Валерій Олександрович Шевчук - Привид мертвого дому. Роман-квінтет

раніше. Відбувається воно так: я ходжу, щось роблю, чимось клопочуся, все тече начебто нормально. Але це до часу. Приходить день, і вони починають проявлятися. Будинок, як я вже писав, може вирости на письмовому столі, чи висунутися з нього, як шухляда, чи з’явитися в повітрі; привішений на електричному дроті замість люстри, чи привидітись у якийсь інший спосіб. Обличчя ж пожильців починають миготіти в юрбі, в трамваї, тролейбусі, на хідниках, в телевізорі, коли його дивлюся: мигне — одне, друге, третє, ніколи, правда, всі разом. І я вже знаю, що вони до мене прийдуть уночі.

Спершу цього лякався, але згодом перестав, навіть відчував певне задоволення (вві сні і наяву), що з ними все-таки спілкуюся. Це й зрозуміло, адже серед живих тільки я один утримую про них пам’ять. І от перед тим, як заснути, чи вже й задрімавши в першому сні, або ж уранці, перед тим, як прокинутися, також у напівдрімці, я виразно бачу безмежну просторінь, бурунисте поле, цілковито схоже на накописько хмар, коли дивитися на них не із землі, а згори, з літака, що летить над ними. Це поле задимлене, зі срібними кучугурами будівель та міражних споруд, а по тому полю йдуть до обрису свого мертвого дому (який маячить углибині й весь час від них лишається на однаковій відстані, хоч скільки б вони йшли) всі тридцять четверо на чолі зі мною. Йду, всіх трохи обігнавши, тримаючи в руці вузол, від якого врізнобіч розходяться, як промені, нитки чи шнури, і до кожної нитки чи шнура прив’язано тіні людей, що бредуть отарою. В тій отарі я ледве розрізняю Федоруків, але досить чітко бачу Івана Касперовича, його дружину Ольку, тестів моїх, дружину свою із розбухлим животом — Галинку, свою матір, євангеліста Сухаря, його невсипущу жінку із залізним профілем та дочку Марину, сімейство Ващуків: Стасю, божевільну Зіну — до речі, Зіна теж тоді загинула, — Віктора, який помер у божевільні, Георгія Ковальчука, інваліда, який іде, важко налягаючи на костури, — усі малюнки його й повісті пропали разом із ним, і вже ніхто не зможе розсудити: чи був він генієм, чи тільки марно бавив себе писанням та малюванням. Ідуть Карасі: старий і стара, за ними четверо Карасиків, що тримаються, як зграйка рибок, між них нема лише Олега Велета, як нема між Ващуків їхньої матері. Ідуть Гомзини: міліціонер, його жінка і двоє дочок, іде зі своїми приятельками Червона Шапочка, і всі вони чорнолиці й чорнотілі. Ці люди ступають за мною отарою, зв’язані нитками, кінці яких у моїй долоні; трохи відставши від них, бреде, збиваючи піну хмарного шляху, Олег Велет, якій і там, у царстві тіней, продовжує рости. Він уже такий великий, що всі інші з отари здаються ліліпутами, особливо Карасики. Часом він нагинається й бере всю ту отару, але без мене, собі в долоні й пильно їх розглядає, як розглядав колись випале із гнізда пташа. Тоді знову згинається, обережно випускає з долонь отару на волю й спокійно бреде далі, вряди-годи зітхаючи. Останньою ж простує стара Ващучка із мітлою. І тут вона замітає, завзято махаючи своєю метілкою, і тут вона здіймає куряву, але це не курява, а дим, і поринає в тому димі, напіврозтоплюючись. Я знаю її призначення, своє призначення знає й вона, а воно просте: замітати за тими людьми, згрудженими в отару, сліди. І робить вона те старанно і невтомно.

Я ж маю у руках пастушу свиріль, яку вряди-годи прикладаю до вуст, тоді лине музика. Вона нагадує стародавні релігійні псальми, співати які люди розучились. Отож коли я, пастух цієї отари, граю, всі зводять голови й дивляться на свій дім, який бовваніє попереду, збудований зі срібних площин. Тоді всім їм і мені здається, що до нього стало на цаль ближче. Але і я, і вони знаємо, що це тільки марна ілюзія, бо ми добре відаємо: то мертвий дім, а все, що мертве, — те не для життя.

1992 р.

Конча-Озерна — Київ

VOX другий
Зачинені двері нашого «Я». Історії зі сну
Крізь сонні повіки Дивлюсь навколо себе: Чи світ сну частина, Чи я?..

Слова, невідомо чиї,

записані на жовтому

клапті паперу

Ти сон істинної твоєї людини.

Г. Сковорода Історія перша.
Велика до стелі драбина

Не, відаю, чому саме ця невелика історія так міцно запала мені до пам’яті, та й чи була вона насправді, чи це тільки історія зі сну; зрештою, все наше життя минуле — сон, і те, що від нього залишається, ніби уривки привидь. Світ котить свої хвилі, тільки частково нас покриваючи, і з нами живе не цілий світ, а його клаптик, і ми освітлюємо його своєю свідомістю й присутністю, але досить нам піти чи поїхати з того місця, і воно вже перетворюється в сон, в образ, що тільки ледь-ледь у нашій пам’яті бовваніє, в решті ж світу ми відсутні — ось у чому перша ознака непевності будь-якого існування. Спогади — це і є висвітлення отих місць і часу, в яких уже нас нема, через те усілякі спогади сумні, і де вже тут дітися!

Отже, й це видження, яке незвідь-чому мене не покидає (до речі, в пам’яті не завжди залишаються речі конче важливі, конче значущі, більше їх принагідних), прохлюпується до мене з глибокого мороку: бачу споруду, переобладнану в будинок