Марина Комарова - Кохаю. Цілую. Твій дах, Марина Комарова

- І не мудрувати. Сам винен, - не збиралася здаватися я. - Ти навіщо туди поліз?

- У-у-у-у, - прогундел Віталік.

- Не перебивай!

Знову оглянувши кухню, зрозуміла, що прибирання не уникнути.

- Ну тобі, паразиту отакому, іграшок, чи що, мало? Невже не можна було ту свою мишу з папужками тягати?

Віталік ображено мовчав. Правда, сперечатися вже не намагався, прекрасно розуміючи, що, в цілому, я права. Але чоловіча гордість і котяча божественність не дозволяли це визнати відразу.

- Думаєте, він перейметься лекцією? - запитали мене за спиною.

Я сіпнулася від несподіванки, в поспіху зробила крок вперед. Рушник зачепився за кухонний стіл і впав на підлогу. Віталік зістрибнув униз і, пригнувшись, кулею шмигнув у мене між ногами.

Заверещавши, я різко обернулася і розкрила парасольку в оборонному жесті.

Руслан, що стояв в дверному отворі, повільно підняв погляд від моїх босих ніг до верхівки.

- Вам йде ця парасолька, Віто, - сказав він тихим голосом. - Але якщо ви хочете щось приховати, то підніміть її вище.

Морок. Поразка. Біда. Кінець світу.

А я гола з парасолькою. І які вже тут питання і проблеми, коли... коли треба якось вийти з кухні, а цей нахабний і несподівано привабливий чоловік не збирається нікуди йти. Те, що привабливий, то я з переляку подумала. Бо як можна взагалі подумати таке?

Віталік підло сдимив в невідомому напрямку, залишивши мене наодинці з шефом. І хотілося б, звичайно, пошукати котика, але для цього довелося б як мінімум повернутися. А парасолька хоч і чудова річ, здатна приховати від дощу та уважного зеленого погляду, але тільки з одного боку.

До того ж, хоч я і не повелася на провокацію стосовно «вище», стояти без руху далі вельми проблематично.

- Як ви увійшли? - накинулася я.

Руслан трохи підняв брову.

- Взагалі-то у мене є ключі, так само, як і у вас, Віто.

- Ви увійшли дуже тихо!

І тут же повисла тиша. Претензія вийшла така собі. Але мені стало не по собі. Тому що всі мої хвалені навички та вміння прислухатися кудись зникли.

Руслан хмикнув, але нічого не сказав, продовжуючи на мене дивитися. Нічого не залишалося, крім як прийняти незворушний вигляд і обережно так, по-над стінкою, стратегічно утримуючи парасольку, попрямувати до виходу.

Треба Скрипці віддати належне, все, що відбувається, він спостерігав з непроникним обличчям. Потім все ж пропустив мене, даючи вийти.

- Не обертайся, - про всяк випадок попередила я.

- Буде страшно? - невинно поцікавився він.

- Дуже, - пообіцяла я, намагаючись не скрипіти зубами, а потім кинулася в свою кімнату на такій швидкості, що навіть якщо б він і хотів щось побачити, то навряд чи досяг успіху б в цьому.

Весь останній вечір я просиділа на ліжку, вбравшись в самий закритий одяг і згораючи від сорому. Трохи. Намагалася себе вмовляти, що нічого незвичайного не сталося. Зрештою, у себе вдома маю право ходити так, як хочу.

Інше питання, що від цього можуть бути неприємності...

Поруч на ліжку стояв ноутбук. У браузері було відкрито кілька вкладок соцмереж, де я безсовісно базікала з подругами та... не хотіла робити нічого корисного.

Варто було мені про це подумати, як у двері постукали. Віталік виповз з-під ковдри і запитально подивився на мене з невимовним: «Хто до нас приперся без заклику, дорога господиня? Занадто буде немилостиво виписати йому пендюликів?»

- Так? - обережно відповіла я.

- Віталіно, можна увійти? - почувся голос Руслана.

Я напружилася, мимоволі підняла воріт кофтинки з оленями, виставила груди вперед і хоробро сказала:

- Так.

Таїтися та уникати його все одно немає сенсу. Ми будемо бачитися як вдома, так і на роботі. Тому доведеться шукати консенсус.

Двері відчинилися, на порозі з'явився Руслан. Весь такий невимушено прекрасний, в світлому светрі, блакитних потертих джинсах та... синіх картатих тапках. Але особливо розглядати тапки не довелося, тому що я задивилася на інше. В його руках була таця з карбованим кавником, двома витонченими чашечками і рулетом з вершковим кремом і полуницею.

- Нічого не кажить, - сказав він, неймовірно серйозно дивлячись на мене, - я не міг прийти з порожніми руками.

- Який ви... джентльмен, - тільки й змогла відповісти я.

- Сам в шоці, - погодився Руслан, поставивши тацю на тумбочку.

Віталік зацікавлено подивився на вершковий крем, потім на мене. Мовляв, може, залишимо цього дядька собі і будемо відпускати тільки за рибою?

Руслан влаштувався в кріслі навпроти. Уважно подивився на мене. Прямо як Віталік. В якийсь момент здалося, що вони схожі.

- Я вас уважно слухаю, Руслане Віталійовичу, - сказала я найсерйознішим тоном, на який була здатна.