Роберт М. Вегнер - Оповістки з Меекханського прикордоння. Північ-Південь

Кеннет перевів погляд на стілець, на якому — він голову дав би собі втяти — ще мить тому сидів Явен Одеренн.

— А де мій племінник? — тахґ не здавався здивованим.

— Залишив нас мить тому і зник. У мене склалося враження, що він почувається трохи зніченим від того теплого прийому, який нам приготували деякі з твоїх підданих, пане. Яку умову ми не підписали б, гадаю, обидві наші країни отримають від цього зиск.

— Не сумніваюся, моя дорогоцінна, — Аерисс Клависс надалі виглядав так, наче роздумував над тим, чи не запропонувати графині контракт на народження дитини. Звісно, якщо Імперія погодиться, щоб він позичив дипломата першого ступеня для такої мети, причому — на два роки. Лейтенант задумався, чи вона сама роздумувала б щодо такої можливості. Не поставив би голови на те, що — ні.

Усміхнувся собі під носом. Незважаючи ні на що, здавалося, що дипломатична місія не закінчиться фіаско. Можна було розслабитися.

— Шпигун!!! — голос наповнив залу із силою гудіння, що виникає під куполом дзвону. — Шпигун у замку! Зрада!!!

Кеннет завмер, Берґх майже впустив келих із вином. Андан та Варгенн водночас глянули в бік дверей і зірвалися з місць, потягнувшись за зброєю.

— Сидіти! — лейтенант гавкнув наказ ще до того, як їхні руки торкнулися піхов; у ту саму мить той самий наказ почувся з уст графині. Навіть інтонації та акцент були ідентичні. Десятники завмерли, після чого поволі, немов невидима долоня притискала їх до стільців, усілися знову.

— Накази своїм солдатам, графине, віддаю я особисто, — Кеннет не розвернувся в бік дверей, ігноруючи гомін, що ширився залою. — Прошу мені в цьому не допомагати.

Глянув їй в очі.

— Добре, пане лейтенанте, — графиня вже не усміхалася, красуня, що променіла радістю й була готова щебетати, кудись зникла. Тепер перед ним була професійна дипломатка, для якої життя і смерть — це два боки однієї монети. Він миттєво позбувся сумнівів. Якби Імперія цього вимагала, вона стала б коханкою Аерисса й народила б йому навіть дюжину дітей. — Тільки пильнуйте їх. Прошу.

Він не дав себе задурити: це «прошу» було формальним наказом.

— О Володарко…

Цей шепіт почувся з вуст Велерґорфа: десятник зблід, його руки тремтіли. Кеннет поволі озирнувся через плече і глянув на середину зали, на постать, яку тягли по підлозі двоє посіпак Навера. Першої миті він подумав, що це один з його людей, бо брудно-біла тканина укривала полоненого, як саван. Він заблимав, відганяючи цю примару. За жодним з його вартівників одяг так не волікся б: цей хтось мусив мати не більш ніж п’ять стоп зросту. Він глянув на світлу чуприну — і вже знав, що побачить завішене волоссям пласке обличчя дитини, яку Варгенн урятував у смердячому завулку в Арбердені.

Бранця тягнули повільно, так, щоб усі могли побачити тканину й вишитий на ній знак. Гомін наповнював залу аж до тієї миті, коли людський клунок був кинутий на підлогу перед столом з меекханськими гостями. Тоді запанувала тиша.

— Посли! — голос знову наповнив залу. — Делегати! З місією миру та готовими договорами! Поки ми приймаємо їх на учті, шпигуни Імперії рознюхують навколо замку, шукають слабкі місця в мурах, придивляються до стежин крізь гори! Зрадою підшиті ці розмови, і зраду принесли з собою посли! На їхньому язиці лише отрута й нехлюйства!

Явен Одеренн виринув з-за дверей, біля нього йшов Навер. Паскудно усміхався, не припиняючи говорити.

— Де поділася мудрість нашого тахґа?! Де його славетна хитрість?! Чому він годує змій власною кров’ю, коли повинен розчавити їхні голови, перш ніж вони заповзуть у його дім?

Аерисс підвівся, і при погляді на нього посмішка зникла з обличчя жерця. Якби вони були в залі одні, Кеннет не поставив би на його життя й козячого лайна. Але — не були, тож за мить Одеренн продовжив. Уже тихіше.

— Цього шпигуна впіймали, коли він крутився біля мурів замку, тахґу. Упіймали в ту мить, коли він підкрадався під браму. Розкажи нам, навіщо Імперія направила послів, якщо за ними йдуть шпигуни? Запитай своїх гостей, скільки таких, як оцей, ще вештається неподалік і чи не супроводжує, бува, їх армія, яка одним ударом може стяти нашому королівству голову з плечей? Чи для Імперії смерть усієї родової старшини не стала б чудовим початком підкорення?

Гомін вибухнув знову. Лейтенанту здалося, що кожен кричав на кожного, а розмахування руками й погрожування кулаками були настільки ж важливими, як і звичайні слова. Дехто вже зривався з місць, тягнувся до горлянок сусідів. Якби не заборона мати зброю, підлога вже червоніла б від крові.

Аерисс набрав у груди повітря й гарикнув:

— Тиша!!!

Усі завмерли, дехто в досить дивних позах, похилені вперед, із піднесеними руками.

— Усі на місця!!!

Лавки заповнилися, але тиша, яка встановилася в залі, не віщувала нічого доброго. Тахґ перевів важкий погляд на жерця.

— Звідки ти взяв цього нещасного?

Замість Одеренна відповів Навер:

— Мої люди схопили його, коли він крутився під брамою… Не знаю, чи є там інші, — додав за мить.

— Звідки нам знати, що ти не дав по голові одному з посольських вартівників, що вийшов до вітру? — почулося десь із зали. Кілька осіб навіть захихотіли.

— Бо всі з Гірської Варти — тут, — Навер підняв долоню. — Хіба що їхній командир про когось забув.

Кеннет міг лише спостерігати, як у залу входять його солдати. «Як їх вводять» — було б точнішим описом. По двоє, по троє, їх упихали у двері; більшість — без панцирів, але всі зі зброєю та в плащах. Дві шістки, вишиті спереду цих плащів, виглядали як німе звинувачення. Їх вітали крижані погляди.

Лейтенант встав, притягуючи погляди всіх присутніх, і звернувся до вартівника, який стояв ближче за інших.

— Каве, як вас сюди звели?

— Сказали, що ви, пане лейтенанте, віддали такий наказ: вдягнути плащі, взяти зброю і прийти в залу. Той, хто приніс повідомлення, був одягнений як один із людей тахґа, — Вовк похмуро оглянув залу, з долонею на руків’ї меча.

Офіцер кивнув. У цьому не було їхньої вини, а він сам не передбачив такої можливості.

— Встати десятками!

Загін за кілька ударів серця утворив чотири ідеально рівні лінії. Незважаючи ні на що, вони були частиною армії Імперії.

— Чи це всі твої люди, лейтенанте? — жрець ядуче посміхнувся.

— Так.

— А цей? — палець звинувачувально ткнув у бік тіла, яке лежало на землі.

— Цей — не мій.