Ольга Кобилянська - Земля, Ольга Кобилянська

Ди­ви­ся, що він мені співає. А врешті, ти га­даєш, для те­бе бу­ло би зле, як­би ти пішов? Га? Ми­хай­ло ка­же, що не од­но­го нав­чиш­ся там. Тяж­ко там, ка­же, вод­но га­руй, не знай ні се­бе, ні землі своєї! Про та­та та ма­му за­бу­вай, а на­уку їх пам'ятай, але вчиш­ся та світу ви­диш! Для Са­ви бу­ло би доб­ре в жовнірах, ка­зав, йо­го чор­на п'явка відпа­ла би там від нього!

Сава ди­вив­ся хвильку мовч­ки на неї; йо­го очі збільшіли у хо­лоднім, страшнім по­лис­ку і наб­ра­ли ви­ра­зу, що не мав нічо­го спільно­го з йо­го ніжни­ми, ди­ти­ня­чи­ми чер­га­ми. Лед­ве що мож­на б бу­ло як-так оз­на­чи­ти. Щось незг­ли­би­мо­го розігра­ло­ся в тих очах, мов вічна, не­розв'яза­на гад­ка, на яку він сам не знав би відповісти.

- Він се ка­зав? - спи­тав.

- Аякже! Він ви­дить, як во­на тяг­не те­бе в не­щас­тя, як тобі яма от­ви­ра­еться. «При війську,- ка­же,- по­ки­ну­ла б во­на йо­го, як про­пас­ни­ця!»

- Най він на се­бе ди­виться, а до ме­не най не мішається! - відповів хло­пець неп­ри­яз­но. В йо­го груді мов грім зак­рав­ся, так дзвенів йо­го го­лос.- Я не див­лю­ся в той бік, де він па­ру­бо­чить! Я не див­лю­ся, з ким він лю­биться!

- Він не має жод­ної, то й не маєш чим жу­ри­ти­ся! Він хло­пець чем­ний, і кож­ний ґазда в селі дав би за нього із щи­рої душі свою доньку!

- Гай, гай! Бу­де­мо видіти, що він вам за чічку до­до­му при­ве­де! Ви перші бу­де­те собі з люті ку­ла­ки гриз­ти!

- Будемо видіти!

- Будемо видіти!

- Коби ти та­ку виб­рав, яку він собі ви­бе­ре! Я б насліпо те­бе пе­рех­рес­ти­ла! Та ко­би він мені вже до­ма! Але я тобі ка­жу, бо хто оце тобі ска­же, як не я! Чужі не ска­жуть тобі, що й та­то не раз ка­зав: «Як не ки­неш Рахіру, то не діста­неш ані груд­ки землі!» Оце я тобі ка­жу! А що ти варт без землі? Га? Та й як ти га­даєш, не­бо­же? Ми тяж­ко пра­цю­ва­ли, за­ки до­ро­би­ли­ся сеї землі. Твій та­то не­ба­га­то взяв за мною, реш­ту ми самі до­ро­би­ли­ся. З ран­ня до ве­чо­ра тяг­ли, мов у плузі. Лед­ве що нас­та­ла свя­та неділенька, що ру­ки опус­ти­ли­ся на спо­чи­нок, уже знов тре­ба бу­ло зап­ря­га­ти­ся до плу­га. Ми ро­би­ли ко­ло залізниці під лісом. Місця, яки­ми во­на біжить, бу­ли баг­нисті, і їх тре­ба бу­ло ви­су­шу­ва­ти й но­ву зем­лю на­во­зи­ти. Гай, гай! Що ти знаєш, са­ра­ко, як я вас ви­го­ду­ва­ла! Ти га­даєш, я про­хо­ло­ди­ла собі ко­ли гу­би крап­лею мо­ло­ка? Чи я з'їла ко­ли яєчка? Чи виділа ко­ли криш­ку м'яса? Во­ро­ги мої най би завсіди такі ситі бу­ли, як я бу­ла си­та і твій та­то в той чор­ний час. Мо­ло­ко я про­да­ва­ла, кла­ла крей­ца­рик до крей­ца­ри­ка, і про­да­ва­ла яєчка, і пря­та­ла крей­ца­ри­ки, і во­но три­ва­ло який­сь час, за­ки ми оцього до­ро­би­ли­ся, що маємо. Як­би оця зем­ля мог­ла го­во­ри­ти, то во­на б тобі роз­ка­за­ла, скільки на­шо­го по­ту во­на за­ва­жи­ла. Мої крижі пірва­ли­ся, бо я день у день тач­ка­ми во­зи­ла гли­ну, а тво­го та­та сам бог уря­ту­вав, що не по­то­нув там у баг­нах, в яких бар­бав­ся день і ніч, ви­чер­пу­ючи йо­го не­нас­тан­но. І де­сять разів на дни­ну біга­ла я до­до­му та до­зи­ра­ла за ва­ми й за ха­тою, ли­ше бог один знає, як я не раз із го­ло­ду ска­вуліла! Але зло­же­но­го крей­ца­ри­ка ми не до­ти­ка­ли­ся. Аби я раз бу­лоч­ку собі ку­пи­ла, то й то ні! А те­пер, ко­ли нам бог до­поміг до­ро­би­ти­ся оцеї землі, в яку ми вто­пи­ли свої ро­ки, свої дні і кров­цю свою, ко­ли ми тіши­ли­ся, що во­на пе­рей­де у ру­ки на­ших дітей, і во­ни як свя­ту іко­ну ра­но й уве­чері цілу­ва­ти­муть, те­пер ма­ло б та­ке чор­ти­ще, як Рахіра, топ­та­ти ту зем­лю і го­ду­ва­ти­ся нею?… Рахіра ма­ла б го­ду­ва­ти­ся кри­ва­вою пра­цею твоєї мам­ки і твой­ого та­та?… Ади, ви­диш мої ру­ки? - ска­за­ла, підняв­ши ди­ко свої худі, як па­ти­ки, ру­ки.- Які вже слабі та не­дужі; але оци­ми ру­ка­ми за­да­ви­ла б я її на місці, як­би во­на по­ва­жи­ла­ся сту­пи­ти на ту зем­лю. Пам'ятай - ніко­ли!

