Ольга Кобилянська - Земля, Ольга Кобилянська

люб­лю! Але чи бу­де се доб­ре, аби я ще рік на нього жда­ла?… В селі на­зи­ва­ють ме­не вже «ста­рою дівкою» і ні один із мо­ло­дих хлопців не «ти­кає» вже більше на ме­не. Я вже для них зас­та­ра, і мені стид­но!

На те відповіла во­рож­ка, не­на­чеб не зна­ла нічо­го про ми­ну­ле жит­тя дівчи­ни і про са­ме ли­ше що пе­ре­жи­ту афе­ру з на­ре­че­ним:

- Будемо видіти, що ска­жуть кар­ти! А відтак, ко­ли роз­ло­жи­ла кар­ти в кру­жа­ло, прим­ру­жи­ла по при­вичці очі і за­го­во­ри­ла:

- Іди до­до­му й не жу­ри­ся нічим. Од­на жінка тобі ду­же при­хильна і один стар­ший чо­ловік, що те­пер да­ле­ко звідси. Він ка­валір і ду­має те­бе пос­ва­та­ти. Але він те­бе не візьме. Тобі па­де інший, з яким ти зв'яза­на. Тобі па­де ха­та, ба­га­то тяж­кої праці. Дітей не бу­деш ма­ти ніко­ли. Ти бу­деш ма­ти щас­тя з доб­ром і в інших ре­чах. Тобі па­де, як муж­чині, ган­дедь, але з ху­до­бою не бу­деш ніко­ли ма­ти щас­тя. Один чор­ний хло­пець ду­же за­жу­ре­ний че­рез те­бе, але йо­му па­де біля­ва і да­ле­ко звідси. Тобі па­де до­ро­га. Бу­деш ма­ти ма­лу шко­ду. Ти обе­реж­на в бесіді і при­том­на; се дар бо­жий, і він по­мо­же тобі до ба­гатст­ва. Се твоє щас­тя. Іди!

Домніка ди­ви­ла­ся хвильку на во­рож­ку мовч­ки, з пох­му­ро-блис­ку­чи­ми очи­ма, відтак розв'яза­ла з од­но­го вуз­ли­ка своєї хус­точ­ки дрібку гро­ше­нят і, пок­лав­ши їх на постіль та поцілу­вав­ши во­рож­ку з ша­ною в ру­ку, поспіши­ла на­зад до свой­ого по­до­рожнього то­ва­рист­ва.

Їй не­на­че тя­гар спав із гру­дей.

Тепер во­на не­на­че за ніщо не відповіда­ла. Так ма­ло бу­ти, як бу­де. Не хотіла нічим жу­ри­ти­ся; хотіла ли­ше діста­ти чо­ловіка. Ма­ла вже трид­цять років. Їй ста­ло на­раз зовсім бай­дуж­но, чи той чо­ловік звав­ся б Ілія, чи Дмит­ро. Дмит­ро знав про її давній не­щас­ний гріх, а Ілія був дур­ний.

З обо­ма бу­де гірко. «Не­хай бу­де, як бог схо­че! - так ка­за­ли кар­ти.- Не журіться нічим!»

Ворожка вга­да­ла все, все; во­на й тоді все вга­да­ла і, як яло­ся чесній і по­божній жінці, нав­ча­ла ро­зу­му і га­ни­ла…

Жінка, про яку го­во­ри­ли кар­ти, що во­на їй при­хильна, се бу­ла, ма­буть, пи­сар­ка, а про чо­ловіка, що ду­мав її сва­та­ти, бу­ло їй бай­ду­же, хто се був, він же й так не мав її бра­ти.

Два дні по тім хо­див Ілія до па­нот­ця, аби не ого­ло­шу­вав третьої за­повіді, а в день по тім пішов про­си­ти, аби та­ки ого­ло­сив. Вісім днів пізніше відбу­ло­ся їх весілля.

В селі висміяли лю­ди Ілію, що він, мов ху­до­бу, відсту­пив дівчи­ну іншо­му, а Марійка на­по­ми­на­ла Домніку не ви­пус­ка­ти «дур­ня» з по­лем із ру­ки, бо во­на все-та­ки не мог­ла на­пев­но зна­ти, чи Дмит­ро оже­ниться з нею. Бо, як тол­ку­ва­ла во­на їй ту річ,- Дмит­ро те­пер жовнір, а жовнір мо­же дівчині все обіця­ти, але ко­ли він знов по-своєму пе­ре­бе­реться і за­пус­тить во­лос­ся, тоді він уже інший і мо­же на все ска­за­ти:

«Я був тоді жовніром, бу­ло мені не віри­ти».

Домніка приз­на­ла да­ле­ко­сяглість тих слів і звер­ну­ла­ся на­но­во до Ілії, кот­рий рвав собі во­лос­ся, що ви­пус­тив «та­ку робітни­цю» з рук. І так узя­ло все мир­ний і щас­ли­вий кінець.

