Олена Олексіївна Литовченко - Книга Застою. 1965–1976, Олена Олексіївна Литовченко

– Ой, ні! Давай-но краще не будемо про Висоцького в стінах нашої школи, – попросила Ганна Михайлівна.

– Але ж у нього такі веселі казкові пісні! «Старый дом на Арбате», «В заповедных и дремучих страшных Муромских лесах…», «Чудо-Юдо»… Уявляєте, через рядок «Протрубили во дворе трубадуры» я ще донедавна трубадурів з герольдами плутав.

– Спартаку! Я кому сказала!.. – голос «русачки» посуворішав, тож хлопчик знизав плечима і зітхнув:

– Гаразд, як собі хочете.

– Послухай-но… ти хоч щось нормальне читаєш, окрім цих самопальних пісеньок? Казки якісь для молодшого шкільного віку, наприклад…

– Звісно, читаю. Французькі народні казки, Андерсена, Шарля Перро, Миколу Носова про Незнайку, билини про руських богатирів. От тільки…

– Що?

– Тільки на самих лише казках не проживеш. Інакше б, окрім казок, письменники нічого іншого не вигадували б, вірно?

– Та ти… Ти хоч нікому про такі свої захоплення не кажи! Бо раптом тебе не так зрозуміють.

– А я тільки вам і кажу, бо що я, дурний, чи як?.. – відверто здивувався хлопчик. – Мама Гатя мене попереджала: мовляв, якщо Ганна Михайлівна раптом тебе про щось питатиме, ти їй все можеш розказувати. Бо вона своя.

– Ах ти ж фантазер!.. – літня вчителька знов притиснула хлопчика до себе й зітхнула: – От тільки, мабуть, Олександрі Павлівні з тобою важко…

– Чому?

– Бо знаю я вас, вундеркіндів! Ти для другокласника… Ти стільки всього знаєш!.. То, мабуть, пустуєш на уроках, коли тобі не цікаво, так? А вчителям з такими розумниками знаєш як незатишно почуватися…

– І ніякий я не вундеркінд, – трохи ображено прогугнявив хлопчик, знов намагаючись розвернутися обличчям убік. – По-перше, мені тато Андрій пояснив, що ніякого толку з мене в житті не вийде.

– Чому це раптом?! – здивувалася Ганна Михайлівна.

– А-а-а… довго пояснювати. У тата своя теорія на цей рахунок, але біда зовсім не лише в його думці.

– А в чому тоді?

– Та просто і мамин брат – дядько Льоня, і також дядько Рафка, який геолог, – вони теж вважають, що я ніжний, немов дівчисько, і до життя ані краплі не пристосований. І навіть бабуся Гапка називає мене «панською дитиною». Це як у вірші Міхалкова про «Мімозу»:

И живет он в новом доме,

Не готовый ни к чему.

Ни к тому, чтоб стать пилотом,

Быть отважным моряком,

Чтоб лежать за пулеметом,

Управлять грузовиком.

– То вони хочуть…

– Тато Андрій хоче, щоб я виріс, став спортсменом і поїхав на Олімпійські ігри. Дядя Льоня хоче забрати мене до себе в Запоріжжя й виховувати правильно, як справжнього чоловіка. Дядя Рафка просто наді мною сміється. А бабуся Гапка каже, щоб мама народила мені братика чи сестричку, бо інакше я виросту жадібним егоїстом. І всі вони впевнені, що мама Гатя мене виховує неправильно. Не розбереш цих дорослих!..

Спартак скрушно зітхнув.

– Але ж мама в тебе, мабуть, вірить! – заперечила Ганна Михайлівна.

– Мама єдина і вірить, так, – погодився хлопчик, – але вона теж каже, що я не вундеркінд і щоб навіть слово це забув. А якщо у школі на уроках я наперед знатиму те, про що вчителька розповідає, то треба просто сидіти мовчки й не подавати ніяких ознак, що мені це відомо. Бо вчителі теж люди, у них теж нерви. Отож я й сиджу собі мовчки та намагаюсь не нервувати Олександру Павлівну, коли вона пояснює знайомі речі.