Її очі наб­ра­ли та­ко­го не­на­вис­но­го, зав­зя­то­го ви­ра­зу, що її зви­чай­но ніжне й лагідне ли­це на хви­лю відра­жа­юче спо­ганіло. Од­на­че в тій хвилі вис­ту­пи­ла ве­ли­ка подібність між матір'ю і си­ном і зілля­ла їх не­на­че в од­но єство.

- Ніколи, ка­жу тобі! Ані я, ані та­то не до­пус­ти­мо до сього! До­ки ми живі, ніко­ли! Ми не на гріх пра­цю­ва­ли! Не на кри­ва­вий гріх, що ще за гро­бом по лю­дях хо­дить, син­ку! Во­на ви­пи­ває твій ро­зум і ви­си­сає твою доб­ру до­лю, як опи­ри­ця!

- Чи я жа­даю від вас землі? - спи­тав він із не­пев­ним пог­ля­дом, пе­ре­ля­ка­ний її рішу­чи­ми, не­на­вис­тю па­ла­ючи­ми сло­ва­ми.- Я не жа­даю від вас ані крихітки землі! Держіться ва­шої землі, а я зроб­лю, що мені схо­четься!

- Іди, іди! - клик­ну­ла во­на глум­ли­во.- На­ве­ди со­ро­му на нас та на на­шу ха­ту, аби ми жив­цем у зем­лю по­за­па­да­ли­ся! Але ціле се­ло, всі лю­ди бу­дуть зна­ти, чо­му Івонічин Са­ва не дістав ані криш­ки землі! Враз із ци­ган­кою Рахірою бу­де він ку­ку­руд­зи в полі доб­рим лю­дям крас­ти, бу­де ку­леш­ку з них собі й їй ва­ри­ти і з нею на за­робіток хо­ди­ти по чу­жих лю­дях та по Бес­са­рабії. Ота­ке жде йо­го, як йо­му миліша ци­ган­ка-відьма від та­та та й мам­ки і від землі, що йо­го ви­го­ду­ва­ла! Ей бо­же! - зас­тог­на­ла відтак та так уже тяж­ко, не­на­чеб грім із са­мою зем­лею зсу­нув­ся тя­га­рем на неї і зда­вив її жив­цем.- Та­ко­го діжда­ла­ся я на свої старі літа за свою кри­ва­ву пра­цю, за свою кри­ва­ву му­ку, гос­по­ди ми­ло­серд­ний! Га­ди­ну зро­ди­ла моя сест­ра, замість ди­ти­ни; а во­на зат­роїла мою ди­ти­ну, зат­роїла її ду­шу, і ог­лу­ши­ла, й осліпи­ла її. Але й во­на ко­лись зги­не, і дов­го бу­де во­на ко­на­ти! Мої сльози і прокльони не да­дуть їй умер­ти. Я тобі се ка­жу, і ніхто тобі сього не ска­же, ли­ше та­то та й ма­ма. Чужі тішаться не­щас­тям чо­ловіка. Та й що вар­тує Гри­горій у селі? Хто Гри­горій?… Жеб­рак, розбійник і злодій! Йо­го ха­та, як той ви­по­рож­не­ний шту­бей, і доб­ре, що за­су­нув­ся з ним геть аж під ліс. Там ніхто не ви­дить і не чує йо­го. Не­на­че се­ло сплю­ну­ло ним ту­ди. Так. Се я ка­жу тобі. Се я ка­жу тобі! - Во­на цілком уто­ми­ла­ся без­пе­ре­рив­ним нап­ли­вом слів, і їй не­на­че щось віддих за­пер­ло.- Се я тобі ка­жу! Се тобі твоя ма­ма ка­же! Ніхто не бу­де ма­ти для