Ольга Кобилянська - Земля, Ольга Кобилянська

Марійка зво­ру­ши­ла­ся ти­ми сло­ва­ми до гли­би­ни сер­ця і об­тер­ла до­ло­нею сльози, що тис­ну­ли­ся їй до очей.

- Бог зап­ла­тить вам, Домніко, та й я вам ще зосібна крас­но по­дя­кую! - відповіла так са­мо щи­ро.- Оце, що ви ка­же­те, ви доб­ре ка­же­те! А як­би ви бу­ли такі добрі та й спек­ли зо два бу­ханці хліба й зо два ма­лаї, то б ма­ли по­ма­ну [94] за ме­не, сла­бу та нез­до­ро­ву. Му­ку мо­же вам Са­ва віднес­ти. Він і так має іти по світло до Менд­ля.

Домніка зля­ка­ла­ся.

- Сава? - клик­ну­ла.- Ей бо­же! Са­ва не до­не­се до ме­не всієї му­ки. Він простісінько піде з му­кою до Рахіри, та й там зроб­лять собі з неї праз­ник. А хоч і при­не­се, то пев­но ли­ше по­ло­ви­ну з то­го, що ви дас­те. І хоч би він їй і сам не дав, то во­на ви­де­ре від нього. Він же не вит­ри­має, аби не всту­пи­ти впе­ред до неї. Від ме­не не­да­ле­ко до неї. Дай­те мені вже ліпше все відра­зу; я собі са­ма по­не­су, по­пе­чу все крас­но і вже вам го­то­ве при­не­су. А як хо­че­те, то відне­су вже пря­мо до хлоп­ця, та й не бу­де­мо ча­су тра­ти­ти. Йо­му кож­ний день там чор­ний, як ніч. Вже я для нього що змо­жу, то най­ліпшо­го зроб­лю; він у ме­не хло­пець жва­вий і доб­рий! - до­да­ла, як пер­ше, щи­ро і по­бож­но.- Спустіться ли­ше на ме­не!

Вона звер­ну­ла свої про­ник­ливі очі на зас­му­че­ну жінку пе­ред со­бою і до­да­ла:

- Село оси­ротіло, відко­ли він пішов.

Марійка хи­та­ла мовч­ки го­ло­вою.

- Чи лиш во­но оси­ротіло! - відповіла гірко.- Чи лиш во­но оси­ротіло? Але я вже пос­лу­хаю!- до­да­ла, підво­дя­чи­ся з лав­ки.- Зроб­лю, як ка­же­те! Дам вам те­пер му­ки, візьміть із со­бою, а все, що зла­год­жу, над­не­су завт­ра до вас са­ма! Бо­гу дя­ку­ва­ти, що йде­те в місто! - до­да­ла, ущас­лив­ле­на дум­кою, що бо­дай хтось її близький по­ба­чить лю­бим­ця і пе­ре­дасть її по­сил­ку. Івоніка аж за тиж­день бу­де у нього, а він, пев­но, зрадіє, як по­ба­чить знай­омих із се­ла, та ще, до то­го, Домніку із клу­ноч­ком від мам­ки.

Утерши сльози, що мов му­хи лізли їй в очі, по­ча­ла ниш­по­ри­ти по хаті.

- Відколи знаю, що Ми­хай­ло сла­бий, то не маю су­по­кою ні вдень ні вночі,- го­во­ри­ла, обер­не­на пле­чи­ма до жінки, що сиділа на лаві та сліди­ла за кож­ним її ру­хом.- Здається мені, що та­ки злетіла би до нього! Але де мені йти до нього? Дос­та, як Івоніка йде! Ка­зав, що бу­де що­неділі хо­ди­ти! Що­неділі! То вже хай він хо­дить! Я ра­да, що він бу­де хо­ди­ти. Все йо­му бу­де лег­ше, як по­ба­чить та­та! Та й ка­зав Івоніка, що він смут­ний… А мені при тих сло­вах так, як би хто сту­де­ний ніж у сер­це вса­див… А ви як га­даєте, Домніко, як ви га­даєте?

Домніка потіша­ла ро­зум­ни­ми сло­ва­ми, що про­мов­ля­ли щи­ро до сер­ця, а відтак тим, що все «ми­нає». Все ма­ло свій час і все ми­нає. І не та­ке, та й ми­нає. Вже які во­на гри­зо­ти ма­ла у своїм житті, га­да­ла, що в зем­лю піде з жу­ри. А бог дав, та й усе ми­ну­ло, та й во­на і до сьогодні жи­ве. Ко­би здо­ров'я…

Півгодини пізніше йшла на­зад тою до­ро­гою, що пер­ше. Сим ра­зом нес­ла мішок на пле­чах і сту­па­ла повільним кро­ком. Нес­ла му­ку, з якої ма­ла спек­ти ко­лачі і хліб для рек­ру­та, а далі й інші речі, які ще в ос­танній хвилі пе­ре­да­ла за її на­мо­ва­ми стур­бо­ва­на ма­ти.

