Джефрі Тріз - Слідами змови

— А з протилежного боку вони зможуть вдертися? — спитала Кіт.

— Ні, там є тільки одне вузеньке віконце, провітрювати сироварню. Крізь нього вони не пролізуть, — відповіла мати.

На щастя, будинок стояв під самісінькою горою, і в задній стіні не було дверей, котрі довелося б захищати.

— Піду нагору та подивлюся, що вони роблять, — сказав я і поліз на горище до віконця під стріхою, крізь яке можна було стежити за подвір'ям.

Всі шестеро злізли з коней і пустили їх пастися до бурчака. Я впізнав нашого давнього ворога, джентльмена у жовтому, що красувався тепер у бузковому вбранні. Напасники стовпилися біля колоди, що її батько хотів поколоти на дрова. Я вмить збагнув їхній намір.

— Вони хочуть вжити колоду як таран! — крикнув я своїм.

— Хай спробують! — буркнув батько.

Він важко зійшов сходами нагору, тримаючи напоготові свій старий лук.

— Візьми-но стріли, — наказав він. — Треба, щоб вони були напохваті.

Ми напружено чекали. А надворі був звичайнісінький літній день. Бурчак наспівував тієї ж самої пісні, що стала з дитинства часткою мого життя. Подвір'ям походжали, шукаючи поживи, кури, зовсім байдужі до людської боротьби. Тільки Снеп бігав кружка і люто гарчав на непроханих гостей.

Колода була надто коротка, щоб за неї могли вхопитися всі шестеро, отож вони підняли її вчотирьох, по двоє з кожного боку. Ні сер Філіп, ні сер Давид не допомагали нести, натомість вони вийняли з піхов шпаги, мабуть, щоб очолити напад, як тільки виламають двері.

— Добряча деревина, — пробурмотів батько, не зводячи з них очей. — Але ж не задля того я її рубав. Дай-но мені стрілу.

Він натягнув тятиву і пустив стрілу. Пролунав зойк, і я побачив, що руку одного чоловіка прибило до колоди, його товариші допомогли йому витягти стрілу, і він одскочив убік, затискаючи рану другою рукою, танцюючи з болю і навіжено лаючись. Колода враз опинилася на землі, а люди поховалися за дерева. Скидалося на те, що вони передумали таранити двері.

— Наступний одержить стрілу в ногу або в плече, — оголосив спокійно батько. Він говорив таким байдужим тоном, наче вибирав на обід м'ясо. — Та, коли доведеться стріляти втретє, я вже цілитиму в серце або горлянку серові Філіпу. І хай нарікає на себе. Кожна людина має право захищати свій дім і сім'ю.

Проте сер Філіп, очевидячки, не мав наміру наражати на небезпеку свою особу. Я зауважив його в затінку платанів: він вимахував руками і давав якісь накази. Раптом двоє його людей вискочили з-за дерев, схопили колоду й відтягли в безпечне місце. Батько тримав стрілу на тятиві, готовий вистрілити, якщо вони наблизяться до будинку.

— То он що їм спало на думку, — мовив я. — Вони ладнаються зайти нам з того боку, ховаючись за кам'яним муром.

— Нехай. Стіну вони однаково не проб'ють.

— Так, але вони зможуть підступити до дверей, не переходячи подвір'я.

— Правду кажеш, Пітере.

Батько насупив брови, нахилився й визирнув у віконце. Стіни були такі дебелі, що ми не бачили землі під самим будинком. Уздовж стіни смуга кроків з десять завширшки була схована від нас. Якщо вони попадуть туди, обминувши відкрите подвір'я, то в них буде доволі місця, щоб розгойдати таран. А їм легко буде підкрастися збоку.

— Ми литимемо їм на голови окріп, — весело мовив батько і гукнув униз матері, щоб вона поставила на вогонь великий казан.

— Так ми довго не протримаємося, тату, — зауважив брат, що тим часом теж виліз нагору. — Треба кликати на допомогу людей.

— Але як?

— Що коли враз розчинити двері? Я вискочу, а ви знову замкнетесь. Гадаю, мені пощастить вихопитися зненацька. Я побіжу до Белів і підніму на ноги всю долину. Тоді вони тікатимуть необзирці.

— Дуже ти ризикуєш, хлопче. Том образився.

— Я вже в такому віці, що можу ризикнути, — буркнув він.

— Я придумав краще, — озвався я. — А що коли мені спробувати пролізти крізь віконце в сироварні? За хатою росте висока папороть. Я доповзу до водоспаду, потім пройду попід новим муром, а там уже недалеко й до Белів.

— Навіть тобі не пролізти крізь те віконце, — відмовив батько.

— Але ж я одного разу вже лазив…

Я почервонів, пригадавши той випадок. Колись я завинив, і мені звеліли сидіти в хаті. Однак я виліз через те віконце і за дві години тим самим шляхом вернувся назад. Увесь той час батько порався на подвір'ї. Він навіть не помітив, як я проповз крізь папороть на схилі гори. От тому я й знав, що пролізти можна. Щоправда, те сталося років зо два чи зо три тому — тоді я був менший.

— Якщо Піт не протиснеться, то, може, я зумію, — докинула Кіт.

За інших обставин я б іще посперечався, хто з нас округліший у тій частині тіла, що може застрянути у віконці, але зараз становище було надто поважне. Ми збігли вниз, у напівтемну кімнату в задній частині будинку, де завжди стояв холод, наче в погребі. Я відсунув кухоль із молоком і став коліньми на кам'яну приступку. Вікно було високе й вузьке, та ще й товста стіна заважала. Проте, вигинаючись і обдираючи плечі, я з допомогою Кіт вилетів із вікна, мов чіп із бочки.

Кіт полізла за мною. Я схопив її попід руки і тягнув, доки вона бухнула в папороть, зваливши й мене з ніг.

— Краще не вертайтеся, — сказав батько, визираючи з віконця.

— Не вертатися?

— Атож, поки доведете справу до кінця. Ти тільки скажи сусідам, а вони не кинуть нас у біді. Якщо вам пощастить вибратися звідси, назад не кваптеся. Коні чекають вас у стайні містера Бела. Поки сер Філіп бариться тут, поспішайте в Кезік і відвідайте містера Армтуейта.

— Гаразд, тату. Бувайте здорові. Ми припали до землі і