Ольга Кобилянська - Земля, Ольга Кобилянська

те­бе більше ро­зу­му, як та­то й ма­ма… та­то, та й ма­ма, та й бог свя­тий…

Відітхнула з цілої груді й, зас­тог­нав­ши, вмовк­ла. І він мов­чав. Навіть очей не підвів до неї. Ме­ханічно розд­роб­лю­ва­ли йо­го пальці груд­ки землі на гряд­ках, і зда­ва­ло­ся, що ма­ти ви­го­во­ри­ла всі не­на­вис­тю пе­ре­пов­нені сло­ва до якоїсь осо­би, що сто­яла опо­далік. Що діяло­ся в йо­го нутрі? Се бу­ло б тяж­ко ска­за­ти! По нім не бу­ло нічо­го зна­ти. Зда­ва­ло­ся, не­мов занімів уже за­раз по її пер­ших сло­вах… Надійшов Івоніка з ба­то­гом.

- Боже по­ма­гай, Маріє! - клик­нув.- Чи ти вже го­то­ва з гряд­ка­ми? Я потрібую Са­ви!

- Чи я йо­го ко­ли спи­ра­ла тобі? Най іде!

- Ходи, Са­во!

Сава опус­тив груд­ки, так як три­мав їх у ру­ках, мов ав­то­мат, не розд­ро­бив­ши, на зем­лю і пішов за батьком, що звер­нув­ся до плу­га, який ле­жав да­ле­ко від бур­дея на за­гоні.

Саме в тій хвилі пе­ребіг ве­ли­кий заєць, мо­же, сто кроків від хлоп­ця скісно че­рез по­ле.

Предивна зміна зай­шла тут із хлоп­цем. Зда­ва­ло­ся, не­на­че в одній хвилі за­був він усе. Йо­го очі за­ми­готіли зим­ним, неп­ри­яз­ним блис­ком, і мит­тю пірвав він камінь у ру­ки. Лед­ве Івоніка міг уга­да­ти, що він за­ду­мує. Пігнав уже по­лем за звіри­ною.

- Лиши, Са­во, те­пер за­бо­ро­на на зайці! - клик­нув за ним услід батько, вга­дав­ши вже йо­го намір.

- Саво! г-е-й! те­пер за­бо­ро­на! Мов­чан­ня.

- Саво! г-е-й!

Надармо.

В дов­гих, сміли­вих ско­ках, елас­тич­ний, мов тигр, пог­нав по­лем. Відтак, зігнув­ши­ся вдвоє, роз­мах­нув сильно ру­кою… щось заб­риніло у воз­дусі, а камінь по­летів у рівнім, мов нит­ка, нап­рям­ку низько по­над зем­лею і влу­чив із цілою си­лою зни­ка­юче звіря. Во­но пог­на­ло ще кілько­ма дов­ги­ми ско­ка­ми впе­ред, пе­ребігло крізь шанці, ско­чи­ло, май­же підки­не­не са­мою зем­лею, вго­ру і пе­ре­вер­ну­ло­ся до­до­лу.

Кілька хви­лин пізніше при­тяг­нув хло­пець звіра за задні но­ги за со­бою. З но­са звіри­ни ка­па­ла кров. Хло­пець був блідий і са­пав. Йо­го очі ми­готіли пе­ред­шим блис­ком, а ви­раз йо­го об­лич­чя був гли­бо­ко по­важ­ний.

- Пощо ти вбив зай­ця? - гнівав­ся Івоніка.- Ти ж знаєш прецінь, що во­ни те­пер не­добрі. Що те­пер за­бо­ро­на! Га?

Хлопець не відповідав нічо­го. Сопів, як пе­ред­ше, див­но, май­же по-звіря­чо­му, і шпур­нув уби­тим зай­цем геть да­ле­ко.

- До чо­го ти йо­го вбив? - пов­то­рив обу­ре­но і гнівно батько, при­ту­пу­ючи но­гою.- Бу­деш їсти пе­че­ню з нього, чи що?

- Бо так! - відповів Са­ва втом­ле­но. В дійсності не знав, по­що вбив йо­го. Якесь «щось» у нім при­ка­за­ло йо­му те вчи­ни­ти. Так йо­му все бу­ва­ло, ко­ли заздрів де яко­го зай­ця, як йо­му яка пта­ши­на чим в око впа­ла або яке інше нез­нач­не звірят­ко. Тоді му­сив їх ма­ти…

Недовго по тім пішов із батьком до плу­га. Орав до пізнього ве­чо­ра, і зда­ва­ло­ся йо­му, не­мов не орав ніко­ли з та­кою охо­тою, як то­го дня.

ХІІ

Увечір, по скінченій ро­боті, сидів Івоніка в своїй хаті на лаві ко­ло печі і те­ре­бив ку­ку­руд­зу на ма­ма­лиґу, що ма­ла жор­ни­ти­ся. Са­ва пішов до бур­дея до ху­до­би, як лиш по­ве­че­ря­ли, а старі ос­та­ли­ся самі. Ха­ту освічу­ва­ла ма­ла лам­па, але з печі би­ла ще яс­на по­лумінь і освічу­ва­ла яр­ко ху­ду пос­тать Марії. Во­на сто­яла ко­ло печі й ва­ри­ла ще дру­гу ве­ли­ку ма­ма­лиґу, що мав Івоніка взя­ти з со­бою досвіта в по­ле.

