Ольга Кобилянська - Земля, Ольга Кобилянська

тис­ну­ли­ся йо­му із зим­на й з бо­лю все на­но­во в очі. Був до край­ності огірче­ний і роз­жа­лоб­ле­ний. Мерз стра­шен­но, а ніч яс­на та скре­го­тя­ча зда­ва­ла­ся без­ко­неч­ною, та су­по­коєм своїм лиш зав­зи­ва­ла до во­ро­хобні. [96] Своїм здо­ров'ям ма­ли вип­ро­бу­ва­ти на­ме­ти. І нев­же ж? Хто жу­рив­ся їх тілом? Хто жу­рив­ся їх здо­ров'ям? Хто жу­рив­ся му­жи­ком? Ет! - збив ку­ла­ка­ми до­ку­пи, мов гру­би­ми груд­ка­ми землі, і про­тер мо­ро­зом отяжілі очі. «А не­хай би він свою си­лу і своє здо­ров'я стра­тив, які вніс отут, вер­нув калікою до­до­му, яка на­го­ро­да жда­ла би йо­го по тім всім? Хто ря­ту­вав би йо­го відтак? Хто, хто? Еге! Прий­ди, та­ту, та по­ди­ви­ся, як твій син, як та со­ба­ка, виє зі студні!» В йо­го нутрі здіймив­ся огірче­ний го­лос. «Прий­ди! І до­ма гри­зе студінь, з'їдає, як огонь, але до­ма ти не со­ба­ка і не йдеш на безп­лат­не каліцтво, як отут…»

Перед йо­го ду­шею спи­ни­ла­ся на­раз од­на кар­ти­на, яку ба­чив раз із своєю ма­мою на однім торзі і ще й досі її не за­був. І йо­го ма­ма хрес­ти­ла­ся все, ко­ли зга­ду­ва­ла ту стрічу.

То про­бу­ва­ли на яр­мар­ку. Був ве­ли­кий стиск, і од­но тов­пи­ло­ся га­лас­ли­во ок­руг од­но­го. По­го­да бу­ла пре­гар­на, і ста­ре і мо­ло­де, жіноцт­во, і дівоцт­во, і чо­ловіки веш­та­ли­ся жи­во всю­ди.

В тім пок­вапнім здви­гу за­чу­ли на­раз му­зи­ку. Хтось грав на ка­та­ринці чи на чімсь подібнім. Ми­мо­волі по­да­ли­ся за зву­ка­ми. Во­ни про­тис­ну­ли­ся крізь гро­ма­ду, і який вид ука­зав­ся їх очам! Жовнір (в такім же самім мун­дирі, який він мав те­пер на собі) нез­ви­чай­ної си­ли в пле­чах сто­яв,- ні, не сто­яв, плечі йо­го сто­яли на землі, бо у нього бу­ли но­ги май­же по по­яс відтяті,- сто­яв і кру­тив на землі ус­тав­ле­ну ка­та­рин­ку. В ко­ло­сальних пле­чах, зда­ва­ло­ся, си­ла скон­цент­ро­ва­на.

На гру­дях блистіла ме­даль, а йо­го скісно всад­жені чорні очі горіли не­доб­рим ог­нем. Та­кий пох­му­рий і не­без­печ­ний був йо­го пог­ляд, що він, не про­мов­ля­ючи до ніко­го ні сло­ва, по­ра­жав своїми очи­ма. Виг­ля­дав, не­на­чеб мав у най­ближчій хвилі пімсти­ти­ся тяж­ко на кімсь із тов­пи за своє ве­ли­ке не­щас­тя. Дівча­та відвер­та­ли­ся від нього, пе­ре­ля­кані тим пог­ля­дом, а дві вагітні жінки відда­ли­ли­ся пруд­ко з йо­го ок­ру­га, спльову­ючи та хрес­тя­чи­ся раз по раз. Йо­го ма­ти го­во­ри­ла, що чу­ла до ве­чо­ра йо­го пог­ляд на своїм чолі і му­си­ла до­ма вуг­ля га­си­ти. Та­ке ве­ли­чез­не бу­ло не­щас­тя сього чо­ловіка, що, мов не­ви­ди­ма ли­ха си­ла, пе­ре­хо­ди­ло по­ра­жа­юче на інших.

Він сам був сильно пот­ря­се­ний тим ви­до­ви­щем. Не раз ба­чив уже калік, калік різно­го ро­ду, але тут, де чо­ловік був у самім най­сильнішім розцвіті своєї мо­ло­де­чої си­ли та­кий скаліче­ний, де не­щас­тя че­рез по­ли­ше­ну си­лу й міць май­же розкішних членів вис­ту­па­ло так яр­ко на­верх, во­но бу­ло за­сильне, щоб не ос­та­ви­ти трив­ко­го вра­жен­ня. Він мав йо­го свіже в своїй душі.

Ніхто не роз­пи­ту­вав у не­щас­но­го, в який спосіб окалічів так стра­шен­но, од­на­че йо­го мун­дир і ме­даль на груді вка­зу­ва­ли самі, де шу­ка­ти при­чи­ни.

Як Ми­хай­ла відібра­но до війська, то ма­ти йо­го бу­ла пер­ша, що на­га­да­ла йо­му то­го не­щас­но­го.

- Сього мо­жеш у війську дос­лу­жи­ти­ся! - віщу­ва­ла гірко й зап­ла­ка­ла го­лос­но.

