Олена Олексіївна Литовченко - Книга Застою. 1965–1976, Олена Олексіївна Литовченко

історик, дихаючи перегаром. Сваритися з ним не мало жодного сенсу: Микола Семенович Репей був протеже завуча Тамари Антипівни, чоловік якої міцно вкорінився у владних лавах Подільського району. Однак відшукати, до якої з трьох комірчин заховали ілюстрації, теж потрібно.

Отак і сталося, що Ганна Михайлівна в супроводі юних пушкіністок спустилася на перший поверх. На щастя, сині картонки з ілюстраціями до «Євгенія Онєгіна» вдалося розшукати цілими й неушкодженими. Коли експедиція добігала кінця, продзеленчав шкільний дзвоник, сповіщаючи велику перерву. Вийшовши до коридору, вчителька раптом помітила декого, тоді звернулася до учениць:

– Дівчата, віднесіть ілюстрації до мого кабінету, будь ласка, й покладіть на задню парту. Тоді можете бути вільними.

– А ви, Ганно Михайлівно?..

– А у мене є невеличка справа, – кивнула «русачка», даючи зрозуміти, що розмову закінчено. Пушкіністки попрямували коридором до сходів, тоді як вчителька замкнула двері комірчини та пішла ліворуч. Тут, біля дверей кімнати другого класу, бавилася компанія жовтенят, супроводжуючи все це відчайдушними криками та верещанням. Лише один хлопчик з поважним виглядом прогулювався туди-сюди попід дальньою стінкою, трохи схиливши голову на ліве плече і схрестивши руки на грудях. Оскільки це був всього лише другокласник, то невластива його віку серйозність викликала у пристаркуватої «русачки» мимовільну посмішку.

– Спартаку! – покликала вона. Хлопчик зупинився й озирнувся до неї. – Спартаку, а ти знаєш, хто я така?

– Звісно, знаю. Ви Ганна Михайлівна Підшибай, вчителька російської мови та літератури старших класів нашої школи.

– А ще…

– Вибачте, Ганно Михайлівно, я не договорив, – мовив він, не втрачаючи серйозності. – А ще коли моя мама Гатя вчилася в цій школі, то ви були у неї класною керівницею і…

Тут хлопчик озирнувся на всі боки, перевіряючи, чи не чує їх хтось:

– І ще ви захищали її перед Тамарою Антипівною, яка зарізала моїй мамі золоту медаль. Мама Гатя розповідала, як їхній дев’ятий клас збунтувався через те, що Тамара ця… ой, вибачте – Тамара Антипівна вижила зі школи стару вчительку Фріду Оскарівну, а на її місце привела Миколу Семеновича. А коли їхній клас збунтувався – зробила з мами Гаті й тітки Сюзи цапів-відбувайлів… Хоча ні, так казати негарно, так дорослі ображаються…

Спартак подумав трохи й виправився:

– Ну, себто почала мститися мамі Гаті й тітці Сюзі за весь їхній клас. А ви обох захищали, бо вони були вашими вихованицями. Я все знаю.

І трохи ніяково посміхнувся.

– Ти багато чого знаєш, – зітхнула Ганна Михайлівна і, рухома раптовим поривом, схопила хопчика за потилицю та притиснула до себе. Поруч з несамовитим виском гасали зграйки жовтенят, біля туалету хтось бризкався на всі боки водою з фонтанчика для пиття. А літня «русачка» і син її колишньої учениці завмерли біля пофарбованої салатовим стіни.

– Так, я ще багато чого знаю, – промимрив хлопчик, намагаючись відліпити обличчя від черева Ганни Михайлівни. – Наприклад, знаю, що мама Гатя народила мене найпершою серед усього їхнього класу. Знаю, що вони з батьком були бідні, немов церковні пацюки. Знаю, що весь мамин клас прийшов до нас додому і надарував для мене всяких пелюшок та сорочечок. А ви були тоді разом з усім класом.

– Ти це пам’ятаєш? – здивувалася вчителька.