Не дов­го по їх вінчан­ню вер­нув ста­рий Пет­ро із своєї вандрівки. Він приніс гроші й по­ка­зав­ся в пре­гарній одежі, на яку пок­ла­дав завсіди ве­ли­ку ва­гу. Як по­чув, що Домніка відда­лась за Ілію, сплю­нув і клик­нув: «За дур­но­го Ілію?»

- За дур­но­го Ілію! - дістав по­важ­но у відповідь.

- Ото! - аж заспівав та й по­ки­вав го­ло­вою. Відтак ус­тав, бурк­нув півго­ло­сом, що «дур­но­му щас­тя са­мо в ру­ки лізе», вхо­пив свою ви­со­ку ку­че­ря­ву шап­ку і поп­ря­му­вав пря­мо до корч­ми. Там про­сидів чо­ти­ри дні. Пив, до­ки не про­пив ос­таннього гро­ша, до­ки май­же не за­пух, відтак вер­нув на­зад до своєї сест­ри Докії і взяв­ся на­но­во до праці. Але все, ко­ли бу­вав підо­хо­че­ний, жал­ку­вав:

- З нею,- го­во­рив жалісно,- був би я іншим чо­ловіком став, з нею мож­на бу­ло яке-не­будь діло по­ча­ти, а так, ет! - і ма­хав з ре­зиґнацією [92] ру­кою.

- Нема за чим жал­ку­ва­ти! - потіша­ла су­хо Докія, що не ду­же сим­па­ти­зу­ва­ла з дівчи­ною.- В неї очі зро­ду-віку не бу­ли добрі, а ро­зум, як у ста­рої жидівки! Бу­де ко­лись пер­ша шах­рай­ка в селі!

- Але за­те не бу­де в її хаті пус­то! - відгри­зав­ся Пет­ро, що по­чу­вав­ся обид­же­ним у своїм сма­ку.

- Та відтак; але її в селі ніхто не лю­бить! Во­на, що чор­не під нігтем, не зро­бить доб­ра ніко­му за­дур­но, все ви­ма­нить щось від те­бе! Ли­ше Марійка з нею у ве­ликій при­язні, але во­на ро­зумніша від Марійки! Доб­ре її ску­бає!

І так ми­ну­ло вже цілих два ро­ки, як Ілія з Домнікою поб­ра­ли­ся. Пос­та­ви­ли собі не­да­ле­ко од Гри­горія ма­лу ха­ти­ну і жи­ли до­волі мир­но. Але більша по­ло­ви­на праці спо­чи­ва­ла на пле­чах Домніки, Ілія пе­ре­сип­ляв кра­щу по­ло­ви­ну сво­го жит­тя, і во­на пра­цю­ва­ла за двох, по­ма­га­ючи собі яко­мо­га, аби сво­го діпня­ти й сяк-так зба­га­ти­ти свою ха­ти­ну.

Гарувала нев­пин­но, а як лу­чи­ла­ся на­го­да, то прос­тя­га­ла ру­ку й за чу­жим доб­ром. Бра­ла все, що су­ну­ло­ся під ру­ку, - збіжжя, насіння, хатні зна­ряд­дя або на­чин­ня, а особ­ли­во делікатніші речі. Те все зно­си­ла, мов бджо­ла, до своєї ха­ти­ни і не­ви­мов­не тіши­ла­ся тим по­тай­ки. І, щоп­рав­да, у неї в хаті бу­ло, мов у дзер­калі, чис­то й гар­но. Ніко­ли не мож­на бу­ло її пійма­ти на га­рячім учин­ку. Вис­ту­па­ла про­ти всіх так по­важ­но й чем­но, го­во­ри­ла так роз­суд­но й чес­но, що ніхто не ва­жив­ся пря­мо її за­че­пи­ти, і все на­но­во вер­та­ло на­зад довір'я до неї.

В однім нап­рямі бу­ла не­обхідна для сільських газ­динь. Ро­зуміла­ся зна­ме­ни­те на кухні в місті та зна­ла випіка­ти різні білі й чорні хліби. Кож­ним ра­зом, ко­ли ма­ла йти в місто, за­повіда­ла знай­омим ґазди­ням уже впе­ред, і ті на­хо­ди­ли різні оруд­ки для неї. Одній ма­ла ку­пи­ти крас­ки, іншій волічки. Он тій дівчині цітки на ґердан, а тій мо­лодій ґаздині іко­ну й де­що з на­чин­ня. І во­на ку­пу­ва­ла і вдо­во­ля­ла всіх.

Часом, ко­ли ні крей­цар­ка не ма­ла в хаті, го­во­ри­ла ніби по­біж­но, що йде в місто. За­раз зна­хо­ди­ли­ся для неї оруд­ки. Від­так пов­то­ря­ло­ся се пра­вильно, та див­но, що більша по­ло­ви­на ре­чей, які при­но­си­ла з міста, на­ле­жа­ла до неї.

Була їм і в іншім нап­рямі не­обхідною. Ніхто не вмів так доб­ре при­мов­ля­ти про­ти не­дуг або від злих очей, як во­на. Ніхто не вмів так доб­ре ва­ри­ти й пек­ти, як во­на. Притім бу­ла жва­ва й об­зор­на, і мож­на бу­ло на неї хоч