Ольга Кобилянська - Земля, Ольга Кобилянська

Не відповів нічо­го. Знав, що йо­го батько спро­дав уже по­ло­ви­ну змо­ло­че­но­го збіжжя, але він бо­яв­ся ска­за­ти се Рахірі. Во­на си­лу­ва­ла чо­ловіка за­раз до чо­гось… а він не мав настільки відва­ги, аби вис­ту­па­ти про­ти батька. Чи мав жа­да­ти для се­бе гро­шей? Сього не ро­бив досі ще ні Ми­хай­ло, ні він; старі самі роз­по­ряд­жа­ли грішми, та в нього й не бу­ло, до то­го, ніякої при­чи­ни до жа­дан­ня. Але во­на б ще при­си­лу­ва­ла йо­го до то­го, та й та­ки її прав­да.

- Чи він прий­де на Ве­лик­день до­до­му? - спи­та­ла.

- Може, як діста­не урльоп! Старі аж ги­нуть за ним!

- А ти?

- Я? А мені що до то­го? Про ме­не, най прий­де! Врешті, я хотів би видіти, чи він усе ще та­кий бо­ягуз і боїться стрільби. Він страш­но бо­яз­ли­вий, Рахіро, ну…- відтак ур­вав рап­том і за­мовк.

- А ста­ра все так ду­же пла­че?

- Правда! Я му­шу де­сять разів на день слу­ха­ти, що з ним по­тяг­ло з ха­ти й «сон­це», і все «доб­ро». До то­го всього во­на те­пер лю­та, що він там зви­кає. Во­на бу­ла би хотіла, аби він і досі за нею за­во­див та пла­кав, тим ча­сом він уже звик. Зра­зу так ба­ну­вав, що хотів утіка­ти. Та­то се ска­зав мені. Во­на нічо­го про се не знає. Че­рез те й роз­по­ча­ла­ся бу­ла біга­ни­на до нього. Що­тиж­ня, що­тиж­ня, ка­жу тобі! Та­то потішав та, мов камінь, пе­ре­сид­жу­вав на то­лоці, де жовніри ег­зе­ци­ру­ва­ли­ся, щоб він та­та видів, аби не ба­ну­вав і аби йо­му лег­ше бу­ло. Ти чу­ла та­ке? І не со­ром йо­му? А дур­ний та­то сидів. Лю­ди, що йо­го десь виділи, як він сидів, пев­но, га­да­ли, що він одурів, а він сидів, аби хлоп­чисько мав йо­го пе­ред очи­ма та аби не ба­ну­вав так ду­же.

- З ним, пев­но, й не один клу­но­чок по­ванд­ру­вав! - до­да­ла во­на.

- Розуміється! Ста­ра га­дає, що при війську не да­ють нічо­го їсти!

- Ти,-сказала Рахіра по хви­лині бист­ро­го на­мис­лу,- як дов­го він ще там бу­де?

- Мені здається, ще півто­ра ро­ку. Але я не знаю на­пев­но!

- А відтак?…

- Що «відтак»? Відтак вер­не на­зад до­до­му, оже­ниться і бу­де ґазду­ва­ти, як усі лю­ди!

Вона не про­мо­ви­ла нічо­го. Стяг­ну­ла хмар­но бро­ви над чо­лом і вп'яли­ла очі в зем­лю. І він не го­во­рив більше нічо­го. Кілька лю­дей вий­шло про­ти них, і він за­вер­нув доріжкою до своєї ха­ти.

Розсталися.

ХІ

Було вже по Ве­ли­кодні.

Озимина зе­леніла тут і там у яснішій і темнішій зе­лені і відби­ва­ла­ся ве­се­ло від не­по­ора­ної ще ріллі.

Івоніка тро­хи припізнив­ся з оран­ням. Не вспів покінчи­ти всього на час. Не міг сам зі всім упо­ра­ти­ся, і хоч Са­ва жи­во при всім по­ма­гав, все-та­ки не дос­та­ва­ло Ми­хай­ло­вих рук. Оран­ня за­тяг­ло­ся і, що най­гірше, ора­ло­ся ли­ше од­ною па­рою волів.

Тяжко бу­ло сеї вес­ни.

Роздумуючи над зем­лею і своїм хлоп­цем, га­дав Івоніка те са­ме, що Ми­хай­ло, ли­ше інши­ми сло­ва­ми. Ти­сячі об­горілих рук скла­да­ли­ся на те, аби очис­ти­ти тяж­ку залізну зброю, міцні, мо­лоді, годні ру­ки, а зем­ля ле­жа­ла об­ло­гом… То­му зби­ра­ли­ся що дру­гої дни­ни смутні хма­ри під не­бом і волікли­ся жалібно то сю­ди, то ту­ди над за­нед­ба­ною зем­лею…

Марійка засіва­ла ка­пус­ту.

