Джефрі Тріз - Слідами змови

Ми перебрели потік над водоспадом. Тепер сховатися було легше, бо схилом гори, мало не до сусідньої ферми, тяглася кам'яна огорожа, що ми її називали новим муром, хоч будував її ще мій дід. Тут можна було звестися на весь зріст і подивитися, що діється біля нашої хати.

Обложники підкрадалися півколом до будинку, щоб батько не встрелив їх із лука. Навіть казан окропу, що його нагріла мати, не допоможе захищати двері довше, ніж десять-п'ятнадцять хвилин. Після цього батько, напевно, відступить нагору, заставивши сходи меблями. Там він сподівається триматись, доки надійде допомога. Проте я мав надію, що допомога наспіє раніше. Аби тільки сер Філіп не запалив будинок.

На щастя, мур був високий, і нам більше не довелося рачкувати. Ми помчали щодуху, і, правду казати, коли я засапаний ускочив на подвір'я Белової ферми, Кіт одстала від мене не більше як на десять ярдів.

Не зводячи духу, ми похапцем розповіли, що сталося, і відразу ж почали сідлати коней, на яких прибули з Лондона. Містер Бел погукав синів і приніс із кухні свого списа.

— Ми йдемо туди, — спокійно сказав він. — Якщо дорогою вам трапляться сусіди, скажіть, щоб вони поспішали за нами.

— Гаразд, — відповів я.

Ніде на світі не знайдеш кращих сусідів за наших камберлендців. Якщо ви заблудитесь серед снігових заметів або звихнете на скелі ногу, вони без зайвих слів стануть вам до помочі. А за останній рік лонсдейлці ще міцніше згуртувалися, бо знали, що в них є спільний ворог. Їх об'єднала ненависть до сера Філіпа, котрий загарбав громадські землі, а події останніх двох день — хоч їм було відомо далеко не все — зробили їх справжніми друзями. Сер Філіп міг, спираючись на закон, дістати ордер на обшук нашої хати, але ми, вільні йомени, вважали, що закон — це ще не все. Селяни знали, що батько — їхній друг, а сер Філіп — ворог. Хай би їм за це загрожувала шибениця в Карлайлі, але вони не збиралися сидіти склавши руки, коли Браунріг потрапив у біду.

Ось чому, коли ми промчали долиною, кличучи на поміч, з усіх хат повибігали чоловіки і, озброївшись чим попало — од вил до самостріла, — мерщій подалися до нашого дому, щоб дати ворогові відсіч.

— Негоже тікати, коли інші стають до бою, — сказав я, коли ми виїхали на шлях.

— Тут і без нас вистачить людей, Піте. Нас чекають важливіші справи.

— Тоді поспішаймо, — засміявся я. — А то ватага сера Філіпа як дремене з долини, то наздожене й нас з тобою.

Я, звичайно, жартував, бо сер Філіп, напевно, тікатиме в протилежний бік, до свого нового дому, що стояв біля дороги на Пенріт.

У Лондоні нам дали поганеньких коней, адже не личить крамарям мандрувати на скакунах, — але, відпочивши три дні в стайні, вони були бадьорі й дужі. А що дорога в Кезік ішла переважно з гори, то й бігли вони досить шпарко.

— Хвалити бога, здається, вже близько кінець, — кинула Кіт. — Пригоди — річ цікава, але я вже скуштувала їх донесхочу.

Я признався, що теж не від того, щоб перекласти тягар відповідальності з власних плечей на плечі містера Армтуейта. Коли наш лист відішлють до сера Роберта, а на всій Півночі відновиться законний лад і наш ворог попаде за грати, тоді ми знову зможемо тішитися радощами життя.

— Наїмося донесхочу, — сказав я.

— І виспимося.

— І накупаємося в Дервентвотері.

Почувши це, Кіт зареготала.

— Невже ти вчора не накупався в Алсвотері?

— Хай він западеться, твій Алсвотер!

— Це найкраще озеро в світі, — пирхнула вона. — Не забувай, що на його березі стоїть мій дім, і колись я буду в ньому жити.

Отак по-дружньому шпиняючи одне одного, ми доїхали до міста. Джентльмен, якого ми розшукували, жив на протилежному кінці Кезіка, біля Кростуейта, і, простуючи вузькими вулицями, я зустрів багатьох знайомих. Деякі віталися зі мною й махали рукою, інші аж роти роззявляли з великого дива, ніби уздріли привида, але я минав, не зупиняючись, і тих, і тих. Згодом, коли ми справимо своє діло і зможемо спокійно гуляти вулицями, не боячись, що нас схоплять, я залюбки зустрінуся з давніми друзями. Але нині голова моя була заклопотана іншим.

— А що коли його немає вдома? — спитала Кіт.

— Тут доволі інших суддів. Додому нам нічого вертатися. Будемо шукати, доки когось знайдемо.

Але нам пощастило. Містер Армтуейт саме ладнався кудись виїздити, його грум водив перед ґанком двох красенів румаків — чалого коня і чорну кобилу. Містер Армтуейт славився як добрий знавець коней.

Коли ми зіскочили з сідел, він з'явився на сходах — сивий метушливий чоловік із побитою памороззю сивини борідкою й меткими очицями. Я його знав, але він і гадки не мав, хто я такий.

— Ти до мене, хлопче? Я дуже поспішаю.

— Справа моя — дуже важлива, сер.

— Он як! Яка ж то справа?

Я подивився на грума і вирішив не ризикувати.

— Це справа таємна, сер. Якщо ви не заперечуєте, може… може, ми зайдемо в дім?

Він допитливо зиркнув на мене, і на лиці його з'явилася згідлива усмішка:

— Гаразд, хлопче, можливо, ти маєш слушність. Тоді заходь до хати, заходь.

Він дав нам знак іти слідом і повів нас через просторий хол сходами на другий поверх, а потім через галерею до свого кабінету.

— Заходьте, хлопці.

Ми опинилися в кімнаті з обшитими дубом стінами, вздовж яких тяглися полиці з рядами книг. У вікні красувався герб господаря з кольорового скла. Я подивився надвір і побачив унизу трояндові кущі,