Олена Олексіївна Литовченко - Книга Розчарування. 1977–1990, Олена Олексіївна Литовченко

шепотілися поміж собою бабусі-сусідки, сидячи на лавці біля під’їзду зранку, доки денне сонце ще не почало припікати. Й додавали зовсім тихенько: – Так відходять праведники. Дай-то Боже всім нам такої ж тихої смерті! Дай-то Боже…

Їм вторила численна рідня, яка понаїхала з усієї Житомирщини загалом і Хомутця зокрема. Усі злагодженим хором зазначали, що говорити про покійницю можна різне, але про таку смерть, якою вона померла, можна тільки мріяти! Й виснували:

– Отже, виходить, чимсь та й заслужила таку смерть в очах Господа Бога.

Бідолашного Андрія така ситуація дуже напружувала. Найбільше, що хвилювало сердегу, – це те, яким чином рідня із Житомирщини довідалася про київську адресу родички, яку на батьківщині давно вже ніхто не бачив. І чи не підказав їм «хтось, про кого усі знають», де слід шукати Лідчине сімейство, яке піклувалося про стареньку?..

– Знаєш, Андрію, облишив би ти свої страхи, – змірявши брата зневажливим поглядом, відповіла на це Ліда. – Я так подивлюся, ти все боїшся хтозна-чого, боїшся… А нащо боятися?!

І перш ніж той встиг хоч би щось промовити, сестра додала:

– Це я знайшла наших житомирських родичів. Я, а не мама.

– Ти-и-и?! – Андрій не повірив власним вухам.

– Так, саме я.

– Але яким чином?..

На це Ліда відповіла, що коли позаторік їй випало судити міжобласні спортивні змагання легкоатлетів-юніорів, то прізвище однієї з учасниць видалося віддалено знайомим: «Покотило». Перебираючи у пам’яті всіх знайомих, вона несподівано второпала, що це – дівоче прізвище її матері. Переконавшись, що бігунка Анфіса Покотило родом з Брусилова, вивідала її хатню адресу.

Все інше пішло як по маслу. Вже не особливо напружуючись, Ліда з’ясувала, що юна спортсменка та її сім’я направду були їхніми віддаленими родичами по лінії діда Опанаса. А далі звістка про те, що несподівано знайшлася «та сама Галька, яка за великого начальника колись до війни заміж вискочила», повільно розповзлася всією Житомирщиною.

І хоча в самому Хомутці лишилася вже зовсім сьома вода на киселі, а не близька рідня – тим не менш, час від часу в гості до Турсунових заїжджали то якісь троюрідні сестри, то четвероюрідні племінники чи племінниці. Ясна річ, називати їхню матір, як колись, – «курвисаркою» ніхто навіть не думав, навпаки, ввічливо цікавилися: як здоров’я Галини Опанасівни, як там інші члени родини поживають?

– А-а-а… чому я про все це не знав? – спитав Андрій. В очікуванні сестриного зізнання він повсякчасно озирався навсібіч. Вони з Лідою стояли у тамбурі їдальні, розташованої в Будинку побуту, мікрорайону, де мешкало сімейство Турсунових. Зважаючи на велику кількість гостей на поминках, простіше було винайняти їдальню, чим приймати всіх вдома, а потім прибирати за всіма… Однак їхню розмову міг почути хтось сторонній. Добре, якби це сталося ненавмисно. А якщо, навпаки, навмисно?! Якщо розмову брата з сестрою підслуховують, щоб доповісти «куди слід»?..

– Бо ти, відверто кажучи, вже всім набрид зі своїми необґрунтованими страхами, – зневажливо зітхнула Ліда, помітивши, як Андрій кидає навсібіч знервовані сторожкі погляди. І додала: – Зважаючи на це, я про тебе майже не розповідала. Казала тільки, що ти у простих робітниках ходиш, що одружився з єврейкою і що у вас один лише син. Між іншим, кожен другий після цього цікавився, яка це муха тебе вкусила, що ти на жидівці оженився і чи не міг знайти якусь нашу дівку?

– Серцю не накажеш, яку побачив, ту й покохав, – знизав плечима Андрій. – Але про мої опасіння… От скажи чесно, невже ти й справді вважаєш їх необґрунтованими? Я все думав…

– Знов ти за своє! – сплеснула руками Ліда.

– Знов. Бо це мене мучить. То скажи, будь ласка…

– Я справді так вважаю.

– Ну звісно, тобі легко казати: твій батько справді у Фінську війну загинув, на відміну від мого.

– Але ж мати у нас із тобою одна!..

– Була одна мати, була, – поквапився виправити він сестру. – Була та й померла. Мамо, мамо!..

Його голос мимоволі здригнувся.

– От тільки не треба плакати, Андрійку, – повчальним тоном мовила Ліда. – Плакати за померлою мамою – це я можу, бо я жінка. А ти мусиш бути твердим і мужнім, бо тепер ти у нас в сімействі найстарший.

Він пригадав, як невдовзі перед тим на Берковецькому цвинтарі Ліда заламувала руки, била себе в груди, падала на коліна перед виритою могилою і волала крізь рясні сльози: «Мамо, матусенько моя лю-ба-а-а!.. На кого ж ти нас поки-ну-ла-а-а?.. Чому ж я не померла разом з тобою-у-у?.. Ото прийде час, і я лежатиму ту-у-уте-чки-и-и, поруч із тобою-у-у, моя люба матусень-ко-о-о!..»

Треба зазначити, що Агата спрацювала на совість, виконавши від «А» до «Я» все, що наказувала колись свекруха. Отож вибила дуже завидне місце для поховання: всього лише у п’ятому ряду на ділянці, розташованій неподалік від третього лівого повороту з центральної алеї. До того ж тут і до крана з водою було зовсім близенько. Годі й казати, дивне місце!..

І найголовніше – для другого поховання поруч із розкритою могилкою ще місце лишалося. За всіма правилами, поруч з дружиною тут мав би лежати хтось із чоловіків – чи то Федір Леонтійович Сивак, чи Онисим Трохимович Пустовгар. От тільки останній спочивав у братській могилі десь у далекій Фінляндії, тоді як перший… Хтозна, що загалом сталося з тілоохоронцем товариша Косіора?! Отож Ліда й заявила крізь рясні сльози однозначну претензію на місце вічного сну поруч із мамою.

Якщо чесно, то Андрієві теж хотілося колись спочити тут, на Берковцях. Однак, по-перше, він давно вже звик в усьому поступатися любій сестричці. І якщо вільного місця вистачить тільки на одне поховання – нащо йти наперекір їй?! Ондо яка Ліда нещасна, невтішна… Подивишся – і серце крається, кров’ю так і обливається!.. А по-друге, вони з Агатою вже все давно вирішили: як жив він у приймах – так і після смерті спочиватиме на Байковому кладовищі в могилі, де поховані тесть із тещею. Хоч їм думати про смерть ще надто рано, Агата вже все розпланувала: їх обох кремують, а урни з попелом закопають збоку – там, де зараз квітничок.

До чого ж розумна і передбачлива його дружина! Що ж, у такому разі місцем на Берковцях поруч з мамою можна і поступитися – хай буде так… Тим паче під час похорону Ліда так побивалася, так побивалася!..

Тим не менш це не виправдовує її нерозсудливість. Як можна було листуватися й передзвонюватися з далекими родичами із Житомирщини?! А тим більше спочатку приймати гостей, а потім повідомляти їх про смерть мами… Нерозсудливо це. Необачно. Ох, до чого ж необачно!..

– Так, Лідо, після смерті