Від ча­су до ча­су пе­ре­су­ва­ла і зби­ва­ла тліючі поліна в печі й го­во­ри­ла в од­нос­тай­нім тоні. Пе­ре­ме­лю­ва­ла со­тий раз ста­ру річ.

- І вид­ко, що во­на йо­му ще доб­ре в го­лові стри­мить. А що ме­не най­більше гніває,- не­хай би я що го­во­ри­ла, він не об­зи­вається до ме­не. Десь-не-десь ки­не сло­вом, а зреш­тою, мов­чить, як німий.

- Що ка­зав?

- Казав: «Не потрібую ані крихітки землі від вас!» От що ли­ше відворк­нув.

Івоніка не обізвав­ся. В йо­го серці не­мов хто за­сяг­нув зим­ним но­жем. Він зро­зумів сло­ва сво­го си­на. Са­ва хотів рад­ше відрек­ти­ся землі, чим по­ки­ну­ти Рахіру, хоч не ка­зав сього пря­мо. Що се бу­ло за не­щас­тя з тим хлоп­цем? Уже два ро­ки тяг­ну­ла­ся та ли­ха го­ди­на, і не бу­ло їй кінця. Він не хотів «ані крихітки землі»,- се бу­ло вже най­гірше…

Несказанно смут­не по­чу­ван­ня по­рож­нечі май­же за­па­ну­ва­ло над ним. Ми­хай­ло тра­тив свої дні при війську, а сей тут… «Не потрібую ані крихітки землі!» - ка­зав він, і більше не тре­ба бу­ло ка­за­ти.

Для ко­го пра­цю­вав він, зап­ра­цю­вав оцю зем­лю, для ко­го об­роб­ляв її, як не на те, щоб ко­лись їм обом по­ли­ши­ти? Хто міг зна­ти, як скінчиться ще час при жовнірах для Ми­хай­ла? Він вправді там уже зви­кав, але за кож­ним йо­го кро­ком сту­па­ла смерть. Жит­тя при війську йде ру­ка в ру­ку зі смер­тю, і йо­го кро­ки ма­ли для йо­го кри­ваві сліди. Хто міг зна­ти, що йо­го там іще жда­ло?

Все бу­де, як бог дасть!

Але тут - Са­ва? Він ли­шив­ся при та­тові й мамі, був із дня на день вільний, мов олень, міг бра­ти­ся до вся­кої ро­бо­ти, до якої хотів, ніхто не спи­рав йо­го. Йо­го жит­тю не гро­зи­ло нічо­го, хіба що ста­лось би так, як би бог схотів, а він усе-та­ки не був та­кий, який мав бу­ти!

Смутно бу­ло.

А він йо­го лю­бив так са­мо, як Ми­хай­ла. Пла­кав ду­шею за ним, як за там­тим, бо й не міг інак­ше. Йо­го пря­ма, гар­монійна на­ту­ра не зуміла б інак­ше. Ли­ше як Ми­хай­ло щок­рок підхо­див йо­му під лад, ішов Са­ва, мов на­пе­рекір усім, своєю до­ро­гою. А во­но не бу­ло доб­ре, що він ішов своєю до­ро­гою. Десь здиб­леться з не­щас­тям, сам звер­тається до нього ли­цем.

- А сьогодні орав так доб­ре, що я аж ра­ду­вав­ся! - по­чав по смут­них хви­лях мов­чан­ки.- Ніко­ли не зай­мав­ся зем­лею так, як сеї вес­ни! Та й доб­ре ора­ло­ся, Маріє!

- Я все ка­жу: до­ки гос­подь бог сам не улег­шить землі, не­ма що вес­ну­ва­ти! - відповіла знес­ло Марія.- До­не­дав­на бу­ла ще зем­ля мерт­ва! А ви вже бідка­ли­ся, Іво­не, що опізни­те­ся із засівом!

- Перед бла­говіщен­ням не­ма що за­чи­на­ти…

- Та й, ка­же­те, доб­ре ора­ло­ся?

- Дуже доб­ре! Зем­ля розк­ри­лю­ва­ла­ся, мов роз­жа­ре­не вугілля, і не бу­ла ані за­су­ха, ані за­мок­ра, Са­ва про­ва­див плуг, як ста­рий ґазда… «Та­ту,- ка­зав раз та й та­кий рад,- та­ту, сьогодні так доб­ре ореться!»

«Аякже,- ка­жу йо­му,- бо­гу дя­ку­ва­ти! Ти не вто­мив­ся?» - ка­жу, бо увидів я, що він геть-геть за­су­нув ка­пе­люх на зад го­ло­ви.

«Ні,- ка­же,- я б так день в день за плу­гом хо­див! Поз­вольте, та­ту, най я пше­ни­цю посію!»

Марія аж зас­вис­та­ла з по­ди­ву.

- Ади, ади, сам сіяв