Роберт М. Вегнер - Оповістки з Меекханського прикордоння. Північ-Південь

явився людям у своїй подобі. У нагороду за відвагу та віру обраного святого войовника. Воїн той був потім живцем узятий у царство Сетрена, щоб вічно сидіти поруч із ним.

Аерисс насмішкувато пирхнув.

— Гм, то ви мутите голови молодим дурням, які татуюють собі рогату сокиру на грудях, тим, чим і завжди — життям поруч із богом. Безсмертям і вічним щастям. Я ніколи не міг зрозуміти, чому всі ті святі мужі, які дурять молокососам голови, самі не йдуть за їхнім прикладом. І чому вони самі їх не очолюють, га?

Навер почервонів.

— Дядьку!

— Сиди спокійно, хлопче, і не підвищуй на мене голосу, — наступна куріпка була роздерта на клапті. — Ти відіграв свою роль, у тебе був величний вхід і мить поплескування по спині, але тепер я розмовляю зі справжнім вождем вашої банди. Що далі, Одеренне? Підпалите кордон? Навіть якщо Меекхан відведе всі війська на схід, у нього надалі вистачатиме сил, щоб вас розчавити. Лише Гірської Варти у прикордонних провінціях шість тисяч осіб. Вважаєте, що вони дозволять вам безкарно грабувати і вбивати?

— Ну, не знаю, — жрець холодно усміхнувся, зручніше вмощуючись на стільці. — Мені й самому цікаво, що славетні загони гірських войовників робитимуть у такій ситуації. Знову стануть стікати кров’ю за справи загарбників із півдня? Що ви про це думаєте, лейтенанте? Щоправда, ви на чверть меекханець, але це не повинно мати значення. Чи збережуть вессирці вірність Імперії?

Чи стануть знову проливати кров за чужі справи? А може, візьмуться за розум і побачать своє майбутнє в сяйві слави Сетрена Войовника? Прибульці з півдня вже досить довго правили в цих горах.

Раптом Кеннет опинився в центрі уваги, навіть посольська пара спрямувала на нього погляди. Жрець дивився, усміхаючись. Лейтенант не любив таких поглядів і таких усмішок.

— Я можу розповісти вам історію? — запитав він.

— Ох, сьогодні день оповісток! — Ісава здавалася абсолютно Щасливою. — Просимо.

— Три роки тому до нас у гори приїхав барон Кенв-ґез-Лаавар, далекий родич князя бес-Гана. Хотів покласти собі під камін шкіру гірського ведмедя, бо кажуть, що немає на світі більшої бестії, ніж ті, що живуть у наших лісах. Він найняв трьох місцевих провідників, які мали допомогти вислідити звіра, і рушив на полювання.

Вони місяць блукали лісами. Надарма. Розгніваний барон після повернення не лише відмовився заплатити провідникам, а й на додачу наказав відлупцювати їх киями, звинувативши в тому, що вони спеціально водили його манівцями. Не покинув гір. На перевалі його почет був оточений солдатами Гірської Варти, а сам він після арешту провів три місяці в ямі, перш ніж родичі виплатили чималу компенсацію побитим слідопитам і викупили його з льоху. Вирок на барона видав місцевий суддя Дервель Мавонк, а підтвердив Банель-лад-Верит, імператорський намісник провінції.

— Пам’ятаю, — графиня послала ще одну сліпучу усмішку всім, хто сидів за столом. — Ренейр-бес-Гана ярився весь наступний рік, навіть слав листи до імператора, але нічого не добився.

— Саме так. Тож я скажу так, жерцю. Доки наші судді можуть посилати меекханських аристократів до льоху, доти вессирці будуть вважати себе частиною Імперії. Вирушіть на кордон і переконайтеся в цьому самі.

Навер підірвався на ноги.

— Ріг має повернутися до нас!

— Долина Ґевенаг не була спірною територією, поки Вин-де’канн не зайняв земель на південь від неї, — втрутився граф. — А зайняли ви її, нищачи культ Сетрена Войовника, наскільки я пам’ятаю.

— Не ми, а лише я, — тахґ гнівно скривився. — І надалі є ті, хто охоче вирив би мені за це могилу. Але багато хто з місцевих пам’ятає, як відроджений культ поводився в Лаверді й Конелазі, скільки кланів було вибито до ноги, бо вони не хотіли кланятися Рогатій Сокирі. Я повів війська на південь, щоб скрутити в’язи тій малій потворі, поки вона не підросте. Я не думав, що воно відродиться мені тернами в боці, та ще й моєї крові.

— То скрути мені в’язи тут і зараз, тахґу… — жрець звів брови й іронічно скривився. — Виклич своїх прислужників і накажи кинути Навера до в’язниці. Нехай твоя дружина вдарить по його людях, їх ледве триста, тож це ніяка не сила. Один наказ — і справу вирішено.

Аерисс легко підвівся, сперся кулаками на стіл, почервонів.

— Не дражни мене, козячий засранцю. Ви сховалися за молодим дурнем, мов за щитом, бо знаєте, що я обіцяв його матері, що дбатиму про нього, як про рідного. Але не раджу перевіряти, чи можна нап’ясти цей лук ще сильніше, бо він зламається у твоїх руках. Я…

Графиня простягнула руку й легенько торкнулася долоні тахґа.

— Мені здається, пане, що ми з чоловіком не повинні бути свідками цієї розмови. Ми підемо познайомитися з вождями кланів, яких твій племінник запросив сюди спеціально для нас. Навере Та’Клаве, сподіваюся, ти нас представиш?

Вона глянула так, що навіть камінь не відмовив би.

Навер завмер і невпевнено усміхнувся, глянувши на жерця.

Ісава не дала йому шансу: шелеснувши сукнею, була вже біля нього, довірливо взяла під руку і, засміявшись із чогось, що сама й сказала, потягнула його в бік зали. Граф підвівся й пішов слідом.

За столом запанувала глибока тиша.

— Йому з трьох років треба було щодня драти зад. Може, навчився б слухати старших, — тахґ усівся, налив собі вина й випив одним ковтком. — У-у-ух, тут на півночі не знайти плодів, які давали б такий напій. Скажи мені, жерче, як далеко культ має намір посунутися? І навіщо?

— Сетрен вимагає належного місця. Ми не зупинимося, поки він його не отримає.

— Ти розмовляв з ним? Стояв поміж Кривими Рогами й чув голос Безсмертного? Кажуть, що жрець мого батька, старий Ґарес, досягнувши відповідної сили, вмів вибиратися стежками духу на зустріч зі своїм богом. Тоді він зачинявся в кімнаті, а коли з неї виходив, слуги знаходили на підлозі шматки моху, багно, листя з дерев, які не ростуть так далеко на півночі, вологу землю із запахом похмурих пущ. Сетрен уперше за згодою зв’язав себе з тілом рогатого тура і, здається, полюбив цю форму. Ти колись був у його царстві, жерче? Ходив у тіні дерев, що вищі за гори? Ступав по чорнозему, якого ніколи не торкалася нога людини? Зазирав в очі бога?

Явен Одеренн мовчав, дивлячись на володаря з-за примружених очей. Потім опустив погляд.

— Ні, я не був, — сказав нарешті. — Ані я, ані хтось інший з моїх братів. Стежки духу — це шлях для тих, хто вже стоїть однією ногою на дорозі до Будинку Сну.