Ольга Кобилянська - Земля, Ольга Кобилянська

ру­ку,- ска­за­ла.- Ку­пиш собі за­раз кілька пра­жин по­ля або те­ля! За­ку­пи ліпше землі, дівчи­ну най­деш хоч би й за­раз! Я тобі доб­ре рад­жу; тобі оце доб­ре трап­ляється!

Вона вп'яли­ла в нього свої чорні хо­лодні очі, і ста­ло­ся ди­во. Чи під впли­вом її магічно­го єства, чи внаслідок якоїсь уяви, що, мо­же, про­ки­ну­ла­ся в йо­го убогій душі, за­ма­ню­ючи яко­юсь свіжою кар­тин­кою за со­бою на бу­дучність, він гля­нув по раз дру­гий на неї, без­ви­раз­но, не­на­че в за­бутті, про­мов­чав хви­лин­ку, а відтак уда­рив кріпко в надс­тав­ле­ну йо­му жовніром ру­ку. Спов­нив її во­лю. За­па­но­ва­ний мо­мен­том, за­був про се­бе, а во­як обіцяв по уп­ливі оз­на­че­но­го обо­ма ча­су звер­ну­ти йо­му всякі по­чи­нені вже весільні ви­дат­ки.

Тим ча­сом, ко­ли оба сиділи в найбільшій уже згоді в корчмі, поб­рав­ши­ся за шию і вик­ри­ку­ючи щи­ро якусь су­мо­ви­ту пісню впе­ред се­бе, вимк­ну­ла­ся Домніка з їх то­ва­рист­ва і побігла до од­ної го­лос­ної [89] во­рож­ки, що меш­ка­ла тут у місті та яку зна­ла ще з по­пе­редніх літ.

Вона меш­ка­ла в біднішій час­тині міста і бу­ла да­ле­ко та ши­ро­ко зна­на, особ­ли­во ж по се­лах тіши­ла­ся во­на нез­ви­чай­ною сла­вою як во­рож­ка. Бу­ла вих­ре­ще­ною жидівкою, бездітна і на од­но око цілком сліпа. Звідти й пішла її наз­ва у міських і сільських меш­канців: «сліпа во­рож­ка».

Молодою дівчи­ною нав­чи­ла­ся від ко­чу­ючих ци­ганів во­рож­битст­ва в кар­ти й си­лу де­яко­го зілля і роз­по­ча­ла тим свій ган­дель. Її спра­ви пішли фе­но­ме­нальним спо­со­бом уго­ру, і во­на пе­ре­се­ли­ла­ся по якімсь часі в оце місто. Тут зас­ва­тав її один убо­гий уже стар­ший міща­нин, і во­на вий­шла за нього заміж.

Вихрестившися, ста­ла по­бож­ною хрис­ти­ян­кою, хо­ди­ла що­неділі до церк­ви, а в її спальні горіла без пе­рер­ви пе­ред свя­тою бо­го­ро­ди­цею лам­пад­ка.

Чи го­лос­ну сла­ву здо­бу­ла собі своєю хитрістю, чи шту­кою вга­ду­ван­ня з карт - бу­ло труд­но ска­за­ти, од­на­че річ бу­ла пев­на, що як з інтелігенції, так і з інших класів тис­ну­ли­ся до неї лю­ди ро­ями. З най­вчаснішо­го ран­ку до пізньої ночі тов­пи­ли­ся в її кімна­тах лю­ди, а во­на, од­них ви­пус­ка­ючи, а інших впус­ка­ючи, во­ро­жи­ла нев­то­ми­мо.

Між дво­ма ма­ли­ми, щільно ос­ло­не­ни­ми кімна­та­ми зна­хо­ди­ла­ся ма­ла ку­хонька, і при­сутні в правій кімнаті ніко­ли не зна­ли, ко­го прий­ма­ла в лівій. В кухні сиділи се­ля­ни, зво­ру­шені са­мим свя­точ­ним ожи­дан­ням. Пріли з не­терп­ли­вості або оповіда­ли собі взаємно свої кло­по­ти, зад­ля яких з'яви­ли­ся у слав­ної во­рож­ки.

З'являлися тут і лю­ди з да­ле­ких око­лиць, жду­чи не раз і по півдни­ни, по­ки їх до­пу­ще­но до­се­ре­ди­ни. Во­на по­да­ва­ла ра­ди в не­ду­гах, у най­прикріших про­це­сах. Її втаємни­чу­ва­но в най­глибші ро­динні тай­ни. А вже най­більшим бу­ла по­рад­ни­ком в лю­бов­них спра­вах.

Зверху нез­нач­не, за­мар­га­не меш­кан­ня, що ле­жа­ло в жидівськім сусідстві, бу­ло внутрі нез­ви­чай­но сим­па­тич­не. Пе­ре­важ­но в півсвітлі дер­жані кімна­ти бу­ва­ли взимі приємно огріті, поміст зас­те­ле­ний гру­би­ми ки­ли­ма­ми, а попід стіна­ми сто­яли вигідні со­фи. По­се­ре­дині кож­ної кімна­ти сто­яв стіл, ок­руг нього крісла, а на столі - кар­ти.

Колись убо­га жидівська си­ро­та, хо­ди­ла те­пер у неділю і свя­то в ше­лес­тячім штивнім шов­ку, а в її так званім са­лоні пи­шав­ся до­ро­гий фор­теп'ян.

Не ди­во­та.

На подвір'ї, особ­ли­во ж вліті і в днях тор­гу, сто­яли віз ко­ло во­за, а на них сиділи стур­бо­вані лю­ди, ви­жи­да­ючи не­терп­ли­во пок­ли­ку до слав­ної сліпої во­рож­ки.