– І у тебе не уривається терпець отак просто сидіти?..

– А я завжди можу про своє думати, – нагадав Спартак.

– Знов ти про це!

Літня вчителька відсторонилася від хлопчика, трохи нахилилася, зазирнула йому в обличчя і спитала:

– То скажи нарешті, про що ти думаєш, га?..

І тут сталося щось незрозуміле. У Ганни Михайлівни виникло моторошне відчуття, ніби всупереч всім канонам педагогіки цей маленький школярик… у свою чергу уважно вдивляється їй в очі, ніби випробовує дорослу вчительку, зважуючи й відміряючи щось невидиме!.. Ніби дитиною раптом стала вона – колишня вчителька його мами!.. А Спартак став старим і мудрим… І доки «русачка» боролася з цим відчуттям, хлопчик мовив:

– Ну гаразд, скажу. Ось, наприклад, мене цікавить, чому Венька Дзюма нічого не знає про того, на честь кого названа вулиця, на якій він живе.

– А-а-а… хто такий цей Венька Дзюма?..

– Та однокласник мій, хто ж іще…

– А на якій вулиці він живе?

– На бульварі Давидова. Влітку його батьки отримали там квартиру в новобудові, але вирішили не забирати Веньку з нашого класу. Отож він тепер живе на бульварі Давидова, а хто це такий, як він жив, що такого видатного вчинив – не знає і знати не хоче.

Добре, що вони стояли біля стіни, недбало пофарбованої салатовою олійною фарбою! Бо якби літня вчителька не сперлася спиною на тверду поверхню, то, можливо, тут би і впала… Бо надто вже слова малого скидалися на провокацію! А хіба ж діти не можуть працювати провокаторами КДБ?! Згадати хоча б історію піонера-героя Павлика Морозова, який здав «органам» власного батька…

Хоча…

Ні, все ж завербований другокласник, та ще і з напівєврейської родини – це якось занадто! Але чому тоді цей дивний хлопчик цікавиться товаришем Давидовим? Як він, бачте, жив і чого такого вчинив? Звідси ж один лише крок до чуток про те, через що голова міськвиконкому застрелився!.. Але одне діло – слідом за дядьком вивчати напам’ять пісеньки сумнівної художньої цінності й зовсім інше – дізнаватися про речі, за які Комітет держбезпеки запроторить або в табори, або в психіатричну лікарню!..

Утім, недарма Ганна Михайлівна мала неабиякий педагогічний стаж. Весь минулий досвід підказував, що перш ніж робити остаточні висновки, варто пошукати інші можливі пояснення – простіші та більш зрозумілі. Адже перед нею всього лише другокласник, хоча й вундеркінд. І вона спитала:

– А чому, власне, в Києві не може бути бульвару імені товариша Давидова? Він багато років очолював наш міськвиконком, багато корисного зробив для розвитку Києва. Отож і назвали бульвар його ім’ям.

– Е-е-е, ні, Ганно Михайлівно, я над цим теж думав. Київський виконком багато хто очолював, але щоб твоїм ім’ям вулицю назвали – тут треба щось особливе зробити! Ось я живу на вулиці Хорива, є вулиця Щекавицька – вони названі на честь Хорива та Щека, братів Кия, вони Київ заснували, за легендою. Є вулиці Яна Гамарника[113] або Юрія Коцюбинського[114], вулиці Смирнова-Ласточкіна[115] чи Георгія Лівера, Артема[116] чи Фрунзе[117] – але ж це далеко не всі, хто боровся за нашу радянську владу. Отже, треба зробити щось по-справжньому видатне, аби твоїм ім’ям цілу вулицю назвали. То що ж видатного зробив