Нечуй-Левицький - Старосвітські батюшки та матушки, Нечуй-Левицький

- Я люб­лю ве­чо­ри з тан­ця­ми, та шко­да, що в нас не­ма гар­но­го ор­кест­ру, - наші жид­ки як заг­ра­ють, то ви не схо­че­те й тан­цю­ва­ти, - ска­за­ла Оле­ся.

- Наш пол­ко­вий ор­кестр ла­ден вам, пані, слу­жи­ти хоч і щод­ня, - обізвав­ся пол­ков­ник.

- От і доб­ре! Ду­же дя­куємо! Нам тільки цього бра­ку­ва­ло. В та­ко­му разі сподіва­юсь не­за­ба­ром і до се­бе на вечір! - ска­за­ла Оле­ся, навіть не гля­нув­ши на сво­го чо­ловіка.

Балабуха здриг­нув­ся, - Оле­ся ду­же вже швид­ко про­си­ла гос­тей на вечір.

- Я поп­ро­шу на вечір на­ших дам, - по­ди­ви­тесь, яке на­ше бо­гус­лавське то­ва­рист­во, - ска­за­ла Оле­ся, підморг­нув­ши ле­генько на Ка­зан­це­ва.

- Як во­но хоч тро­хи схо­же на вас, то ми зовсім щас­ливі, - ска­зав Ка­зан­цев, бряз­нув­ши шпар­ко підко­ва­ми.

Олеся спус­ти­ла вії на що­ки й спа­лах­ну­ла на ви­ду. Пол­ков­ник встав; за ним вста­ли другі офіце­ри й по­ча­ли про­ща­тись.

- Не за­бу­вай­те зай­ти на наш вечір! - про­си­ла Оле­ся.

Гусари по­дя­ку­ва­ли й розп­ро­ща­лись.

Олеся по­чу­ва­ла, що її нер­ви не­на­че заг­ра­ли. В світлиці ста­ло по­рожньо, тільки хма­ра­ми висів гус­тий дим от до­ро­гих си­гар. Во­на не­на­че ба­чи­ла в то­му ди­му сині та чер­воні блис­кучі пос­таті, ба­чи­ла чу­до­ве ли­це Ка­зан­це­ва; йо­го пишні очі на­че світи­лись і те­пер, ма­ли­нові ус­та сміялись, а м'який ни­зо­вий ба­ри­тон ла­щив­ся до її душі і все ще лу­нав гли­бо­ко-гли­бо­ко в серці. Цілий день Олесі хотілось співа­ти, гра­ти, слу­ха­ти му­зи­ку; мрії роєм ви­ли­ся в го­лові, як бджо­ли в маї; якесь див­не, гли­бо­ке щас­тя об­хо­пи­ло її ду­шу… Скільки во­на лю­би­ла до цього ча­су, - не вар­то бу­ло однієї хви­ли­ни то­го но­во­го щас­тя, яким те­пер на­ли­лась вщерть її ду­ша. Оле­ся та­ки впро­ха­ла му­жа, щоб поп­ро­си­ти на вечір гос­тей та гу­сарів в неділю.

Настала ба­жа­на неділя. Оле­ся звеліла заріза­ти три ос­танні гус­ки й два інди­ки, що зос­та­лись на гос­по­дарстві, уб­ра­лась в но­ву білу сук­ню з шов­ку, яко­го мож­на бу­ло діста­ти в Бо­гус­лаві, й жда­ла гос­тей. Приїха­ли над­вечір усі бо­гус­лавські пан­ки з си­на­ми, приїха­ли Оле­сині сест­ри. Після всіх на­ос­тан­ку прий­шли офіце­ри. Над­ворі за­шумів ор­кестр; він був та­кий здо­ро­вий, що йо­го не мож­на бу­ло вмісти­ти ні в сінях, ні навіть в цілій світлиці. Вечір був ти­хий та теп­лий, сли­ве літній. По­од­чи­ня­ли вікна в світлиці й пос­та­ви­ли ор­кестр під вікна­ми. Ніч бу­ла тем­на та чор­на. Му­зи­ки розс­та­ви­ли свої пюпітри, по­розк­ла­да­ли но­ти й посвіти­ли ліхтарі. Ши­рокі мідні тру­би заб­ли­ща­ли на чор­но­му фоні ночі фан­тас­тич­ним сяєвом. Ор­кестр заг­римів, аж тахлі в вікнах задз­веніли. Оле­ся гля­ну­ла в вікно на не­ба­че­ну кар­ти­ну й сто­яла, не­на­че при­ча­ро­ва­на; обер­ну­лась во­на на­зад, - світли­ця аж ся­ла, аж пи­ша­лась гу­сарськи­ми синіми ку­ценьки­ми мун­ди­ра­ми, епо­ле­та­ми, шнур­ка­ми та ор­де­на­ми. Ко­ло Олесі вив­ся Ка­зан­цев, приг­лад­же­ний, при­че­са­ний, в до­рогій блис­кучій одежі, - чу­до­вий чор­няв­чик, як гвоз­дик. Старіші офіце­ри сіли гра­ти в кар­ти, мо­лоді пішли в та­нець. Оле­ся за­бу­ла вже Ло­ма­чевсько­го. Бон­ковський сидів в кут­ку, скор­чив­ся в три по­ги­белі й дов­го не смів пе­ред гу­са­ра­ми вис­ту­па­ти в та­нець; йо­го ку­че­ря­ва здо­ро­ва го­ло­ва, круг­ле, пов­не та за­горіле ли­це зда­ло­ся те­пе­реч­ки Олесі схо­жим на здо­ро­во­го ру­до­го гар­бу­за в кар­топлі.