І ко­ли він са­ме то­го не бо­яв­ся, він був усе ду­же обе­реж­ний із зброєю, мав вза­галі пе­ред зброєю якусь не­опи­са­ну відра­зу, то міг окалічіти в інший спосіб. Кілька то повіда­ло, як вер­ну­ли каліка­ми. По­ки­ну­ли свою зем­лю мо­ло­ди­ми, здо­ро­ви­ми, а вер­ну­ли на­зад із скалічіли­ми ру­ка­ми… А зем­ля ви­ма­га­ла ли­ше ду­жих і здо­ро­вих рук… Але що ко­го об­хо­ди­ло, які ру­ки по­вер­не він, Ми­хай­ло Фе­дор­чук, своїй землі?

Він збив із зим­на не­по­во­рот­но приб­ра­ни­ми но­га­ми до­ку­пи і звер­нув­ся бист­ро від на­ме­та на­зад. Відтак гля­нув на нього. Ніч сто­яла ще вповні… Півго­ди­ни пізніше ста­нув кам­рат на йо­го місце, а він, за­ку­тав­ши­ся в со­ло­му й у жовнірське пок­ри­ва­ло, ліг спа­ти.

Ніч зда­ва­ла­ся без­ко­неч­ною. Він мерз стра­шен­но, а до то­го, боліли йо­го но­ги й ру­ки. Ле­жав і мав, як зви­чай­но, ко­ли був на са­моті, свою рідню і рідну сто­ро­ну пе­ред ду­шею. Там­то­го ро­ку в тім часі був він до­ма і пильну­вав своєї ху­до­би у стайні. Там бу­ло теп­ло, і ху­до­ба огріва­ла йо­го ще своїм теп­лим відди­хом, а тут мав він міря­ти своїм тілом сте­пені зим­на.

А відтак, ко­ли нас­та­не вес­на - за три місяці во­на вже нас­та­не - бу­де зем­ля йо­го на­дар­мо ви­жи­да­ти. Розс­те­ле­ть­ся чор­на й ши­ро­ка, як мо­ре, го­лу­бе не­бо бу­де сміяти­ся, а йо­го не бу­де. Не він бу­де її ора­ти. Ве­ликі її ски­би бу­дуть на ній стир­ча­ти, і не він бу­де їх розк­ри­лю­ва­ти.

Тисячі чор­них, об­горілих рук бу­дуть тим зай­няті, бу­дуть тяж­ку залізну зброю чис­ти­ти і вправ­ля­ти­ся в її ужи­ванні. Дужі, мо­лоді, мус­ку­лярні ру­ки - се ста­но­ви­ло якусь си­лу!

Кожний ли­шив до­ма десь там свій за­го­нець, і він бу­де на­дар­мо йо­го ви­жи­да­ти. Мов си­ро­та, бу­де йо­го ви­жи­да­ти… І ме­жи тою зем­лею і ни­ми гра­ла, мов стру­ни, сю­ди й на­зад - до­ля…

Та ку­ку­руд­за, що він із та­том ще сеї вес­ни посіяв, вже геть підрос­ла. Вже пря­ла. І її бу­ло ба­га­то, цілий лан. Ви­рос­ла ви­со­ка й сильна, і її стьожку­ва­те шов­ко­ве лис­тя ше­лестіло не­ус­тан­но в ле­геньких по­ду­вах вітру…

В ти­шині чув він доб­ре її ше­лест. Те­пер, в отім со­нячнім над­вечір'ю, як усе за­тих­ло, пи­за­та гар­бу­зи­на не­на­че нав­мис­не ви­су­ну­ла­ся на ме­жу та ше­лестіла між со­бою:

- Як мається Ми­хай­ло?

- Мабуть, доб­ре!

- Недобре! - по­тяг­ло воз­ду­хом.- Він ту­жить!

- За на­ми! - про­ше­лестіло лис­тям.

- За на­ми…

А відтак по­тяг­ли, мов мо­рем, незлічимі ше­лес­тячі го­ло­си по­над ла­ни:

- За на­ми…

Опісля умовк­ло, не­на­че на місці за­кам'яніло…

Другого дня зран­ку вер­ну­ли інфан­те­рис­ти напівза­мерзлі з повідмо­ро­жу­ва­ни­ми ли­ця­ми, ву­ха­ми й ру­ка­ми на­зад до ка­сарні, а ге­не­рал прий­няв мельду­нок, що ним про­ек­то­вані на­ме­ти по­ка­за­ли­ся нез­дат­ни­ми про­ти сту­дені і що кількох інфан­те­ристів, сильно пе­рес­туд­же­них, відісла­но до шпи­та­лю.

Х

- Ти прав­ду ка­за­ла, Рахіро, біга­ни­на не має кінця! - го­во­рив Са­ва глум­ли­во до дівчи­ни, що нес­ла пляш­ку з горівкою із корч­ми, де стріну­ла­ся з хлоп­цем, що ку­пу­вав там пач­ку, і те­пер вер­та­ла ра­зом з ним до­до­му.- Аби ти ка­за­ла, що про­си­дить до­ма од­ну неділю, то й то ні! Ско­ро ли­ше по півночі, ста­рий зри­вається та й топ­че зем­лю до нього!

- Видиш! Не ка­за­ла я? Я се відра­зу зна­ла! - відка­за­ла дівчи­на з енергічною певністю.- Ди­ви­ся ли­ше, скільки гро­шей ви­ванд­ро­вує за ним! Те­пер ви зби­ли тро­хи хліба! Ди­ви­ся ли­ше, що за ті гроші за­ку­питься! І ска­жи мені відтак, чи й ти обірвав що з