Олена Олексіївна Литовченко - Книга Розчарування. 1977–1990, Олена Олексіївна Литовченко

дбає про душу – це у дорослих так називається. Окрім того, по війні ви всі таке пережили, що не тільки Богові, а й чорту лисому молитися почнеш.

– Спартаку, я тебе!.. я ось тобі…

– Нервуєшся, – зітхнув юнак. – Ох, до чого ж ти нервуєшся, тату!.. А з чого б, здавалося?! От тому я й хочу твою думку про все це дізнатися. Тобі як парторгу відділу за все це не ай-я-яй? Як ти із цим змирився? Змирився так само, як коли маму Гатю не взяли працювати в Інститут електрозварювання через те, що вона єврейка?

– Спартаку! – аж підскочив Андрій.

– Твою дружину не взяли у провідний інститут Академії наук через «п’яту графу», що є прямим порушенням принципу неприпустимості антисемітизму, озвученого товаришем Брежнєвим з трибуни з’їзду КПРС, – а ти це проковтнув, товаришу парторг. Ну так, я знаю: після випадку з мамою ти тричі писав заяву на звільнення зі свого інституту, але все ж таки змирився!.. То як це тобі вдалося, тату? Поділись досвідом, будь ласка.

– Навіщо воно тобі? Чого ти до мене в душу лізеш…

Відверті розмови з сином ставалися нечасто, але завжди неабияк виснажували Андрія. Отож і тепер його аж тіпало. Хоча при цьому він чудово розумів, що це був усього лише їхній з Агатою єдиний синочок. Проте час від часу Спартак уявлявся батькові не звичайнісіньким юнаком, а мало не університетським професором чи навіть академіком. А спробуй-но прослідкуй за думкою такої поважної людини!.. От і зараз юнак відповів таке, про що й подумати було неможливо:

– Навіщо це мені, питаєш? Бо я намагаюся прикинути, до якої міри твоє знайомство з мамою Гатею було наперед визначеним.

– Ти-и-и… Ти про що це?

– Про те, що попервах, іще напередодні війни покійна бабуся Соня, живучи в Бородянці та працюючи у тамтешньому розпліднику, пожаліла молоду вдову з трьома дітьми й допомогла їй викрутитися з кепської життєвої ситуації. Й одним з дітей тієї удовиці, чоловік якої на Фінській війні загинув, був не хто інший, як ти, тату. Що, хіба не так?..

– Ти-и-и… Звідки тобі про це відомо?! – ледь спромігся запитати ошелешений батько.

– Та від дідуся Сьоми, звідки ж іще! Доки дідусь живим ще був, то й розповів якось, що дуже засуджував свою дружину – бабусю Соню – за оту «гру в благодійність» і «вияв міщанства», як він вважав. Лише згодом оцінив, до чого добрим був її вчинок. Адже, допомагаючи бабусі Гапці, бабуся Соня заразом рятувала і тебе – свого майбутнього зятя. А вже потім, через багато-багато років після війни, ти зустрівся з мамою Гатею. У тебе колись наречена була – найкраща подруга тітки Ліди, але вона померла…

– І все ти знаєш, – промимрив остаточно знесилений Андрій. – Звідки?

– …А коли подружка тітки Ліди і твоя наречена померла, ти й познайомився з мамою. Після того почали знайомитися ваші батьки, як раптом… «О-о-о, Софіє Аронівно, це ви?.. Галино Опанасівно, хто б міг подумати, що ваш маленький Андрійко виявиться тим самим хлопчиком?! Дивина, та й годі». А хлопчик таки виявився тим самим. І я так дивлюся, ви з мамою Гатею пов’язані по життю так міцно, що віддалитися одне від одного не в змозі. Той самий хлопчик і та сама дівчинка…

Тут виникла напружена пауза. Спартак очікував, що скаже на все це батько, однак Андрій розгублено мовчав. Так і не дочекавшись жодної зв’язної відповіді, юнак продовжив:

– Отож я й намагаюся прикинути, якою є вірогідність усього того, що з вами сталося. Наскільки ймовірним було бабусі Соні спочатку допомогти бабусі Гапці, яка вже народила тебе, потім народити дочку Агату, а потім щоб дочка бабусі Соні й ти побралися. З точки зору математики.

– І-і-і… давно це тебе цікавить? – промимрив ошелешений батько, аби лишень спитати будь-що.

– З дев’ятого класу, якщо чесно.

– З дев’ятого?..

– Так. Я навіть намагався написати програму на ФОРТРАНі[56], за допомогою якої подібну вірогідність можна було б обчислити.

Вислухавши відповідь сина, Андрій ледь не вхопився за голову. З дев’ятого класу, подумати тільки! Ехе-хех-х-х, недарма ж він був проти того, щоб Спартака віддали до класу, в якому чи не вперше на весь Київ готувалися програмісти-обчислювачі! Це Агата була у захваті: мовляв, програміст – це надзвичайно модна професія!.. Мовляв, у її шкільної подружки Сюзанки був колись залицяльник Костя, то він, подейкують, нібито аж у самому Інституті кібернетики працює! Шкода, що стосунки у них так і не склалися: хлопець був безбатченком, зростав у дитбудинку, отож відомі на весь Київ лікарі Голландери навіть знати не хотіли, щоб їхня дочка пов’язала своє життя з подібним «пройдисвітом».

Зрештою, саме на цьому ґрунті давні подруги розсварилися: Агата не розуміла, як можна зраджувати щире кохання, тоді як Сюзанка не уявляла, що таке піти проти волі сім’ї… Утім, ще у другій половині сімдесятих років Голландери всією мішпохою[57] вирушили до США, що остаточно позбавило Агату можливості довести вередливій «лікарській дочці» свою правоту. Навпаки, на прощання рудоволоса красуня високомірно процідила: мовляв, у Штатах на неї вже чекає «правильний» наречений із заможної єврейської родини, який подобається всім її родичам, – от з ним вона й пізнає повне щастя! А безрідний Костя Нехай… Нехай він сушить мізки над своїми програмами і тихесенько заздрить!..

Ну що ж, Сюзанка свій вибір зробила. Тим не менш, Агата час від часу згадувала її відставного кавалера. І коли дізналася, що в її рідній школі, де після неї навчався Спартак, формується 9-А клас, учні якого отримають профільну освіту програміста-обчислювача, то зробила все можливе, аби синочок потрапив саме до цього класу. А тепер, будь ласка! Ось, виявляється, яким глупством займалися майбутні програмісти… Добре, що юнак вирішив кинути всю цю екзотику і тепер навчався у КПІ на інженера-металурга. І правильно вирішив! Ну його до біса, те програмування кляте.

Тим не менш…

– І чим же всі твої шукання скінчилися? – обережно поцікавився Андрій, коли мовчанка стала нестерпною. – Обчислив ти вірогідність чи ні?

– Нічого у мене не вийшло, – заперечно мотнув головою Спартак і поніс якусь абракадабру: – Завдання слабко алгоритмізується, а без алгоритму…

– Синку… а по-людськи з рідним батьком говорити можна?

– По-людськи? Гм-м-м… Якщо по-простому, на пальцях, то мені не вдалося навіть сформулювати таке завдання й намітити шляхи його розв’язання. Хіба що пару підпрограмок написав…

– І що там з тими… з підпрограмками, як ти кажеш?

– З ними трохи краще, – юнак криво посміхнувся. – Наприклад, я таки розписав детально процедуру обрахунку ймовірності того, що двоє молодих людей, які проживають в