Роберт М. Вегнер - Оповістки з Меекханського прикордоння. Північ-Південь

— Наприклад, організовування таємних убивств?

Якусь мить Аерисс вдивлявся у скам’янілого жерця.

— Нічого не скажеш? — презирливо пирхнув. — Ти ж не надто добрий в цій грі, еге ж? Якби хотів збити мене з пантелику, повинен був вибухнути обуренням або вдати здивування й запитати, що я маю на увазі. І зробити це відразу. Ти думав, що твої розбійники просто не знайшли посольства або ж відмовилися від нападу. Ти не думав, що вони зустріли на своєму шляху Гірську Варту. На майбутнє, якщо маєш намір створити орден фанатичних убивць, не дозволяй їм татуювати собі на тілі сокири. У разі невдачі це ускладнює втечу від відповідальності.

Жрець мовчав, а його думки майже можна було побачити. Кеннет знав, що він скаже, ще до того, як він розкрив уста.

— Я нічого не знав про цей замах. Винні будуть покарані, ось тобі моє слово, тахґу.

— Що, правда?

— Так, клянуся. Убивство послів, ще й на території Імперії, нічого мені не дало б. Набагато краще, що сталося так, як сталося: вони прибули сюди й були принижені.

— Я не говорив, що це було на землях Імперії.

Після останніх слів тахґа запанувала льодовита тиша. Раптом її перервав вибух сміху в залі. Кеннет озирнувся: графиня разом із чоловіком та Навером затрималася біля одного зі столів і, мабуть, сказала щось, що до сліз звеселило більшість присутніх. Вона сама, елегантно спираючись на лікоть чоловіка, променисто і щиро усміхалася. За мить потягнула своїх супутників далі.

Тахґ не спускав з неї очей.

— Яка жінка. Яких синів вона могла б мені дати!

Усі за столом водночас глянули на нього. Беннельт-авд-Понб відкрив рота.

— Ні, капітане, це не те, про що ти подумав. Цей ласий варварський старець не запалав хіттю до чарівної меекханської квітки, — тахґ усміхнувся — спокійно, майже безтурботно — і продовжив, не відводячи погляду від графині, що йшла залом. — Тупий розбишака — так говорили про мене в молоді роки. Але ж я тридцять п’ять років сиджу на різьбленому троні і тримаю в шорах найзавзятішу, наймстивішу й найупертішу банду кланів, яка коли-небудь мешкала в цих горах. Я запобігаю різанині, вирішую суперечки, веду їх на війни, а єдине, що про мене кажуть — що я можу вбити людину ударом голої руки. Може, саме через те, що мене вважають простаком, я досі сиджу тут. Бо я видаюся менш небезпечним, ніж хтось розумний і спритний. Інколи краще вдавати дурнішого й менш небезпечного, ніж воно є насправді, еге ж?

Одеренн уже встиг опанувати себе й тепер уважно вдивлявся в тахґа.

— І як це стосується нашої чарівної графині? — запитав він.

— «Чарівна графиня», — володар Винде’канна тихо пирхнув. — Звучить майже так само, як «тупий розбишака». Без натяку на небезпеку, так? Ти, та й капітан із солдатами славетної Гірської Варти так і не зрозуміли, хто тут є головним послом. Я маю рацію? Усе через те, що на меекхані не існує слова, яке окреслює жінку-дипломата. Тому в листах, якими я обмінювався з Великим Губернатором, ішлося лише про посольську пару і про дипломата першого ступеня й дипломата четвертого ступеня, який його супроводжує. І твої шпигуни, жерцю, які читали ті листи, вирішили, що це граф — дипломат першого ступеню, а його дружина — лише оздоба, така собі прикраса на плащі, із церемоніальним титулом дипломата четвертого ступеня.

Капітан кавалерії забубонів пальцями в стіл.

— Це неможливо. Дипломат першого рівня — це Голос Імперії.

— Саме так. Має право укладати угоди, підписувати мирні договори і навіть проголошувати війни, немов він сам — імператор. Його слово вирішальне, і навіть імператор не може самовільно змінювати рішення дипломата першого ступеню. Для цього потрібна воля володаря та Ради Перших. Здається, в усьому Дипломатичному Корпусі Імперії є лише семеро людей з таким титулом. І його не отримують завдяки походженню чи грошам. Кажуть, що якщо когось із цієї сімки зв’язати й кинути до ями з отруйними зміями, то за годину він підмовить гадів, щоб ті розв’язали його мотузки і зробили зі своїх тіл канат, по якому він зможе вийти на поверхню. Тож, жерцю, всідайся зручніше й дивися, як заспокоюють клубовисько зміїв.

Кеннет відвів погляд від Аерисса Клависса й глянув у залу. Здавалося, там мало що відбувалося: посольська пара мандрувала від столу до столу, від клану до клану, затримувалася, обмінювалася кількома фразами, переважно зі старшиною, хтось сміявся, хтось відповідав голосніше, кількома словами, але це тонуло в загальному шумі великої зали. Нічого особливого не діялося.

І лише за мить вони побачили, як діють чари графині. Особи, до яких вона підходила, гордовиті і штивні, м’якшали, як віск. Зникали грізні вирази облич, нахмурені чола, атмосфера лагіднішала на очах. Чоловіки були причаровані, ті, з ким вона розмовляла, крутили головами, намагаючись не втратити її з очей. А жінки… Графиня саме підійшла до найбільшого клану, що займав місце за столами ліворуч, і після короткого знайомства почала розмову з матроною в центрі, майже повністю ігноруючи старого чоловіка у блискучий бригантині поруч із нею. Легка усмішка, обмін кількома фразами, легенький дотик до кланової хустки. Раптом жінка, до цього часу поважна й похмура, широко усміхнулася і промовила щось до старця. Уся група вибухнула голосним сміхом, в якому вирізнявся переливчастий голос графині. Зала стихла, намагаючись зрозуміти, що всіх так звеселило. За мить Ісава нахилилася до жінки й кілька ударів серця щось шепотіла їй на вухо.

— Хе-хе, а вона добре знає, хто головний у Геґ’ланнів, — пробурмотів тахґ. — А тепер дивіться.

Графиня у супроводі чоловіка й Навера, який ішов з непевною усмішкою, відійшла від усе ще веселого товариства й рушила до протилежної стіни. За столами лишилося принаймні два клани, які вона проминула.

— Бачите? А’нели й ці викрадачі бидла старого Каннора залишилися ні з чим, — Аерисс говорив тихо, не зводячи погляду з жінки, яка йшла залою. — Вже пару років вони змовлялися з Геґ’ланнами та кількома іншими західними кланами, а тепер сидять у кутку й намагаються зрозуміти: те, що імператорський посол проігнорувала їх — це свідома образа чи вони мають настільки мале значення у планах Імперії, що дипломатка випадково не звернула на них уваги. І прикидають, чому Кебалла Геґ’ланн сміялася з жартів графині і що саме ця чужа жінка так довго шепотіла їй на вухо. Усе павутиння інтриг, яке вони зіткали в мене на заході, щойно було порване на шмаття. Тепер вони весь наступний рік гризтимуть одне одному