Роберт М. Вегнер - Оповістки з Меекханського прикордоння. Північ-Південь

горлянки і звинувачуватимуть навзаєм у зраді, бо довіряють одне одному не більше, ніж видра — рибі. Якби я міг, то найняв би її в імператора на півроку. Самими усмішками вона зробила б так, що люди вибили б твій дурнуватий культ до ноги, жерче.

Явен Одеренн уже не усміхався. Мружив очі, не зводячи погляду з графині, затискав уста. Тахґ повернув до нього широке обличчя.

— Тобі важко зрозуміти, як воно діє, чи не так? Ти вважаєш себе Сином Сокири, хоча досі не маєш достатньо сміливості, щоб прийняти цей титул офіційно — і ти досі не можеш зазирнути в душу тутешніх горців. Для більшості з них існує лише клан. Усе життя дев’ятеро з десяти людей, яких вони зустрічають, належать до їхнього клану, а цей десятий частіше за все — супротивник на полі бою. Вони народжуються, одружуються, виховують дітей і помирають на відстані не більшій, ніж день-два дороги від головної садиби, і більшість із них ніколи не йде далі. Тільки рід є для них опорою, тільки клану вони довіряють. Інколи групи, які живуть у двадцяти чи тридцяти милях одна від одної, говорять настільки різними говірками, що для торгівлі потрібні перекладачі. Єднатися вони вміють, лише коли їм вкажуть на спільного ворога.

— Імперія — це ворог.

— Ні. Не для них. Більшість із присутніх уперше бачить меекханця чистої крові. Такого, з глибокого півдня, із серця Імперії. Бо для них сто миль — це вже кінець світу. За кордоном у них насамперед вессирці, інколи сильно споріднені з меекханськими поселенцями, але насправді вони — такі собі свої чужинці. Скажу тобі, чого вони очікували ще півгодини тому. Були переконані, що посли Імперії після такої вистави та після оприлюднення таємниці перемовин будуть бліді й невпевнені, що зі страху не матимуть сміливості глянути їм в очі. Що вони проведуть усю учту, сходячи всім і кожному з дороги й удаючи, що їх тут немає. А тимчасом вони бачать нас, бачать, як ми регочемо на все горло, жартуємо й п’ємо. Той дотеп про третю ногу, пам’ятаєш? Навіть мене вона здивувала. А потім посол із дружиною в товаристві Навера сходить до них і поводиться так, ніби нічого не трапилося. Наче оприлюднені таємниці були неважливими. Графиня усміхається й проміниться, чоловік її — спокійний та опанований. Ніщо не натякає на те, що вони переймаються тим, що трапилося. То що, може, чутки про переведення військ на схід — лише чутки? Може, це неправда, що Меекхан очікує наступного вторгнення? Той чи інший відважиться запитати, але що він почує? Що це звичайні маневри армії, яка не повинна довго сидіти на одному місці, бо починає нудитися. До того ж за два чи три місяці має бути великий огляд прикордонних дивізій, тож вони всі напевне повернуться. Граф запитає кількох вождів, чи вони, бува, не зацікавлені закупівлею збіжжя, бо потім розмовлятиме про це зі мною. При цьому назве настільки низьку ціну, що ті відразу погодяться. Вочевидь, це не обов’язково має бути збіжжя, може йтися про солонину, квасолю чи горох, або й про вино. Неважливо… Ти слухаєш, жерче? Так ведеться політика. Не гепати молотом поміж очей, а намазувати стежку медом, щоби звірина сама підійшла туди, куди нам потрібно. Тепер частина кланів дійде висновку, що Імперія не відчуває загрози, бо замість того, щоб накопичувати живність, продає її за безцінь. Ті, до кого посольська пара не підійшла, відчують себе ошуканими й будуть готові перегризти горлянки тим, хто може отримати щось від такої торгівлі. Комусь вони мимохідь запропонують закупити за добру ціну чудову зброю, а його сусіди відразу дивитимуться на нього вовком. Не буде коаліції родів, готових до битви з ворогом під прапором Сетрена. А коли наступного разу мій племінник захоче скликати клани, отримає відповідь лише від самих завзятих. Зрештою, подивися зараз на залу, жерче.

На початку учти місця біля столів, що стояли коло підвищення, були пустими. Вистава Навера вимела більшість нейтральних кланів під протилежну стіну. Тепер — Кеннет навіть не помітив, коли це трапилося — лавки поблизу столу гостей з Імперії почали заповнюватися. Переважно там сідали чоловіки в найкращих обладунках і жінки в сукнях із найдорожчих матеріалів. Чи ж то — родова старшина. Майже кожен клан, до якого підійшла посольська пара, вислав кілька своїх представників поближче до тахґа. Здавалося, що у Винде’канні політичні течії змінюються блискавично.

Клависс знову знайшов поглядом графиню.

— Ця жінка могла б за три місяці відібрати в мене трон. Якби вона захотіла народити мені дитину, я заплатив би за неї десятикратну вагу в золоті.

Капітан обурено засопів.

— Нічого непристойного, капітане, — Кеннет жестом зупинив офіцера, що вже збирався зірватися на ноги. — Це відомий звичай. Чоловік, який хоче мати легальне потомство, але не хоче одружуватися, може підписати з жінкою відповідний контракт, згідно з яким вона народжує дитину, після чого зникає з його життя. Чоловік повинен мешкати з нею й оплачувати її утримання під час вагітності й рік після пологів. Жінка, вочевидь, у цей час має залишатися йому вірною. Деякі молоді дівчата так збирають на посаг. Володарі, які хотіли б продовжити свій рід, але з політичних причин воліли не укладати шлюбу, користувалися з таких послуг.

Хоча нині цей звичай не такий уже й популярний.

— Чому? — кавалерист опустився на стілець.

— Бо жінки неохоче віддавали дітей, а крім того, два роки помешкавши з бабою під одним дахом, ти вирішуєш, що знайомий демон краще, ніж чужий, і, найімовірніше, з нею одружуєшся, — пояснив Варгенн із кривою посмішкою. — Моя мати так отримала батька… Ви, пане капітане, й гадки не маєте, наскільки милими вони вміють здаватися, поки не здушать тобі шию подружнім шнурком. Мед та й годі. А потім… е-е-ех…

— Капітане, а ви маєте дружину? — тахґ вирішив змінити тему розмови.

— Наречену… Це найгарніша дівчина, яку я зустрічав у своєму житті, — кавалерист послав їм визивний погляд.

— Авжеж, — Клависс із розумінням їм підморгнув.

Усі кисло усміхнулися.

— Про що ви говорите? — графиня з’явилася біля головного столу зненацька, вся зарум’янена й усміхнена. — Про мозолі на п’ятках чи про жінок?

Володар Винде’канна простягнув руку й допоміг їй всістися.

— Звідки таке припущення, пані графине?

— Чоловіки кривляться так, немов у них болять зуби, лише коли розмовляють про хвороби чи про жінок. Про справжніх жінок, звісно, а не про ляльок для ліжка, — вона оглянула кожного з них, викликавши