Ольга Кобилянська - Земля, Ольга Кобилянська

із яким ве­ли­ким, весільним чи пос­мерт­ним обідом спус­ти­ти­ся, [93] во­на все пе­ре­ве­ла до са­мо­го кінця в най­кращім по­ряд­ку.

Була справді най­ліпшою то­ва­риш­кою Марійки, оди­но­ка (з виїмком ще двох чи трьох ста­рих сусідок), з якою зно­си­ла­ся Марія з довір'ям і пе­ред якою не ма­ла ніякої тай­ни, хоч Івоніка від ча­су до ча­су ос­терігав її, аби не бу­ла пе­ред нею відвер­та, бо «хто мав уже раз жіно­чий язик, не вмів мов­ча­ти».

Але досі Домніка ще їй ні в чім не спо­невіри­ла­ся. Бу­ла їй у кожній праці, ко­ли б і не за­хотіла, щи­ро помічна, а ко­ли не мог­ла вже до чо­го рук прик­лас­ти, то бо­дай по­ра­дою і доб­ри­ми сло­ва­ми ря­ту­ва­ла, а се вміла Марійка ціни­ти… За те об­да­ро­ву­ва­ла її щед­ро мо­ло­ком і хлібом, а на храм відділя­ла для неї ок­ре­мо ми­соч­ку ме­ду, так, аби Івоніка не видів. Домніка тіши­ла­ся в неї лас­кою ще й че­рез те, що до­но­си­ла їй і най­мен­шу дрібни­цю, яку лиш дізна­ла­ся про Са­ву і Рахіру. А се бу­ло для неї важніше, як усе інше. Що Домніка ба­чи­ла все на свої очі, не бу­ло сумніву. Гри­горій був її най­ближ­чим сусідом, і ко­ли Са­ва хотів до нього за­хо­ди­ти, му­сив усе ми­на­ти її ха­ту.

З нею од­ною мог­ла го­во­ри­ти од­вер­то про своє не­щас­тя. Домніка бу­ла муд­ра й хит­ра і вміла не лиш «про­мов­ля­ти» як тре­ба, але й «мов­ча­ти».

Неначе по­ло­вик, що з най­більшої ви­со­ти за­дер­жує в оці між тра­вою за­хо­ва­ний дріб, так і Домніка сліди­ла за мо­ло­ди­ми людьми і зно­си­ла пильно, мов бджо­ла або та вірна со­ба­ка, всі но­ви­ни, до­тич­но хлоп­ця і дівчи­ни, до ма­тері, повідом­ля­ючи її про кож­ну по­яву Са­ви у Рахіри й інші її пос­туп­ки. Ча­са­ми ста­ва­ла їй гри­зо­та Марійчи­на роз­ра­дою. Ко­ли її лінивст­во й бай­дужість Ілії при­во­ди­ли іноді до роз­пу­ки, забіга­ла до Марії з якою-не­будь но­ви­ною про Са­ву або йо­го дівчи­ну, аби, впро­ва­див­ши матір у їдкий настрій, на­си­ти­ти­ся її гри­зо­тою і розд­раз­нен­ням. Вкінці оповіда­ла їй свої кло­по­ти і так відзис­ку­ва­ла рівно­ва­гу. Так, на­жалівшись дос­хо­чу, потіша­ла од­на од­ну й ос­теріга­ла од­на од­ну пе­ред во­ро­га­ми… Ска­за­но, Домніка бу­ла най­луч­чою то­ва­риш­кою Марійки, і бу­ла їй у ра­дості чи в смут­них хви­лях не­обхідною лю­ди­ною.

Коли Івоніка по­вер­нув із смут­ни­ми звістка­ми про Ми­хай­ла та з йо­го «зна­ком» на примівку, Марійка побігла ще то­го са­мо­го дня до своєї при­ятельки з просьбою, аби прий­шла відмо­ви­ти не­ду­гу си­нові.

- Поможіть, Домнічко, по­можіть, душ­ко,- про­си­ла во­на,- я вам крас­но по­дя­кую і не зроб­лю вам крив­ди! - І Домнічка примк­ну­ла свою бу­ду, по­чис­ли­ла ку­ри (пе­ред доб­ри­ми сусіда­ми), ви­тяг­ну­ла з-під стріхи ма­лий там за­хо­ва­ний но­жик, і обі жінки мах­ну­ли жи­венько до Маріїної ха­ти.

Прийшовши тут, Домніка при­по­чи­ла тро­хи, а відтак всту­пи­ла в сіни й під ко­мин. Тут, са­ме по­се­ре­дині, пос­та­ви­ла знак від хлоп­ця (во­лос­ся) і, ви­ко­ну­ючи ру­ка­ми різні ру­хи пе­ред ни­ми (во­ни предс­тав­ля­ли ли­це хо­ро­го), го­во­ри­ла без пе­рер­ви й од­нос­тай­ним го­ло­сом ось що:

Болячка пух­ка,

Болячка з рожі,

Болячка з ма­ри­ни,

Болячка з ли­хим ча­сом,

Болячка з гістцем,

Болячка з ро­бо­ти,

Болячка з охо­ти,

Болячка з уроків,

Болячка з ли­хої волі,

Болячка нас­ла­на,

Болячка прис­ла­на,

Болячка вітро­ва,

Болячка польова!