Казанцев за­ряд­жу­вав тан­ця­ми: після кад­рилі завів рон­до, пра­ву­вав по-фран­цузькій, хоч йо­го, са­мо по собі, ніхто не ро­зумів, і при­ча­ру­вав усіх бо­гус­лавських паній та паннів. Офіце­ри по­во­ди­лись делікат­но, об­хо­ди­лись з то­ва­рист­вом прос­то, не вда­ва­лись в сто­лич­ну пи­ху, жар­ту­ва­ли, го­во­ри­ли да­мам комплімен­ти з лег­ким насміхом, котрі во­ни прий­ма­ли за щи­ру прав­ду. Ма­тері пов­би­ра­ли своїх до­чок, як ляльок, - кож­на сподіва­лась за­лу­чи­ти же­нихів для до­чок. Але мо­лоді офіце­ри най­більше уви­ва­лись ко­ло Олесі: во­на бу­ла сміливіша й ве­селіша од усіх і тан­цю­ва­ла кра­ще од усіх.

- Як вам спо­до­бав­ся наш вечір, на­ше то­ва­рист­во? Ма­буть, бу­де­те навпісля сміятись з нас, - спи­та­ла Оле­ся ти­хо в Ка­зан­це­ва.

- Ох, бо­ро­ни бо­же! З ко­го, з ко­го, а вже з вас не до­ве­деться мені сміятись, - ска­зав Ка­зан­цев, ско­са пог­ля­да­ючи на тон­ку Оле­си­ну шию.

- От вже й за­раз та­ки смієтесь з ме­не! Хіба ж пак тут не­ма кра­щих од ме­не? - поп­рос­ту спи­та­ла Оле­ся.

- Од вас, ма­дам, труд­но знай­ти кра­щих і деінде, - за­ше­потів Ка­зан­цев тро­хи не над са­мим Оле­си­ним ву­хом.

Він лед­ве вдер­жав­ся, щоб не вхо­пи­ти її за талію й поцілу­ва­ти в ма­леньке ву­хо.

- В вас чу­до­ве ма­леньке вуш­ко, - ще тихіше про­мо­вив Ка­зан­цев, - як­би не при лю­дях, то я б вас поцілу­вав у вуш­ко.

Олеся за­ре­го­та­лась од ра­дості на всю світли­цю.

- Я не зна­ла, що ви та­кий… - ти­хо ска­за­ла Оле­ся.

- В вас гар­ненька круг­ленька талія, - ще тихіше про­мо­вив Ка­зан­цев.

- Ви оче­ви­дяч­ки смієтесь з ме­не; ба­чи­ли ж ви кращі талії та ву­ха в Пе­тер­бурзі, - ще тихіше обізва­лась Оле­ся.

- Я вам ска­жу, і в Пе­тер­бурзі та­ких ма­ло, - ска­зав Ка­зан­цев.

Олеся прий­шла до од­чи­не­но­го вікна й пок­ла­ла ру­ку на одвірок. Ма­ленька пов­ненька ру­ка забіліла на тем­но­му одвіркові, як мра­мор; зо­лоті персні бли­ща­ли м'яким світом. Ка­зан­цев став по­руч з Оле­сею й з жа­до­бою пант­ру­вав на білу руч­ку.

- Яка в вас чу­до­ва руч­ка! Я вас поцілую в руч­ку, - ска­зав Ка­зан­цев, зас­ту­пив­ши вікно й пок­лав­ши свою до­ло­ню на її ру­ку.

Олеся лед­ве примітно по­ве­ла очи­ма на­зад.

Під вікна­ми, се­ред чор­ної ночі, бли­ща­ла сли­ве фан­тас­тич­на кар­ти­на. Ся­ли блис­кучі тру­би, - ор­кестр грав якусь арію.

Олеся лед­ве чу­ла му­зи­ку; во­на тільки по­чу­ва­ла га­ря­чу до­ло­ню на своїй руці й ско­са роз­див­ля­лась на гла­денький ма­то­вий лоб Ка­зан­це­ва, об­ра­мо­ва­ний зби­ти­ми чор­ни­ми ку­че­ря­ми, та на чу­дові чорні бро­ви, під кот­ри­ми горіли дві іскри в тем­них очах. Га­ря­ча ру­ка, ду­жий гук му­зи­ки стра­шен­но дра­ту­ва­ли її нап­ру­жені нер­ви, хви­ля­ми збу­рю­ва­ли кров, - во­на лед­ве вдер­жа­лась, щоб не ки­ну­тись на шию Ка­зан­це­ву, не вп'ястись п'явкою ус­та­ми в йо­го чу­дові бро­ви.

- Розкажіть мені за Пе­тер­бург, - які там лю­ди, зви­чаї, які там до­ми та ба­ли, - спи­та­ла Оле­ся.

- О, в нас, в Пе­тер­бурзі, такі ди­ва, за які в каз­ках роз­ка­зу­ють: в нас за­ли всі в зо­лоті, дзер­ка­ла од по­мос­ту до стелі і навіта на стелі; в нас на ба­лах за­ра­зом тан­цює не сто пар, а грає по п'ять ор­кестрів на хо­рах.

- Хіба ж у ва­ших за­лах і хо­ри є, не­на­че в церк­вах?

- Аякже! Хо­ри кру­гом усієї за­ли, а над хо­ра­ми ще другі хо­ри, такі зав­виш­ки сли­ве, як лаврська дзвіни­ця. Звідтіля ди­виться та публіка, що не тан­цює, ба­би, діди та вся­ка не­чисть. Наші да­ми прос­то при лю­дях обніма­ються й цілу­ються з ка­ва­ле­ра­ми при фан­тах, в іграш­ках.

- Невже! - крик­ну­ла Оле­ся, обер­нув­ши до йо­го ли­це.

- Їй