Постійний су­мерк кімна­ти, па­ла­юча лам­пад­ка при іконі прес­вя­тої бо­го­ро­диці, вок­руг таємна ти­ши­на - тво­ри­ли май­же магічний вплив на за­су­мо­вані при­сутні душі. Зжу­рені ґаздині-ма­тері, по­важні гос­по­дарі кла­ня­ли­ся низько пе­ред нею, цілу­ючи з по­чес­тю її ру­ки, і оповіда­ли ши­ро­ко та док­лад­но свої кло­по­ти. Тоді потіша­ла їх лас­ка­ви­ми, надійни­ми сло­ва­ми, ка­за­ла сіда­ти за стіл і розк­ла­да­ла кар­ти… Ма­ла не­опи­са­ну впра­ву в розк­ла­данні карт. Виліта­ли їй уже самі з її білих, си­тих рук та ук­ла­да­ли­ся на столі в кру­жа­ло. Відтак ста­ва­ла го­во­ри­ти, приж­му­рю­ючи око і гуг­ня­вим го­ло­сом.

Говорила ско­ро і на­ка­зу­ва­ла лю­дям ува­жа­ти на її сло­ва, бо у неї був час до­ро­гий. Від ча­су до ча­су звер­та­ла своє око (дру­ге бу­ло напівприж­му­ре­не, і не ба­чи­ла на нього нічо­го), ост­ре, си­ве око на слу­ха­ча, звіща­ла йо­му йо­го бу­дучність і по­да­ва­ла ра­ди. Май­же по­го­лом­шені, опус­ка­ли [90] слу­хачі кімна­ту.

Коли бу­ло більше при­сутніх, розділя­ла їх на дві кімна­ти і хо­ди­ла на відміну від од­них до дру­гих. Тут бу­ли гус­то за­ве­ло­но­вані [91] пані, несміливі, делікат­но пов­би­рані дівча­та і мо­лоді лю­ди з глум­ли­вим усміхом на ус­тах та зво­ру­ше­ним пог­ля­дом.

- Пощо ви прий­шли до ме­не, ко­ли не віри­те моїм сло­вам? - спи­та­ла во­на од­но­го мо­ло­до­го чо­ловіка, яко­го усміх по­ра­зив її.- Бог сам дав мені сей хліб у ру­ки, і я не вин­на то­му, що во­ро­жу. Я ані од­ної душі не си­лую і не кли­чу. Всі при­хо­дять із влас­ної волі. Ви та­кож із влас­ної волі при­хо­ди­те! Ви мо­же­те собі йти, мені од­на­ко­во, чи бу­ду вам во­ро­жи­ти, чи ні, зреш­тою,- до­да­ла з виг­ре­бу­щим пог­ля­дом на ви­раз йо­го ли­ця,- зреш­тою, ви ду­же зжу­рені й нес­покійні!

І справді, він був ду­же зжу­ре­ний і нес­покійний.

Рік-річно да­ва­ла на служ­би щедрі да­ри й тіши­ла­ся у свя­ще­ників ве­ли­ким по­ва­жан­ням і про­текцією.

Перед нею спи­ни­ла­ся те­пер Домніка. Зібра­ла свої ос­танні гро­ше­ня­та, що ос­та­ли­ся їй ще з за­куп­на, і поспіши­ла сю­ди, як уже не раз ро­би­ла давніше, ко­ли не мог­ла з со­бою в чім-не­будь упо­ра­ти­ся.

Смеркалося, і у во­рож­ки горіло вже світло. Му­си­ла жда­ти, до­ки во­рож­ка не впо­рається з дво­ма пан­на­ми, яких зас­та­ла у неї, і до­ки во­ни не опус­тять цілко­ви­то ха­ти. Відтак прис­ту­пи­ла до неї. Во­рож­ка зміри­ла її про­ник­ли­вим пог­ля­дом від го­ло­ви до ніг.

- А чо­го ж ти хо­чеш? - спи­та­ла.- Мені здається, ти вже бу­ла раз у ме­не!…

- Так, уже кілька разів! - відповіла дівчи­на ти­хо й несмі­ли­во зад­ля пог­ля­ду во­рож­ки.- Сьогодні знов при­ход­жу!

- З чи­мось іншим?

- Так!

- Маєш уже все за со­бою? Домніка опус­ти­ла пог­ляд униз.

- Так! - відповіла; але в її очах затліло щось не­на­вис­не. Те­пер до­торк­ну­ла­ся во­на речі, про яку дівчи­на ніко­ли в житті не хотіла зга­ду­ва­ти, та яку хотіла нап­ра­ви­ти мо­лит­ва­ми, пос­та­ми та щи­рим ка­ян­ням пе­ред бо­гом, а яка ко­го іншо­го не ма­ла об­хо­ди­ти.

- Що ж хо­чеш зна­ти сьогодні? - спи­та­ла гост­ро во­рож­ка, звер­та­ючи до неї свій чис­то на­по­ле­онський профіль.

Дівчина роз­повіла свою при­го­ду з давнім на­ре­че­ним, і як той нас­та­вав на те, аби во­на розс­та­ла­ся з Ілією. Се не тяж­ко зро­би­ти, але чи во­но на тім доб­ре вий­де? Не­хай їй кар­ти по­ра­дять, що має вчи­ни­ти, бо во­на те­пер над­воє розділе­на.

- А лю­биш давнього на­ре­че­но­го? - блис­кав­кою спи­та­ла во­рож­ка, пе­ремішу­ючи кар­ти.

- Таже ніби