З чор­но­го змарніло­го ли­ця світи­ли­ся вдо­во­ле­но чорні очі. Тіши­ла­ся до­бут­ком, ду­ма­ючи: «Спе­чу йо­му два малі ко­лачі й зо два бу­ха­ноч­ки хліба, а реш­тою поділю­ся. Що то хлоп­цеві пош­ко­дить, як я собі зі всього пот­рош­ку візьму? Ко­би всім та­ка біда, як йо­му! Гей, гей! Та­то що­тиж­ня бігає, а ма­ма день і ніч за нього пам'ятає. За ме­не хто дбає? Той ту­ман?» Її ус­та вик­ри­ви­ли­ся в гіркій зне­вазі. «Якби я са­ма не за­ро­би­ла та не прид­ба­ла, то хоч гинь із го­ло­ду! Тут є звідки бра­ти! Во­ни ма­ють більше, як я! Ко­би всі їх так крив­ди­ли, як я! Хто їм так усе доб­ре зро­бить, як я? А мій труд не варт нічо­го? А то, що я йду? Гей, бо­же, бо­же!» - зітхну­ла гли­бо­ко і, підки­нув­ши скру­че­ний в ру­ках мішок вигідніше на плечі, пош­кан­ди­ба­ла до своєї ха­ти, що сто­яла під ве­ли­ким, те­пер змертвілим лісом, і пря­му­ва­ла до оди­но­кої цілі в її житті.

Ототу ха­ти­ну, що ди­ви­ла­ся до неї, мов при­ко­ва­на на місце ди­ти­на, за­пов­ни­ти вся­чи­ною і приб­ра­ти стрійно знад­во­ру й зсе­ре­ди­ни. І се їй уда­ло­ся, її врод­же­на інтелігенція і ро­зум пер­ли все до дальшої праці й акції, а відко­ли Ми­хай­ло Фе­дор­чук по­ки­нув ха­ту своїх ро­дичів, пішов­ши в рек­ру­ти, відко­ли Са­ва по­дав­ся за Рахірою, ха­та Марійчи­на ста­ла­ся для неї якимсь не­ви­чер­па­ним дже­ре­лом, із яко­го чер­па­ла свої зарібки, та точ­кою, ко­ло якої крис­талізу­ва­ли­ся всі живі дум­ки тої да­ро­ви­тої, хит­рої го­ло­ви, спи­ня­лись її жадібні ру­ки, ру­ки, що ніко­ли не спо­чи­ва­ли…

IX

Глибока зи­ма. На ши­рокій пло­щині за містом, де відбу­ва­ли­ся зви­чай­но військові впра­ви, ус­та­ви­ли за роз­ка­зом [95] ге­не­ра­ла кілька на­метів. На ніч вис­ла­ли ту­ди кілька­над­цятьох рек­рутів. Ма­ли там про­вес­ти ніч і тим вип­ро­бу­ва­ти, чи на­ме­ти ска­жуться дос­та­точ­ною охо­ро­ною про­ти тріску­чих мо­розів і за­метільниць.

Між вис­ла­ни­ми рек­ру­та­ми був і Ми­хай­ло Фе­дор­чук. Він і ще один кам­рат мав та­кож но­чу­ва­ти в однім із на­метів. Не сміли спа­ти. Жо­ден з них не смів зас­па­ти, хіба що на ко­ро­теньку хви­ли­ноч­ку і то на пе­реміну. «Що­би кот­рий ту­ман не за­мерз!» - гу­кав за ни­ми, ос­теріга­ючи їх, один підпо­руч­ник.

Настала яс­на ти­ха ніч і при­ве­ла мо­роз і студінь із со­бою. Ле­гені, не­на­че хли­па­ючи, на­би­ра­ли мо­ро­зя­чо­го воз­ду­ху в се­бе, а на вії насіда­ли срібні іскор­ки па­лю­чо­го мо­ро­зу. Зорі дри­жа­ли й ми­готіли, і їх світло зда­ва­ло­ся очи­ще­не й відрод­же­не в тій нап­ро­чуд ясній, мов кат, не­ми­ло­сердній ночі.

Оба рек­ру­ти бу­ли за при­пи­сом одяг­нені, од­на­че, ко­ли збли­зи­ла­ся північ, студінь па­ралізу­ва­ла сус­та­ви їх тіла. Ву­ха по­на­пу­ха­ли, а що­ки роз­боліли й роз­пек­ли­ся, мов ог­нем поп­рис­ку­вані. На­ме­ти ска­за­ли­ся ду­же мар­ною охо­ро­ною про­ти та­кої бру­тальної сту­дені, ко­ли в одній нап­ро­чуд ясній ночі, од­на­че, тре­ба бу­ло в них ви­дер­жа­ти аж до ран­ня.

Під час ко­ли Ми­хай­ло­вий кам­рат умос­тив­ся на ма­лу хви­ли­ну задріма­ти, він сам про­ход­жу­вав­ся ма­ши­нально на оз­на­ченім місці ко­ло на­ме­ту сю­ди й на­зад.

Грубі сльози