– Ні, не пам’ятаю, брехати не стану, – рішучо мотнув головою Спартак. – Натомість пригадую… як мене мама народила, то там, у залі пологового будинку все було біле-біле, в кахлях, а звуки лункі, розкатисті. А ще коридор пологового будинку, там ще арка така була… мене несуть і…

Хлопчик раптом замовк на півслові, весь напружився, підніс долоню до правої скроні й повільно потер голову трохи вище вуха. Спантеличена його словами Ганна Михайлівна спробувала заперечити:

– Це неможливо! Це… Мабуть, це твої фантазії якісь. Ніхто з людей такого не може пам’ятати.

– Ганно Михайлівно, я не брешу. І навіть більше…

– Що?..

– Знаєте… це мама Гатя виховала мене так, щоб говорити правду. Отож я кажу те, про що знаю, а з іншим… З іншим я поки не розібрався.

– Що іще ти пам’ятаєш? – наполягала літня «русачка».

Проте хлопчик несподівано посміхнувся:

– Ганно Михайлівно, сьогодні перше жовтня, післязавтра День вчителя. Чи ви ото хочете, щоб я псував вам настрій напередодні вашого свята неперевіреними здогадами?.. Воно вам треба, от скажіть?..

– Ну гаразд, лишай свої фантазії при собі… фантазере!..

Вона нарешті відпустила хлопчика, але слідом спитала:

– Послухай-но, а чого це ти тут ходив попід стінкою з таким виглядом…

– О-о-ох, і чого вас всіх мій вигляд аж так бентежить! – з непередаваним почуттям зітхнув Спартак.

– Кого це «всіх»?..

– Та от наша класна керівниця Олександра Павлівна теж якось спитала: «Спартаку, а чому ти тут ходиш, руки за спину заклавши? Побігав би з іншими однокласниками». От і ви про те саме питаєте. Я вже навіть руки за спину не закладаю, а перед собою на грудях схрещую, а вам все одно цікаво.

– Справді, чому б тобі з іншими не побігати? – здивувалася вчителька.

– Ох-х-х… Невже ви не бачите, що я тут думаю?

– Ти-и-и… Ти й Олександрі Павлівні те саме сказав?..

– Ну так! Мама Гатя привчила мене правду говорити, отож і сказав, як є.

– І що ж на те Олександра Павлівна?

– Та нічого, – знизав плечима хлопчик. – Відсахнулася попервах, а потім поглянула на мене, немовби я… не можу просто так думати. Хоча це ж дуже просто. Майже як у Кукіна.

– Чо… чого-чого?! Що ти кажеш?.. – Ганна Михайлівна не хотіла вірити власним вухам.

– У Юрія Кукіна така пісня є, «Дорожні роздуми» називається. Це звідти – про те, що не думати загалом неможливо:

Красный свет – раздумья перекресток:

Правда может оказаться ложью,

Думать просто так – совсем не просто,

А не думать – просто невозможно…

Близько хвилини літня вчителька збиралася з думками, потім спитала:

– Ти-и-и… Звідки ти цю пісню знаєш?..

– Та дядько Рафка зі Львова привіз, – охоче пояснив Спартак. – Він як зі Львова до Києва приїздить, то до нас неодмінно в гості зайде.

– Дядько Рафка – це хто?

– Дядько мій троюрідний. Він геолог відомий, фахівець з покладів нафти, по всьому Союзу мотається. Буває, на фестивалі заїжджає, де такі пісні співають. Раніше він був фанатом Галича, але тепер на Кукіна переключився. Каже, так безпечніше.

– І ти що, слідом за дядьком…

– Так ці ж пісні легко запам’ятовуються! Хоча якщо чесно, то у Кукіна мені мало що подобається. Хіба от тільки ця, а ще «Маленький гном», «Марш солдатів Кіплінґа»… Ну, «А я їду за туманом» теж, звісно, її навіть по радіо крутять постійно. От і все. А так мені Висоцький до вподоби ще навіть більше, ніж колись Галич –