Андре Моруа - Мистецтво і життя. Збірник

бути таким оскаженілим скупим, як Гранде. У природі є монстри, але не їх примушує позувати собі романіст. Мабуть, він виявляє в людині, зовні цілком посередній, те, що в ній є жахливого (або прекрасного). Письменник, як і живописець, спрощує. Йому досить, щоб побудувати образ, кількох жестів, думок, характерних слівець. Живі люди здебільшого незбагненні, тому що в кожній людині закладена велика кількість можливостей; у романі ж герої конкретні і завершені, навіть коли вони нам здаються складними. Порівняно з цілим всесвітом, який являє собою перший зустрічний, Сен-Лу і Легранден, Рюбампре і Б’яншон — лише примітивні механізми, які легко розібрати.

Ким були персоцажі у реальному житті? Усіма й ніким. Вами і мною. Як часто романіст починає накреслювати героїню, маючи на увазі цілком конкретну жінку, але у процесі праці переходить від однієї моделі до іншої. Його привілей — у тяжку хвилину відродити мить насолоди, перенісши її у нову обстановку.

Велике кладовище… Образ Пруста — диво точності. Роман здається автору всіяним могилами. Що ховається під сточеними могильними плитами, зарослими, укритими мохом і розцвіченими прислівниками? Він і сам точно не знає. Напевно в одній з могил тліє його колишнє, дуже давнє «я», оболонка, яку автор уже скинув. Поряд, під постаментом, де біліє бюст жінки, покоїться чарівна істота, чий голос, усмішку він марно намагається відновити. А далі, у спільному склепі, — останки тих, кого він звів воєдино, щоб створити одну свою героїню. З роками і саме кладовище з іменами, що стерлися, оповиває імла забуття, Минулого, яке було для митця сировиною, більше нема, зникає світ, творіння живе.

Я проти оргії відчаю

Багато великих письменників XIX століття своїми творами пробуджували у читачів любов до життя й повагу до людства. Безумовно, ці автори не боялися серед інших своїх літературних героїв змальовувати нелюдів, і мали рацію, бо нелюди існують серед людей. Кращі з цих письменників у своїх натхненних творах — романах, драмах, поемах — уникали прямих і незграбних напучень. Але вони ніби виходили з певних моральних критеріїв, які відкривалися читачеві завдяки цим творам. Здорові і глибокі почуття героїв «Знедолених» Віктора Гюго, романів Жорж Санд, Діккенса і Толстого пробуджували відгук у серцях читачів, викликали їхнє захоплення.

Навіть суворий реаліст Бальзак, який без жодної поблажливості дивився на сучасне суспільство, показував, які вічні моральні цінності об’єднують кращих людей незалежно від забобонів і пристрастей. Ось чому, незважаючи на жахи, змальовані у «Людській комедії», вона залишається джерелом сили й очищення для читачів. Друга причина цього тонізуючого впливу Бальзака полягає в тому, що цей письменник володіє даром викликати в читача пристрасний інтерес до подій буденного життя. Вправний читач Бальзака починає розуміти, що навколишній світ, яким би не було соціальне коло, куди нас кинула сліпа випадковість, надзвичайно цікавий. Показуючи нам, що маленькі драми не поступаються за своїм значенням великим і, власне кажучи, самі являють великі драми, Бальзак повертає самоповагу тим, хто живе життям рядової людини.

Між іншим, слід відзначити, що ці великі творці писали для всіх і їх читали усі. Близько 1870 року весь французький народ зачитувався Віктором Гюго. Селян глибоко хвилювали романи Шорж Санд. Звернімось до ще віддаленішого минулого. Античним театром у Греції цікавився весь народ. Те саме відбувалося у XVII столітті з комедіями Мольєра. Ці твори не застаріли й тепер. Я бачив, як у французьких селах просто неба ставили «Антігону» Софокла і «Скупого» Мольєра для селянської аудиторії. Глядачі все розуміли, глядачі були захоплені. Велике мистецтво, хай то буде роман, драма чи поема, збагачує людину, будить її ентузіазм, облагороджує її, надає їй силу.

Я міг би назвати деяких письменників XX століття, які прагнули пробуджувати в читачів подібні почуття (наприклад, Ромен Роллан, Клодель, Роже Мартен дю Гар, Моріак). Однак письменники, котрі представляють у Франції, в Англії і в Америці групу, яку іноді називають «авангардом», ідуть зовсім іншим шляхом. Багато з них наділені неабияким талантом, майстерністю і з великою винахідливістю вишукують нові сюжети і форми. Але вони аж ніяк не прагнуть, щоб їх розуміла широка читацька маса. Навпаки, вони б соромилися такої популярності і намагаються відштовхувати читача хаотичністю думок, відсутністю складного оповідання, примхами стилю.

Вони віднаджують його також зловісною картиною світу, яку малюють. їхній світ — це світ абсурду. Людина не розуміє, навіщо вона кинута у цей світ. Вона страждає, її страждання безглузді. Ціла група письменників свідомо уникає описів почуттів, які рядова людина вважає природними, — це любов батьків до дітей, кохання чоловіка до дружини, відданість батьківщині, своїй праці. Прагнення зберегти вірність висміюється. Мета цих письменників — показати марність життя і зусилля жалюгідних смертних затамувати думку про свою страшну долю еротикою і пияцтвом. Зображати як літературних героїв людей, що визнають моральні цінності, стало мало не актом мужності для письменника. Щоправда, прийнято крізь зуби захоплюватись Бальзаком, Стендалем і Толстим, але тільки з застереженням, що це мистецтво застаріло.

Покоління, які мають жити через сто років, щиро дивуватимуться, вивчаючи нашу епоху. «Хіба можливо, — запитають вони, — щоб широка публіка схвалювала цю оргію відчаю? Невже читачі і глядачі були такі нещасливі, що відчували потребу у такому мистецтві, яке оспівує розклад і марноту життя?» Глибше вивчаючи нашу епоху, вони з подивом знайдуть, що суспільство, яке породило таку літературу, перебувало, навпаки, на порівняно високому рівні процвітання і що рядова людина жила у певному добробуті. Вони знайдуть також, що аматори песимістичного мистецтва вербувалися переважно з найзабезпеченіших класів. Нарешті, вони переконаються, що, незважаючи на весь галас, піднятий навколо цього мистецтва, лави його шанувальників були ріденькими. Більшість продовжувала читати великих письменників.

Але коли якась частина літератури і театру не відбиває духовного життя суспільства — чому ж вона все ж таки існує? Я гадаю, що на це питання можна дати кілька відповідей. Вони не заперечують, а доповнюють одна одну. Перше пояснення — це снобізм. Снобізм — це настрій тих, хто схвалює мистецький твір не тому, що щиро захоплюється ним, а тому, що боїться бути смішним, не виразивши захоплення. У літературному світі дуже часто утворюються такі групки, які диктують закони. Вони справляють великий вплив на якусь частину критики.

Передусім вони не бажають захоплюватись тим, чим захоплюється весь світ і що заслуговує на захоплення, — а раптом це підірве їхній престиж? Вони хочуть хвалити те, чого ніхто не розуміє і лише мало хто любить щиро. В такий спосіб вони сподіваються утвердити свій авторитет. Проте їхні судження недовговічні, бо снобізму властива