Нечуй-Левицький - Старосвітські батюшки та матушки, Нечуй-Левицький

цмок­ну­ла Ба­ла­бу­ху й побігла в крам­ниці; їй хотілось спра­ви­ти сук­ню до­кон­че на неділю: во­на сподіва­лась в церкві по­ба­чи­ти гу­сарів і се­бе по­ка­за­ти, сподіва­лась, що гу­са­ри до­ко­неч­не зай­дуть з церк­ви на чар­ку горілки та на за­кус­ку.

До неділі біла літня сук­ня, об­ля­мо­ва­на шов­ко­ви­ми ро­же­ви­ми стрічка­ми, вже бу­ла го­то­ва. Оле­ся звеліла в су­бо­ту побілу­ва­ти при­хо­жу й світли­цю, - при­че­пу­ри­ла світли­цю як на ве­лик­день; підло­гу ви­ша­ру­ва­ли жов­тим піском. В неділю, приб­рав­шись по-літньому, нез­ва­жа­ючи на осінь, во­на побігла до церк­ви. Гу­са­ри офіце­ри сто­яли ко­ло кри­ла­су. Всі пані й пан­ни, скільки їх бу­ло в Бо­гус­лаві, позбіга­лись до церк­ви по­ди­ви­тись на гу­сарів.

Олеся прий­шла після їх усіх, нап­рикінці служ­би, прой­шла проз гу­сарів, за­ше­лестіла білою сук­нею й ста­ла по­пе­ред усіх ко­ло царських врат так, щоб мож­на бу­ло ско­са пог­ля­да­ти на гу­сарів. Поп­рав­ля­ючи сук­ню, во­на ніби не­зу­мис­не ог­ля­ну­лась набік. По­пе­ред усіх гу­сарів сто­яв мо­ло­дий, ви­со­кий, чу­до­вий офіцер-кра­сунь. Во­на за­раз впізна­ла то­го, що не­дав­но вра­зив її в са­ме сер­це; впізна­ла йо­го чу­до­вий тон­кий стан, об­тяг­ну­тий синім ку­ценьким мун­ди­ром, впізна­ла йо­го чорні густі бро­ви, чу­дові сміливі темні очі, біле ли­це, ро­жеві повні ус­та, прик­риті тем­ни­ми чор­ни­ми ву­са­ми, дов­го­об­ра­зе, мужнє, але делікат­не ли­це. Оле­ся зат­ру­си­лась і лед­ве всто­яла на но­гах; во­на аж зблідла; дух за­бив­ся; во­на не чу­ла, що співа­ли в церкві, нічо­го не ба­чи­ла пе­ред со­бою. На­си­лу во­на опам'ята­лась, і сер­це ніби заг­ра­ло; во­на не­на­че по­чу­ла десь якісь дивні ме­лодії або чу­дові па­хощі; який­сь див­ний рай од­ра­зу роз­гор­нув­ся пе­ред її ду­шею.

Служба бо­жа скінчи­лась. Офіце­ри прис­ту­пи­ли цілу­ва­ти хрес­та… Пе­ред нею ще раз май­нув чис­тий, тон­кий профіль, чор­не во­лос­ся, розкішна го­ло­ва. Офіце­ри вий­шли з церк­ви. Оле­ся сто­яла ніби в ча­ду; їй чо­гось за­ма­ну­лось не то тан­цю­ва­ти, не то співа­ти, не то пла­ка­ти.

Вона побігла до­до­му, ки­ну­лась до дзер­ка­ла, поп­ра­ви­ла сук­ню, при­че­са­ла го­ло­ву й сіла ко­ло вікна. Пе­ред вікна­ми по улиці йшли вал­кою з церк­ви лю­ди, пе­ремішані з прос­ти­ми синіми гу­са­ра­ми. Во­на за­див­ля­лась на кож­но­го мос­ка­ля, впізна­ва­ла, шу­ка­ла ми­ло­го, але то все бу­ли прості гу­са­ри. Лю­ди пе­рей­шли.

