Роберт М. Вегнер - Оповістки з Меекханського прикордоння. Північ-Південь

class="p">— Тоді чий? І чому він носить знаки твоєї роти? Чому прокрадається під браму вночі, щоб ніхто його не побачив? І де решта отих «не твоїх» людей?

Кожна його фраза стікала іронією. Кеннет глянув в очі Явена й побачив у них… зацікавлення. «Тепер твій хід, — здавалося, говорив той погляд, — я програв із графинею, але тепер мій противник — ти». Тож він спокійно зійшов із підвищення, присів біля лежачого, абсолютно ігноруючи навколишній шум. Делікатно перекотив його навзнак, перевірив пульс. Хлопець був живий і здавалося, що окрім чималого синця на чолі, інших поранень у нього не було. Кеннет підвівся і звернувся до зали.

— Гірська Варта крім номерів носить на плащах ще й власний символ, — сказав він, торкнувшись ознаки на грудях у вигляді стилізованої собачої голови. — Кожен може вишити собі будь-який номер, але сфальшувати знак Варти… За таке йдуть під сокиру.

Не довелося додавати, що на плащі в’язня такого знаку не було.

Гомін ущух, і лейтенант усвідомив, що він у центрі зацікавленості всіх у залі. Відкашлявся.

— Цей плащ належав моєму десятнику і як подарунок потрапив до рук дитини, яку боги відзначили особливим чином, — він нахилився й узяв лежачого на руки. — А Імперія не бере до лав армії нікого з тих, кого поцілувала Володарка Долі.

Він рушив по залі, від лавки до лавки. Хлопець був легкий, аж залегкий для свого віку, його голова безладно звішувалася. Пласке обличчя, трохи скошені очі, мале підборіддя були добре помітні. Ніхто при здоровому глузді не міг би сказати, що це шпигун. Люди кивали, заспокоювалися, більшість перевела іронічні погляди на Явена з Навером. Ставало зрозуміло, що ці двоє пошилися в дурні.

Кеннет обійшов залу навколо і встав перед жерцем. Той глянув йому в очі й широко усміхнувся. Усміхнувся!

— Добре, лейтенанте. Це прояснює наше маленьке непорозуміння, — махнув рукою, і двоє прибічних Навера підійшли й забрали хлопця в Кеннета. — Але ми й надалі не знаємо, що з ним робити, адже він прокрався через кордон і крутився біля замку. Така справа навіть ідіоту не може зійти з рук.

— Лейтенанте, — графиня гукнула до нього з чола столу. — Прошу підійти до мене.

Щось в її голосі наказало йому повернутися на місце. Вона дивилася на нього напружено, з обличчям нерухомим, як маска. Кокетлива, весела дівчина повністю зникла. Прошепотіла:

— Лейтенанте, тутешні люди не визнають… — завагалася, — таких, як цей хлопець, тими, кого торкнулася Володарка Долі. Вони не вірять, що такі приносять щастя. У деяких надто старожитніх культах Сетрена їх вважають майже відміченими темрявою. Є села, де після народження такої дитини і її, і її матір закопують живцем у землю. Розумієте?

Він не розумів. Похитав головою.

— Ніхто і ніщо його тут не охороняє. Але якщо хтось із ваших солдатів витягне зброю, ми не вийдемо звідси живими. Я бачила озброєних людей біля дверей, і це не були охоронці тахґа.

Кеннет перевів погляд на підофіцерів і ледь помітно вказав на вартівників, що продовжували стояти ідеально рівними рядами. Ті зрозуміли. Скочили зі стільців і підійшли до своїх десяток. Зайняли місця в шеренгах.

— Що тепер? — запитав лейтенант у графині.

— Тепер, — вона опустила погляд і відразу підвела його знову. — Тепер його вб’ють.

Застала його зненацька, але, схоже, говорила серйозно.

— Ні… Тахґу…

— Ні, вартівнику, я не можу, — володар Винде’канна не глянув на нього, лише затиснув кулаки. — Це бранець Навера, навіть я не маю права відбирати його у племінника. Це справа не поміж мною та ним, а між ним і тобою.

— Він прийме виклик?

Слова вихопилися в нього, немов оминувши частину мозку, яка відповідала за мислення.

— Забороняю! — шепіт графині скреготів залізом. — Офіцер Імперії не схрестить меча з племінником тахґа! Якщо ти програєш, він усе одно вб’є хлопця. Якщо виграєш, то проллєш тут кров когось із роду Сина Сокири, й ми отримаємо війну. Ви нічого не можете зробити. Нічого!

Кеннет відвернувся в бік зали, де тривали приготування до вистави.

Хлопець стояв, двоє катів Навера тримали його за руки. Його голова звішувалася на груди, брудний плащ тягнувся по землі, закриваючи ноги. Племінник тахґа глянув на лейтенанта й усміхнувся. Махнув долонею, хтось хлюпнув хлопцеві в обличчя водою. Шарпання, здавлений крик, кольчужні долоні міцно стискалися на його руках. Кеннет не бачив обличчя дитини, але рух плечей, те, як завмерла на мить уся його постать, панічне вертіння головою — цього було достатньо. Біль, шок, дезорієнтація. Нерозуміння.

— Ти знаєш, де ти є?

Голос Навера був тихий і лагідний. Хлопець не відповів, його голова все ще рухалася навсібіч, немов він щось шукав. Майже недбало, навідліг, бандит ударив його в обличчя. Голова в’язня хитнулася назад, повернулася на місце, знерухоміла.

— Я поставив тобі питання. Ти знаєш, де ти є?

Тиша. А за мить:

— Ні, пане. Не знаю.

— Добре, ти вмієш говорити. А слухати?

— Ні… не знаю, пане.

— Бач, я скажу тобі, де ти є, а ти скажеш мені, хто ти такий, — Навер усміхнувся ще ширше і знову глянув на Кеннета. Пас із мечем на боку лейтенанта раптом став важезним, руками поповзли сироти.

— Ти в замку Лав-Дерен, у столиці вільного князівства Вин-де’канн. Ти прокрався під браму і там тебе схопили. Ти шпигун?

Знову тиша, немов хлопцеві треба було подумати над таким простим питанням.

— Не знаю, пане.

— Не знаєш? — Навер схопив хлопця за волосся. — Як це — не знаєш?

— Не знаю… не знаю, що воно є, той шпиг, пане.

Хтось у залі пирхнув сміхом: коротким, нервовим, здушеним.

— Це хтось без честі й гідності. Ти знаєш, що таке честь, хлопче?

Навер спокійно чекав на відповідь.

— Не брехати, пане… І бути добрим до інших…

— Добре. He брехати. Тож ти скажеш мені, що ти тут робиш? Пошук відповіді зайняв у в’язня кілька ударів серця. На мить здалося, що він намагається вирватися з рук прибічних, аж нарешті просто кивнув на вишиті на плащі дві шістки.

— Я тепер солдат, пане… Мій загін пішов до вас, тож і я пішов. Шум, а за нею тиша, кілька солдатів Гірської Варти ворухнулися. Кеннет тільки глянув на десятників — і рота знову встала, як на параді.

— Солдатом? — племінник тахґа заохочувально усміхнувся. — І тобі наказали прийти?

— Ні, пане. Я сам прийшов.

— А чи ти знаєш, що крастися біля замку й оглядати стіни карається смертю?

Хлопець шарпнувся, завмер.

— Ні, пане… я…

— Тихо!