити. Ваша Една в моїх людей, а вони не дуже люблять таких кістлявих дівчат. Вони розріжуть її на шматки й охоче доставлять її вам порціями, якщо надумаєте поводитися зі мною грубо. Ось які справи. Гадаю, вас це влаштує, коли ви все обмізкуєте, як слід.

Він глянув на мене так, наче збирався придушити голіруч, але я ані поворохнувся — просто пильно дивився на нього, і за мить він заспокоївся.

— Ви ненормальний, — зауважив він. — Зі мною такий номер не пройде.

Я поглянув на годинник.

— Можливо, мені краще таки зателефонувати своїм людям, — задумливо сказав я. — Десять хвилин уже минуло, і я би не хотів, щоб вони починали щось, про що ви пошкодуєте.

Коли я підійшов до телефону, він мене не зупинив. Однак над його верхньою губою проступили краплинки поту, і вигляд у нього був геть хворий.

Я набрав номер. Реґ узяв слухавку.

— Я зараз у Старкі, — сказав я. — Він задумав якусь гру. Не чіпайте ту даму, поки я не зателефоную знову. Вичекайте ще п’ятнадцять хвилин. Якщо й тоді від мене не буде звістки, то відріжте їй ті чортові вуха і надішліть цьому придурку, — промовив я й повісив слухавку.

Ми подивилися один на одного, і я бачив, що він приголомшений.

— Ну ж бо, зважуйтеся, — сказав я. — Їдьмо втрьох — ви, я та Одрі Шерідан — до Мейсі. Ви повідаєте йому, як Джордан убив Діксона, а я віддам йому фотографію, — і повернувся до Одрі. — Заспокойся, крихітко, — невдовзі ми з тобою будемо вдома.

Разом із нею я підійшов до дверей і відчинив їх.

— Ходімо, — сказав я Старкі.

Він звівся на ноги, насунув капелюха на очі, повагався трохи і пішов за нами.

— Виходьте першим, друже, — просто на той випадок, якщо ваші хлопці почнуть нервувати.

Ми пройшли коридором повз його четвірку, котра з цікавістю витріщилася на Старкі, а потім зійшли вниз. Старкі не промовив ані слова, аж поки не опинився у холі більярдної. Тут він зупинився, обернувся і сказав:

— Можливо, ми з вами ще й домовимося.

Я витріщився на нього.

— Але ж ми й так вже ніби домовилися, — відповів я.

— Облиште ці свої штучки, і я дам вам за це дві тисячі доларів. Окрім того, ви передаєте мені Едну і назавжди забуваєте про Діксона.

Я заперечно мотнув головою.

— П’ять штук, — сказав він коротко.

Я знову заперечно мотнув головою.

— Дотримуймося початкової угоди, — сказав я. — Хочу справедливості щодо Діксона. Він був непоганим старим.

Старкі повагався, а потім пересмикнув плечима.

— Ви ще пошкодуєте про це, — сказав він упівголоса, коли ми виходили на вулицю.

— Ми зачекаємо тут, — озвався я, беручи Одрі за руку, — поки ви не знайдете таксі.

Він не узрів у цьому нічого поганого і відчинив двері. Коли ступив на тротуар, я вхопив Одрі за руку і з силою потягнув праворуч, подалі від дверей. Почулася кулеметна черга, і жовті спалахи прошили темряву ночі.

Поруч із нами були якісь двері, і я заштовхнув Одрі у порожнє приміщення, зачиняючи їх за собою.

Почулися ще постріли. В будинку пролунав тупіт ніг та знову якась стрілянина.

— Що відбувається? — спитала Одрі, бліда й налякана.

— Боюся, що ми втратили нашого маленького друга, — сказав я, підходячи до інших дверей в кімнаті. Відчинив їх і обережно визирнув у тепер уже безлюдний хол більярдної.

— Ходімо. Полишмо цей будинок якомога швидше!

Схопивши її за руку, побіг крізь велику прокурену залу, петляючи між яскраво освітленими більярдними столами до вікна, яке виходило на пустир за будинком. Відчинив вікно і ступив на пожежну драбину. Одрі приєдналася до мене, і залізними сходами ми спустилися униз.

Від фасаду будинку пролунало ще кілька пострілів, почулися поліцейські свистки та сирена.

Ми побігли порослою бур’янами ділянкою, перелізли через п’ятифутову загорожу і трималися її, поки не наблизилися до вулиці. Тоді виринули з темного провулка. Перед більярдною зібрався чималий натовп. На протилежному боці вулиці стояло кілька поліцейських машин, і я бачив велику кількість копів, котрі намагалися протиснутися крізь натовп.

З-за рогу вигулькнуло таксі, і, проминаючи юрбу, наблизилось до нас. Я вийшов на тротуар і махнув рукою.

— Готель «Палас», — сказав водієві. — А що то за галас, приятелю?

Таксист обернувся на натовп, і губи його скривилися.

— Та так, кілька хлопців вирішили собі постріляти, — байдуже сказав він. — Поняття не маю, що найшло на це місто.

Я підсадив Одрі в таксі.

— З містом усе гаразд, — зауважив я, — непокоїтися вам слід про його мешканців!

— Мені? — здивовано перепитав водій, заводячи двигун і різко рушаючи. — Вони мене геть не обходять. Мене цікавлять лише власні справи.

Я глянув на Одрі й посміхнувся.

— Гадаю, що він має рацію, — зауважив я. — Якби ви, Одрі, не пхали свій ніс, куди не слід, то й не опинилися б у такій халепі.

— Це правда, — озвалася вона, і голос її тремтів. — Можете мене сварити.

* * *

Спальня була велика і гарно умебльована. Поміж двох ліжок стояв столик із телефоном. Два великих крісла, туалетний столик, дві шафи та великий килим на підлозі доповнювали обстановку кімнати.

Одрі лежала на одному з ліжок із сигаретою у роті, підклавши руки під голову. Я сидів у кріслі, і переді мною на підлозі стояла пляшка віскі та напівпорожня склянка, а на бильці крісла чекала своєї черги содова.

— Ви усвідомлюєте, що компрометуєте мене? — ліниво озвалася Одрі.

Я буркнув:

— Хіба ж це гірше за смерть?

— Ні, — сказала вона по певних роздумах, кинувши на мене насмішкувато-зацікавлений погляд. — Але невже ви справді гадаєте, що