На улиці з'яви­лась ог­ряд­на пос­тать Ба­ла­бу­хи. Оле­ся аж зблідла, - во­на жда­ла, що слідком за Ба­ла­бу­хою по­ка­жуться офіце­ри; офіцерів не бу­ло; за Ба­ла­бу­хою йшов сто­рож з клю­ча­ми.

Балабуха увійшов в по­кої. Ки­ли­на по­да­ла са­мо­вар, Оле­ся за­си­па­ла й за­ли­ла чай, сіла ко­ло сто­ла й за­ду­ма­лась…

Балабуха сам на­пивсь чаю, Оле­ся не пи­ла чаю й все до­жи­да­ла. Вже са­мо­вар по­тух; чай в чай­ни­ку пе­рес­то­яв, а Оле­ся сиділа й не пи­ла чаю. Гу­са­ри не прий­шли. Оле­ся вста­ла, з до­са­ди й чаю не пи­ла.

Аж че­рез два тижні після служ­би офіце­ри та­ки зай­шли до Ба­ла­бу­хи на чар­ку горілки, як тоді ка­за­ли. Оле­ся тро­хи не вмер­ла, як уг­ляділа мо­ло­до­го офіце­ра під своїми вікна­ми.

Світлиця Оле­си­на на­че за­ся­ла од синіх з сріблом мун­дирів, од епо­летів, шнурків, ак­сельбантів та ор­денів. Гу­са­ри ре­ко­мен­ду­ва­лись, цо­ка­ли за­каб­лу­ка­ми, сту­ка­ючи но­гою об но­гу. Після вже не­мо­ло­до­го пос­тав­но­го пол­ков­ни­ка з куд­ла­тою го­ло­вою, після чо­тирьох офіцерів з пе­ле­ха­ти­ми бур­ця­ми та ву­са­ми до Олесі прис­ко­чив мо­ло­дий кра­сунь, цок­нув підківка­ми, лед­ве зігнув гнуч­кий стан і про­мо­вив, по­да­ючи ру­ку:

- Поручик Іван Ва­сильович Ка­зан­цев.

Олеся вгляділа, як одк­ри­лись йо­го чу­дові, ви­раз­но об­ве­дені, чер­воні, як ка­ли­на, ус­та, й блис­ну­ли рівні білі зу­би; йо­го довгі чорні очі так і сип­ну­ли на неї ог­нем, а низький, але гуч­ний та м'який го­лос задз­венів у неї на­че в са­мо­му серці.

"Ой зомлію, ой ум­ру! - май­ну­ла в Олесі дум­ка. - Яка радість на­ли­ває моє сер­це!"

Полковник та старіші офіце­ри сіли ко­ло Ба­ла­бу­хи й роз­по­ча­ли по­важ­ну роз­мо­ву. Ка­зан­цев з дво­ма мо­лод­ши­ми сіли ко­ло Олесі. Оле­ся ніко­го й не ба­чи­ла, ніко­го й не слу­ха­ла, окрім од­но­го Ка­зан­це­ва; во­на уп'ялась в йо­го ли­це своїми очи­ма.

Подали чай і ра­зом з чаєм горілку й за­кус­ку. Горілка роз­ве­се­ли­ла й без то­го ве­се­лих гу­сарів. В світлиці роз­ля­гав­ся гомін, клекіт. Оле­ся то пур­ха­ла по по­ко­ях, як пташ­ка, то сиділа в ве­личній позі; во­на приміча­ла, що по­до­бається мо­ло­дим гу­са­рам; її чорні бро­ви, темні очі, натх­нуті ко­хан­ням, ду­же ви­раз­но ма­лю­ва­лись при білій сукні й ро­би­ли ве­ли­кий ефект; на що­ках заг­ра­ли рум'янці; розкішний бюст та гар­на пос­тать дра­ту­ва­ли мо­ло­дих хлопців; ве­селість роз­ли­ла на її лиці, на очах при­на­ду.