Тут їй в го­ло­ву не лу­па­ти,

В ухах не стріля­ти,

Зуби не лу­па­ти,

Кровйов не плю­ва­ти,

Місця не шу­ка­ти,

Але іти собі

На ши­рокі бро­ди,

На гли­бокі во­ди,

Там їй піски пе­ре­си­па­ти,

Води міря­ти,

Каміння лу­па­ти,

Броди роз­ши­ря­ти,-

Які заг­ли­бокі,

Які за­ши­рокі,

А чис­то­го,

Божого,

Молитвенного

Михайла -

Лишити.

Як йо­го ма­ти на світ по­ро­ди­ла -

Аби йо­го так злічи­ла

Божими мо­лит­ва­ми,

Своїми примівка­ми,

Від бо­га на вік,

А від ме­не на лік!

Повторила се дев'ять разів, за кож­ним ра­зом ви­ко­ну­ючи нові ру­хи у воз­дусі, не­на­че фігу­ри, і мов ок­руг го­ло­ви хо­ро­го, і за кож­ним ра­зом щось здму­ху­ючи і спльову­ючи. Вкінці про­ри­ла в землі но­жем хрест і шпур­ну­ла йо­го да­ле­ко від се­бе.

Марійка не бу­ла при про­це­дурі при­мов­лен­ня. Во­но не бу­ло доб­ре. Примівка тра­ти­ла на силі в при­сут­ності дру­гої осо­би, і її наслідки зволіка­ли­ся…

Домніка опус­ти­ла місце примівки і пос­ту­пи­ла до ха­ти.

- Вже! - ска­за­ла по­важ­но й пот­ро­хи втом­ле­но й відітхну­га, усівши на лавці ко­ло печі.- Як бог дасть, то йо­му за­раз по­лег­шає!

- Дав би бог свя­тий! - відповіла Марійка по­бож­но.- До всеї іншої жу­ри при­чи­няється ще й гри­зо­та про йо­го здо­ров'я. Івоніка ка­же, що він ду­же змарнів.

- Змарнів! - за­ки­ну­ла Домніка глум­ли­во.- То що, що змар­нів? Та­же їх три­ма­ють там, як со­бак! Я знаю! Спи­тай­те йо­го, чи він ко­ли був си­тий, відко­ли від вас пішов? Га! Я знаю; я бу­ла більш де­ся­ти років у місті; я не бу­ла слі­па! Я ба­га­то виділа й чу­ла!

По хви­лині бист­рої на­ду­ми, під час якої її чорні очі оббігли блис­кав­кою ха­ту, до­да­ла:

- Я не­за­дов­го бу­ду з ним і пе­ре­ка­жу йо­му де­що від вас! З неділі, як бог дасть діжда­ти і як мені що в до­розі не ста­неться і я не зас­лаб­ну - бо я сла­ба, та лиш бог один знає, як я з отим бов­ва­ном га­рую і яка я сла­ба - то піде­мо з Ілією в місто. Зла­годьте де­що для нього! Спечіть кілька хлібів або ма­лаїв, до­ложггь ку­сень си­ру й мас­ла, а як маєте со­ло­ни­ни, то дай­те й со­ло­ни­ни; при­несіть до ме­не, і я або Ілія пе­ре­да­мо йо­му. Ілія вик­ли­че йо­го з ка­сарні, а я вже са­ма пе­ре­дам йо­му та пе­ре­ка­жу, що тре­ба. По сла­бості бу­де жад­ний ма­ми­но­го хлібця; а там дістає три ра­зи ден­но їсти або, мо­же, ли­ше ра­но й увечір. Так, так, мам­цю! - тяг­ну­ла з ве­ли­кою щирістю дальші.- Зробіть, як я ка­жу! Зла­годіть усе, а я вже візьму те з со­бою та зроб­лю так, аби доб­ре бу­ло. Бу­де тіши­ти­ся, бідний. Як­би ви не ма­ли ча­су,- до­да­ла ввічли­во,- то зла­годьте ли­ше усе, а я прибіжу сю­ди та й по­мо­жу вам зро­би­ти. А як ні, то дай­те мені му­ки до­до­му. Я все до­ма по­роб­лю і вже го­то­ве при­не­су вам. Му­ку мог­ла б я вже і те­пер із со­бою взя­ти,- до­да­ла бай­дужніше,- не тре­ба б бу­ло по два ра­зи хо­ди­ти. Ви, мо­же, не бу­де­те ма­ти ча­су, а що я вже са­ма тут, то зроб­лю вам те зі щи­рої душі, і ще як зроб­лю! - до­да­ла май­же співу­чо.- У ме­не не­ма дітей, але я знаю, як мамі на серці, ко­ли во­на ви­дить, що її ди­ти­на го­ло­дом мліє і над нею збит­ку­ються.