Стефанія Лін - Наречена для Святого. Книга І, Стефанія Лін

Епілог

В машині Тимур мовчить. Я теж. Не знаю, що казати. Забагато усього. В думках лише спливають емоції, ті, про які говорив Влад. Вони кричать, що мене везуть на страту. Батько, якщо Тимур скаже, щось, на його погляд, не те, одразу ж переграє нас усіх. Забере мене від братів. Від людей, поряд з якими відчуваю себе у безпеці, адже вірю — Тимур теж не дасть образити. 

Ми приїжджаємо під офіс батька. Добрий ласкаво усміхається, підбадьорює й виходимо з авто. Тепла чоловіча рука незвичним жестом бере мою. Стискає пальці підтримуючи й веде за собою.

— Не нервуй. 

Киваю, та сенсу від цього мало. Крок за кроком, варто увійти в скляну будівлю, страх наростає. У роті сухо, губи облизати неможливо. Дихання часте й коротке. Намагаюся підлаштуватися під Тимура, але не вдається, занадто сильно хвилююся. Добрий удає, що все гаразд. Коли доходимо до кабінету батька, обіймає за талію й притягує до себе. Помічаю, як вираз обличчя змінюється. В очах з'являється блиск, на губах виграє усмішка, через яку не встояти. 

— Дихай, Юліано, — тихо каже й відкриває двері у кабінет.

Варто поглядом наштовхнутися на Володимира Дикого за масивним столом, як стає нічим дихати. Кисень зникає, немов хтось навмисно витягнув його з легень. Чіпляюся за тканину сорочки Тимура обійнявши у відповідь й пробую удати, що все добре. Вдихаю, часто й глибоко, та це не допомагає. Перед очима темніє, в якусь мить практично усім тілом навалююся на Доброго.

— Привіт, майбутньому зятю, — завзято лунає голос тата. — Доню, — продовжує.

Не знаю як фіксую мить, коли він встає з-за столу та виходить нам на зустріч. Тимур вітається рукостисканням одночасно притримуючи мене. Тато підходить, щоб обійняти, але я фізично не можу грати настільки прекрасно. Акторкою ніколи б не змогла бути. Втім, доводиться терпіти. Варто Дикому обійняти й прошепотіти на вухо, що одна незгода нареченого і на мамі залишиться кілька синців, як ледве стримую нудоту. 

Все плутається, стеля перетворюється на підлогу і навпаки. Погано. Світ пливе. Тимур, мабуть, бачить мій стан, бо саджає мене у крісло й подає склянку води.

— Отруїлася восьминогом, певно, — лунає його голос наче крізь товщу води.

Випиваю усе й підпираю чоло рукою. Мені потрібен Влад. Просто, щоб за руку тримав. Або запах. Так, мені потрібен його запах. Заплющую очі, пригадую картину, яку дав закінчити замість нього. По пам'яті вимальовую уявне сонце, квіти, траву, чагарники. Переношуся туди, у ті аромати темного лісу, фарб, відчуття небезпеки, але водночас захищеної спини. Лише тоді стає легше. 

— Отже, ти згоден на це? — подив у голосі батька нагадує скрегіт нігтя по склу. — Твої акції стануть її, і я припиняю. 

— Якщо ти напишеш офіційно, що зобов'язуєшся більше не наближатися на відстань до п'ятисот метрів. 

— Це вдала угода. Що з моєю донькою? 

— Зіграємо весілля, — завзято відповідає Тимур. — Я ж казав, вона для мене — святе. Навіть не думав, що так станеться. Поки, як того вимагають традиції, а мої батьки їх дуже поважали, і цим самим я викажу повагу, наречена повинна  пожити у батька. Для весілля майже усе готово. Сукню пришлю. Потрібен лише підпис Юліани. 

— Доню, — татів голос змушує сіпнутися на місці.

— Так, таточку? — за звичкою.

— Підпишеш? 

Дивлюся в зелені очі чоловіка, що виховував та принижував. Дивлюся і відчуваю таку ненависть, яку не передати словами. 

— Підпишу, — втомлено відповідаю. Сил немає ні на що. Почуваюся пригнічено.

— Чудово. — плескає у долоні.

Договір несе Тимур. Присідає навпроти, подає папери й ручку. Починаю підписувати, все ще не до кінця усвідомлюючи, що чекає далі, й чую тихий голос:

— Тримайся.

Ставлю підпис. Далі все у тумані. Тимур залишає поцілунок на чолі і йде. Ми з батьком сам на сам у кабінеті після практично отриманої свободи. Тільки зараз цеглою на голову падає розуміння — мене кинули. Я не знаю, що підписала, вже вдруге, але зараз втрапила у пастку. Влада тут немає. Тимура теж. Я практично дружина, а чи Тимура, знаючи про задум братів? І знову повертаюся додому. Туди, де ненавиджу бути. Та тільки сил обурюватися чи гніватися немає. Взагалі ні на що їх немає.

Мені встромили ніж у спину, хіба ні? Навряд вже, байдуже на документи, хтось збирається забирати у батька.

— Поїхали? — радісно запитує тато. — Відвезу тебе і відсвяткую. 

Встаю. Не знаю чому. Просто не можу більше сидіти.

— Не поїду.

Пізно показувати характер, якого апріорі не існує, але й мовчати не хочу. Розчарування й біль пронизують наскрізь. Тліє у серці надія, що все не так зрозуміла, що це помилка й жарт, і Влад зараз забере мене, та логіка каже — він нічого не обіцяв. Все я…. Лише я. Для нього ж Юліана Дика — шлях, яким пройшовшись, можна досягти мети, і сьогодні її, певно, було досягнуто. Далі лише тато, шлюб і Тимур у ролі чоловіка. Ймовірно, хорошого, але… Або ж я маю рацію, і чоловіка взагалі не буде, залишуся я, батько, мама, брат і мої розбиті мрії й сподівання. Тільки у спині буде вічність стирчати ніж, нагадуючи про те, як мене обвели навколо пальця. А обіцянки? Угоди? Свобода? Не буде ж нічого... Взагалі. У що вірила? На що надіялася? Що я взагалі знаю про братів? Хто вони? Якою була мета? І, що чекає далі?

— Не зрозумів? — сердито перепитує батько. Не вірить, що чиню опір, хоч і слабкий. 

— Не поїду, — голосніше. — Не хочу з тобою. Додому не хочу. 

— А куди ти хочеш? — оманливо лагідно.

— Будь-куди, та не до тебе. 

— Ти впоралася, Юліано. Тимур зробив, що потрібно мені, саме тому я не буду сердитися сильно. Саме тому ти дійсно станеш його дружиною. Твоя доля далі залежатиме від нього. Втім, це потім. Зараз — ми їдемо додому.

— Ні.

Батько виходить з-за столу. Швидким кроком наближається й хапає за руку:

— Ти, недолуга, вирішила, що маєш право на щось? Твоя роль — нести користь. Зараз несеш її мені, тож будь слухняною. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