Взяла най­більший гор­нець, який ли­ше був у неї в хаті і в якім на пу­щен­ня ва­ри­ла завсіди ка­пус­ту зі сви­ни­ною, на­пов­ни­ла йо­го дрібненькою, не­на­че си­том пе­ресіяною зем­лею, пе­реміша­ла її з насінням і засіва­ла на двох гряд­ках на роз­са­ду. Так зви­чай велів.

Такі ве­ликі ма­ли бу­ти опісля й го­лов­ки ка­пус­ти, як он той гор­нець. Ко­ли в нім ва­ри­ло­ся на пу­щен­ня і не бу­ло сті­льки лю­дей, аби те все поїли, во­на ви­си­пу­ва­ла на їду ху­добі. Роз­хо­ди­ло­ся, го­лов­не, о те, аби в тім горш­ку ва­ри­ло­ся.

Сава по­ма­гав їй при ро­боті.

Чинив се тро­хи зліни­ва й мовч­ки. Але во­на бу­ла ра­да, що ма­ла йо­го цілу дни­ну до­ма, а те­пер при собі, і не ро­би­ла вже йо­му до­корів. По­чи­на­ла вже віри­ти в те, що все го­во­рив Івоніка, що як Са­ва, взяв­ши­ся раз до праці, по­лю­бить зем­лю, не відвер­неться більше від неї. Тоді й Рахіра ви­шу­мить йо­му з го­ло­ви. Тоді бу­де міг ви­би­ра­ти між Рахірою або зем­лею. Од­на­че ко­ли б хотів при своїм ос­та­ти, то на них усіх спав би ве­ли­кий гріх. Се ж був би не­чу­ва­ний гріх, аби він узяв за жінку та­ку близьку сво­яч­ку. То­го во­на не хо­че до­жи­ти. Не дай, бо­же! Не дай, гос­по­ди, до­жи­ти та­кої хвилі!…

- Тамтих літ по­ма­гав мені Ми­хай­лик роз­са­ду засіва­ти, а те­пер ти ря­туєш ме­не! - по­ча­ла по­важ­но, веш­та­ючись ко­ло гря­док і си­на.

Він не об­зи­вав­ся.

- Ніби ти не міг би мені все отак по­ма­га­ти, як він? Так, приміром: як він те­пер на Ве­лик­день до­ма був, та­кий чем­ний та крас­ний, як капітан! І за­раз заг­ля­нув у всі за­кут­ки, чи все в по­ряд­ку і чи все так, як за йо­го часів бу­ва­ло. Мо­же, ні!

Він усе ще мов­чав.

- Мені аж світ роз'яснив­ся, як я йо­го по­ба­чи­ла! - тяг­ла во­на дальше, нез­ва­жа­ючи на те, що він не відповідає їй ні од­ним сло­вом.- Ли­ше бог один знає, скільки но­чей я че­рез нього пе­реп­ла­ка­ла і як мені йо­го сму­ток, мов камінь, на серці ле­жав. Але бо­гу дя­ку­ва­ти, що я бо­дай йо­го виділа! Що знаю, що здо­ро­вий і жи­вий! Ко­би я ще то­го діжда­ла­ся, аби вер­нув до­до­му, та й тоді хоч най ме­не бог свя­тий в зем­лю спря­че!

Зітхнула…

По якійсь хви­лині, під час якої гла­ди­ла за­од­но ру­кою гряд­ки сю­ди й на­зад, по­ча­ла знов:

- Але ко­ли діжду­ся вже то­го? Те­пер прий­де знов хіба аж во­се­ни, мо­же, діста­не урльоп по ма­нев­рах, а як ні, то аж на різдво… На свя­ту неділю хо­че та­то до нього йти.

- Чого? - спи­тав Са­ва і гля­нув на неї пох­му­ро, ско­са.

- Так! Аби тішив­ся!

- Аби тішив­ся! - пов­то­рив Са­ва глум­ли­во і більше до се­бе. Го­лосніше до­дав: - Він дасть йо­му, пев­но, і гро­шей, а ви пішле­те йо­му пе­че­ну кур­ку?

Вона глип­ну­ла на нього.

- А тобі жаль за тим? Дя­куй бо­гу, що ти до­ма зим­ну ма­ма­ли­гу їси! Дос­та йо­му то­го, що він з ха­ти пішов! Че­кай, прий­де ще й на те­бе чер­га, то й ти пе­ре­си­тиш­ся тим доб­ром, що він!

- А сього ви хотіли б як­най­скор­ше діжда­ти­ся, не прав­да? - спи­тав він, і йо­го позір, що вічно не­мов гой­дав­ся, по­вис на ній. Зда­ва­ло­ся, він сам розірвав гать, що здер­жу­ва­ла досі нап­лив слів.

- Мой, мой, мой! - клик­ну­ла во­на і зби­ла ру­ка­ми.-