- Будете ви, па­но­ве, доб­ре-та­ки сидіти та ну­ди­тись в на­шо­му Бо­гус­лаві; в нас то­ва­рист­во ма­леньке; мо­ло­дих дам та паннів ма­ло, - ска­за­ла Оле­ся, не зво­дя­чи очей з Ка­зан­це­ва.

- О, не візьме нас нудьга, ко­ли ви в Бо­гус­лаві! - од­ру­бав Ка­зан­цев комплімент.

- Потривайте, ось нас­та­не зи­ма! Я взим­ку тро­хи не вми­раю з нудьги, - ска­за­ла Оле­ся. - Пов­ми­раєте й ви ту­теч­ки з нудьги.

- Нам не пер­вин­ка жи­ти в та­ких ма­лих містах.

- Будемо за­во­ди­ти ве­чо­ри з тан­ця­ми, бу­де­мо про­ка­ту­ва­тись кіньми; да­мо собі ра­ди! - крик­ну­ли мо­лоді офіце­ри.

- Коли я не вмію їзди­ти вер­хи,- ска­за­ла Оле­ся.

- Ми вас вив­чи­мо, - ска­зав Ка­зан­цев. - Поп­ро­си­мо дру­гих го­ро­дянських дам, да­мо свої коні та бу­де­мо проїжджа­тись юр­бою вер­хи.

- Наші бо­гус­лавські да­ми зро­ду не їзди­ли вер­хом і зро­ду не ся­дуть на ко­ней; наші бо­гус­лавські да­ми засміяли б ме­не, як­би я поїха­ла вер­хи, - ска­за­ла Оле­ся.

- Як ви дас­те привід, то й інші ся­дуть на ко­ней. А ви вив­чи­тесь їзди­ти вер­хи? - спи­тав Ка­зан­цев.

- Атож! Я знаю, що ту­тешнє то­ва­рист­во підніме на сміх, але я на це не ду­же вва­жа­ти­му, - ска­за­ла Оле­ся, за­ки­нув­ши но­гу на но­гу по-ка­ва­лерсько­му.

І Оле­ся вже ма­ри­ла, як то во­на бу­де їзди­ти на бас­ко­му гу­сарсько­му коні, а Ка­зан­цев її вчи­ти­ме. Во­на ско­чи­ла з місця й по­ча­ла по­ход­жа­ти по світлиці. Ка­зан­цев встав і собі, за ним дру­гий мо­ло­дий офіцер, і обид­ва прис­та­ли до Олесі з обох боків.

- О, ми роз­во­ру­ши­мо ваш Бо­гус­лав! - гук­нув Ка­зан­цев, кру­тя­чи ву­са. - Ми за­ве­де­мо клуб, за­ве­де­мо ба­ли, стяг­не­мо всіх до­ку­пи.

- Хто ж піде в твій клуб? - обізвав­ся пол­ков­ник з-за сто­ла. - Хіба Мош­ки з жінка­ми та доч­ка­ми.

- Ми поп­ро­си­мо от­ця бла­го­чин­но­го, от­ця про­тоєрея, ісправ­ни­ка, ста­но­во­го, док­торів, - ма­рив Ка­зан­цев.

- Схаменись! Ду­ховні осо­би не підуть в твій клуб, бо їм не доз­во­ле­но, - знов обізвав­ся пол­ков­ник.

Ні Оле­ся, ні бла­го­чин­ний навіть не ро­зуміли, що то за клуб.

- Чи так, чи інак, а ми не да­мо вам про­па­да­ти з нудьги; ми ви­тяг­не­мо ва­ших дам з зат­во­ру на світ, за­ве­де­мо танці, ра­ути, пікніки, - го­во­рив дру­гий мо­ло­дий офіцер По­го­жаєв.

"Ой ко­ли б, гос­по­ди, во­ни ви­тяг­ли ме­не з зат­во­ру, та ще й швид­ше!" - ду­ма­ла Оле­ся, уп'явшись очи­ма в чу­дові ма­ли­нові пухкі