Олена Олексіївна Литовченко - Книга Розчарування. 1977–1990, Олена Олексіївна Литовченко

одному населеному пункті з відомою кількістю населення, випадково зустрінуться й одружаться.

– Отже… таку зустріч можна… як його… запрограмувати? Я правильно зрозумів? – з недовірою мовив Андрій.

– Я запрограмував лише розрахунок ймовірності такої зустрічі, – терпляче пояснив Спартак, – і це якраз найлегше.

– Але ж ти сам сказав, що зустріч випадкова! То як можна запрограмувати випадковість? Нісенітниця якась.

– Ну, чому ж одразу нісенітниця… Ти просто не в курсі, що існує так званий генератор випадкових чисел. Цікава штукенція, знаєш!.. Але я не знаю, як тобі пояснити роботу цього генератора.

– Гм-гм-м-м… Ну, так, гаразд, я в тому справді нічого не розумію. Тому скажи просто: що ця твоя підпрограмка показала і чи розпатякав ти серед однокласників, що ця задачка насправді про твоїх тата з мамою?

– Та-а-ату-у-у! Ти мене недооцінюєш як завжди, – пересмикнув плечима юнак. – Звісно, про справжнє призначення програми я не сказав нікому. Для загалу було достатньо дізнатися, що хочу за допомогою комп’ютера майбутню дружину собі відшукати.

– А-а-а… – з полегшенням зітхнув Андрій. – Ну то як, спрацювало?

– Ковтнули. Звісно, посміялися трохи: мовляв, Професор як завжди з вибриками. Але потім відчепилися. А щодо результату…

Спартак задоволено мугикнув:

– Вийшло значення мізерне, як я не знаю що. Втім, цього і слід було очікувати. І це тільки підпрограмка, умову якої такі: юнак і дівчина народилися й від початку проживали разом в одному місті, нікуди не переїжджаючи. Наприклад, у Києві або в тій-таки Бородянці. Але ж дідусь Сьома та бабуся Соня жили спочатку в Бородянці, потім, напередодні війни, – у Києві, потім він був на фронті, вона – в евакуації в Абакані. Й лише потім повернулися до Києва. А бабуся Гапка з тобою після Бородянки переїхала в Лісники, потім в Одесу, а вже тоді теж до Києва. А ти ще й в армії служив у чорта в зубах.

– Ну, чому ж?.. Усього лише в Смоленській області.

– Тим не менш, ти міг би там лишитися після служби. Міг би, правда ж?

– Правда.

– От бачиш! А це зменшує ваші з мамою шанси майже до нуля. Та й спробуй таке алгоритмізувати… ну-у-у, завдання сформулювати спробуй.

– Якщо так, навіщо було з усією цією абракадаброю мізки сушити?

– А ти хіба не розумієш?

– Ні.

– Ех, тату, тату!.. – юнак був явно розчарований. – Ти подумай, що вийшло в підсумку: ваш із мамою шанс зустрітися й побратися практично наближався до нуля – тим не менш, ви зустрілися й побралися. І в результаті народився я. Ти розумієш, наскільки це неймовірна подія?

Вони знову мовчки дивилися один на одного. Андрій явно не розумів, куди хилить син, Спартак же не приховував свого розчарування. Нарешті, він не витримав:

– Отже, ти так і не второпав… Та простіше припустити, що ви з мамою зустрілися зовсім не випадково! А отже, я також народився не випадково. А тому все, що бабуся Гапка каже про Бога…

– Чо… чого-чого?! – Андрій аж підскочив від несподіванки. – Ти хоч розумієш, що верзеш, дурку?! Ні-ні, ви на нього тільки погляньте: він узявся доводити існування Бога за допомогою програм своїх! Це ж треба…

– Я кажу, що, з точки зору математики, неймовірну подію надійніше запланувати, ніж сподіватися, що все якось складеться саме собою.

Звісно, батько заходився палко переконувати сина в тому, що вся його затія з тією дурнуватою програмою й ламаного шеляга не варта. А крім того, зрозуміло, куди хилить Спартак: він, мовляв, особливий!.. не такий, як усі!..

– Ти що там собі понавигадував?! – кип’ятився батько чим далі, тим сильніше. – Я тебе, хвалька, розкусив! Тебе не ми з мамою цікавимо, тебе цікавить якась твоя вигадана особлива місія… Але запам’ятай: усе це маячня! Усі твої потуги довести, що ти якийсь не такий, як інші… що ти особливий… що ти геній!.. Запам’ятай же, причому добре запам’ятай: ти найзвичайнісінький хлопець! Та навіть ні, ти просто ідіота кусок, якщо таке собі надумав!.. Ач, у генії він преться – погляньте на нього… Генії знаєш коли народжуються?!

– І коли ж? – спитав юнак зверхньо й насмішкувато, хоча давно вже знав стандартну батькову відповідь.

– Коли у тата й мами велика різниця у віці! Років хоча б двадцять, як не сорок. Коли батько старий, а мама – молода дівчина.

– Мама народила мене у дев’ятнадцять, а ти старший її на сім років.

– Ах ти ж ідіота кусок! Сім років – занадто мала різниця у віці, з таких дітей генії не виходять! Ідіоти виходять, такі як ти, а не генії!..

Утім, було надто очевидно, що Спартакові набридло вислуховувати батькові повчання. Отож розчаровано зітхнувши, він мовив:

– Тату, тату… І чому ти не віриш в силу науки? Ти ж як із заводу пішов, так усе життя працюєш то в Інституті Патона, то в Інституті надтвердих матеріалів. Попитай тамтешніх інженерів, чи сумніваються вони в силі математики? Я розумію, що бабуся Гапка на старості років ударилася в релігію. Розумію, що це погано – хоча з її забаганками всі ми миримось. Але ж сумніватися в силі математики… Навіщо?!

І знизавши плечима, залишив батька на самоті з його роздратуванням.

* * *

Утім, подібні розмови припинилися десь приблизно позаторік. Насамперед тому, що з невідомої причини до невпізнанності змінилися умонастрої старенької матері: старенька раптом злякалася, що, при першій же нагоді обговорюючи свій майбутній похорон, можна ненароком і смерть накликати! А вона ж іще пожити хоче…

– Бог дав, щоб я діждалася аж чотирьох онуків, – шамкала Галина Опанасівна беззубим ротом, утираючи каламутну старечу сльозу, що зрадницьки сповзала по зморшкуватій, немов печене яблуко, щоці. – А мо’, ще й правнуків на руках потримаю, га?! А чого ж, хіба не може такого бути?..

– Та може, мамо! Звісно, може таке бути, – підтакувала Ліда, аби тільки заспокоїти стареньку. Хоча про себе сумнівалася у подібній можливості, бо у неї з Касимом народилося троє хлопців, у Андрія також син. А хлопці зазвичай гуляють досхочу, аж поки не переситяться отією своєю холостяцькою «свободою». Тільки тоді одружуються… якщо до цього доходить, ясна річ. Бо є такі герої-коханці, які на самоті живуть, на самоті й помирають.

– А мо’, й дівка у когось із моїх онуків народиться? – продовжувала хвилюватися Гапка. – Бо я б із задоволенням хоч би одненьку дівку поняньчила. А то що у тебе, що у Андрійка – все хлопці та й хлопці…

– Можливо, мамо, все можливо, – зітхала Ліда.

Проте, як виявилось, Лідчині сумніви були зовсім недаремними: у самий розпал липневої спеки не витримало зношене серце старенької матері, і вона тихо померла уві сні.

– Померла, немов заснула, –