Валерій Олександрович Шевчук - Привид мертвого дому. Роман-квінтет

народної творчості чи щось таке — все відбувалось у порожній залі, яку щойно побілено; вапно вже висохло, підлогу помили, але не внесли ще стільців чи сидінь, ще й не зроблено підвищення для сцени, було лишень видовжене порожнє приміщення, і стояла в ньому драбина, власне, її намагалися встановити три замацьорені чоловіки, які мали на головах кепки, один із них не поголився, в другого попідпухали очі, а в третього лице було червоне й кругле, із відвислим підгарлом. Обличчя в чоловіків поважні й трохи набурмосені, бо виконували вони вкрай важливу роботу; драбина — височезна, і вони конче хотіли її поставити, щоб оперлась об стелю (ну так, не об стіну, а стелю), саме в тому місці, де був невеликий отвір-люк, як і стеля, забілений, люк урізувавсь у стелю, а робітники намагалися вставити драбину саме в той лаз. Ніяк не могли потрапити, бо драбина хиталася, її треба було підтримувати, щоб не впала, отож тримали її ці три чоловіки в кепках на звісі. Підводили вершка драбини до отвору в стелі, голосно покрикували й лаялися, але драбина ніяк не хотіла ставати, вершок її коливався, а мала стати вона навкоси, була-бо вища стелі.

А ще при цьому щоразу відчинялися двері, заходив чоловік чи жінка, байдуже, мов тіні, проходили повз цих трьох, не звертаючи на них жодної уваги; коли проходила жінка, то голосно розлунювався стукіт її закаблуків — робітники припиняли роботу, затримували драбину і всі разом озирались: один їв очима жіночі литки, другий те, що було вище, а третій — усю її заразом.

— Хе-хе! — сказав Вовка Паразит, той, який не поголився; я його добре знав, прізвище мав Вовк, а Паразитом охрестила рідна жінка, бо грошей додому ніколи не приносив, однак нахабно вимагав, щоб жінка його годувала, а часом і чаркою пригощала. Отож саме цей Вовка Вовк-Паразит сказав сакраментальне «хе-хе!» і з’їв очима жіночі литки, які продефілювали повз нього.

— Класна бабка! — сказав другий, я його також знав, звали його Юрко Ворона, бо прізвище в нього було Вороновський, — це той, у якого попідпухали очі, а чого, хто й зна. Він з’їв очима те, що було в перехожої вище литок, отож і пішла вона далі наполовину з’їдена, тобто в порожньому просторі колишнього костелу рухався жіночий верх, одягнений у білу кофточку, крізь яку просвічувалася дужка станика, на шиї в неї був ґудзик, що застібав блузку, а біля гудзика — виріз, а вище — чудова шийка, заросла легенькими кучериками, а ще вище — голова із закрученою курдулькою — все оце кучмом зжер третій — отой червонолиций, я його не знав, але ці двоє називали його Петя.

— Чо’ баньки виставили, — сказав Петя. — Ану тримай! Так ми цю лєсніцю до вечора не поставимо!

— Заводь лівіш, — сказав Вовка Паразит.

— А по-моєму, тра правіш! — мовив Юрко Ворона.

І вони повели драбину, як гранд-даму, до того єдиного отвору в стелі, а в цей час у великі вікна увірвалося сонячне проміння і провисло в повітрі, як золоті ризи, — і все заграло, стіни дивно засвітились, але й цього разу в лаз драбиною дядьки не потрапили, бо, може, в них звідучора тремтіли руки, коли вони в бур’янах наливалися горілкою, а може, не так легко було тією драбиною маніпулювати…

Розчинилися двері, ввійшов чоловік у тенісці навипуск, у капроновому капелюсі з дірочками, з квадратним підборіддям і з чорними густими бровами, під якими поблимували також чорні круглі очка.

— Тримай! — гукнув Вовка Паразит.

— По-моєму, це тобі тра тримать, — обізвався Юрко Ворона. — Бач, не ставиться.

— Сама не поставиться, — спокійненько сказав Петя.

Чоловік з густими бровами йшов через залу й ворушив тими бровами, як тлустими п’явками. Іронічно всміхався, а кроки його лунко гучали. Він озирнувся перш ніж сховатися в інших дверях, і його білі зуби засвітилися. Саме в цей час зайшов ще один, власне, не зайшов, а прослизнув у двері — маленький, утленький, з рідким чубиком, із заячою губою, з блакитними очима, а чубик його зализувався на грушоподібній голівці, ніби був приклеєний до лисини. Чоловічок став, розтулив рота, задивився, повіки його закліпали.

— Проходьте, гражданін, — сказав Петя. — Не мішайте, пожалуста!

— Так ми її не поставимо, — мовив Вовка Паразит. — Тра вірьовку.

— Яку вірьовку? — спитав Юрко.

— До верху, знаїш, прив’язать. — Ти такий, шо начебто й не понімаїш.

— Да! — сказав Петя. — Кладімо, тра вірьовку, без того не обійдешся. Проходьте, гражданін.

Чоловічок пішов, озираючись. На його вустах також грала усмішка, але він не насміхався з цих трьох, як той п’явкобровий, а просто мав хороший настрій, а може, просто йому сьогодні всміхалося, а може, він трохи співчував дядькам, — вони тим часом поклали драбину на вимиту підлоту, просто в сонячну калюжу, розлиту по ній, і калюжа та майже перестала лискотіти.

— Перекурим, — сказав Петя. — А ти, Ворона, чеши за вірьовкою.

— До кого? — спитав, кліпаючи рудуватими повіками, Юрко.

— В завхоза спросиш, — сказав Петя.

Ворона слухняно подався до дверей, куди зайшли дівчина, чоловік у капелюсі й «гражданін» із заячою губою й приклеєним до лисини волоссячком, а дядьки витягли по «Прибою» і закурили, пускаючи звивисті клубені диму, і той дим, потрапляючи в сонячні стяги, в оті золоті, розвішані по залі ризи, просвічувався, вигинався, творячи сині зигзагоподібні пасма, які мінилися в промінні й грали жовто-синьо.

Зайшла дамочка з волоссям, вибіленим до мертвого і химерно закрученим у подовгастий рубець, з губками-бантиком, в білому піджаку й чорній спідниці, яка приховувала низько опущене осіддя, з коротенькими ніжками, взутими в білі на високому підборі туфлі.

— Тут ніззя куріть, — сказала дамочка. — Ви шо, не понімаєтє?

— А почему? — спитав Петя, мружачи око, бо на нього наплив синій дим.