Валерій Олександрович Шевчук - Привид мертвого дому. Роман-квінтет

— А потому, шо я так вам говору! — сказала владно дамочка.

Вовка Паразит і Петя зніяковіли і сховали недопалки в кулаки.

— А де ж нам перекур робить? — спитав Вовка Паразит з підхлібними нотками в голосі.

— На двор ідітє, — сказала дамочка і владно потупотіла коротенькими ніжками.

— Це шо — начальство? — спитав Вовка Паразит.

— Та навєрно, хрен їй під хвіст, — сказав Петя, витяг хустку й висякався з таким звуком, що луна аж сахнулася від стін.

Прийшов Юрко Ворона. Вони прив’язали вірьовку до вершка.

— Хай за вірьовку трима, в кого руки не трусяться, — сказав Петя, — бо в мене вони щось як не мої.

— Юрка хай трима, він у нас не пйоть і не курить, — мовив Вовка Паразит.

— Ну, давай, узяли! Пі-дій-май!

— Акуратніше, мать-перемать!

— Ти шо, Юрка, спиш? Тягни!

Йшла через залу маленька жіночка в окулярах. Мала на ногах схожу на капці взувачку і не йшла, а пливла. У ручці в неї був солом’яний кошичок, а на правій, на безназванному пальчику світилася величезна шлюбна обручка. Жіночка подивилася на дядьків, і її губенята презирливо скривилися.

— Це шо, вам сонце голову пече, що ви в шапках? — спитала вона презирливо і аж захиталася, запишавшись.

— Га? — спитали Петя й Вовка Паразит, спиняючи драбину.

— Питаю, чи вам тут сонце голову пече, що ви у шапках? — спокійно повторила жіночка.

— Нє, це шоб нам на голови глина не сипала, — сказав Петя.

— То це ви такі мастєра, що нову нам побілку поколупать хочете? — ще спокійніше спитала жіночка і знову аж захиталася, пишаючись.

— Не мішайтесь, женщина, йдіть своєю дорогою, — сказав Петя.

— Гм, піду директорші скажу, — мовила зневажливо жіночка і попливла, майже не торкаючись взувачкою-капчиками підлоги. — Тоже мені мастєра! Гнати б вас одсюда!

— Стій! — сказав Вовка Паразит. — Ну, не дають зарази работать!

— Да, це таке уїдливе, шо й мене розволнувала, — сказав Петя і раптом визвірився на Юрка. — Ти не тримайся за вірьовку, а підтягуй. Тоже знайшов лафу!

— А я й підтягую! — ображено мовив Юрко Ворона.

— Ге-ге! — засміявся, показуючи жовті зуби без кількох спереду, Вовка Паразит. — Недаремно його Вороною звуть. Ну шо, взялися?

Вони знову повели драбину, як гранд-даму, але й цього разу в отвір люка вона не потрапила.

— Тримай, чого гав ловиш! — крикнув Петя на Юрка.

— Безрукий, чи шо! — озвірився й Вовка Паразит.

— По-моєму, це ви безрукі, — сказав ображено Юрко Ворона. — Я роблю як слєдує!

Драбина хиталася біля стелі. Височенна драбина біля височезної стелі. І у стелю врізано люка, і люк той зачинено, і дядькам конче треба було в нього потрапити. І вони старалися, але поки що даремно, і сонце лилося потоком у вікна, і грали на підлозі сонячні калюжі. І проходили вряди-годи через залу якісь люди. Отак відчинять вхідні двері, гримнуть ними і йдуть мимо, розвертаючи до дядьків голови. І обличчя в цих людей — як маски, а може, в них немає облич, а тільки розгладжені площини без очей, носа та вуст. І всі вони перебредають через сонячні калюжі, прямкують до других дверей, щоб зникнути в них. А в одній із калюж знову зупиняється той із заячою губою, з благими очима і з ріденьким, приклеєним до лисини чубчиком на грушоподібній голові — дивиться на трьох дядьків, і очі його стають ще благіші, бо він цим трьом, може, й співчуває, а може, хоче допомогти їм та не зважується. І невідь-звідки і від чого з’являється в залі пилюка, яка сяє в сонячних стягах, між золотих отих риз, крутиться й грає разом із нерозвіяним димом, бо в зубах у Петі та Вовки Паразита знову куряться цигарки.

— Да, роботка в нас — не мйод! — сказав Вовка Паразит.

— Проходьте, гражданін, не мішайте! — мовив чоловічку Петя.

«Гражданін», однак, мов і не чув. Сяяв тільки до цих трьох благими очима і сумовито всміхався. Повільно хиталася біля високої стелі драбина. Три обличчя серйозно напружені, замурзані три обличчя під трьома кепками — три сірі маски.

— Підтримуй з-під низу! — каже Юрко.

— А ти лучче за вірьовку тягни! — огризається Вовка Паразит.

— Тримай ти, чорт забирай! — кричить Петя, і луна злякано б’ється об стіни, як пташка, котра залетіла в храм.

Чоловічок стоїть у сонячній калюжі, розтуливши рота, так же тужаться ці люди, так стараються, і так нічого в них не виходить. В чоловічка зморщується лоб, підводяться брови — так же вони тужаться, і так він їм співчува! А може, й не співчува, а чогось од них хоче? А може, хоче їм допомогти?

Розчиняються двері, входять нові люди і йдуть через залу. Йдуть і озираються на цих трьох. Але не зупиняються, бо поспішають сховатись у дверях навпроти. А коли проходять через сонячні калюжі на підлозі, сонце просвічує їх наскрізь, і мені здається, що вони або неживі, або голі. І йдуть вони голі й мертві, а коли проходять жінки, ті троє дядьків незмінно зупиняють драбину, повертаються і їдять очима тих голих жінок, і зуби їхні ошкірюються, але це зовсім не приносить їм веселощів, бо й вони також ніби не з цього світу, і також часом просвічуються, ніби мертві чи голі. І я все це бачу, а може, мені тільки уявляється? Дядьки недовго роздивляються жінок, бо вони таки заклопотані, бо їм таки треба приставити цю кляту драбину