Джорджо Щербаненко - Тенета зради

Цілком можливо. Америка така велика й густонаселена країна, що принаймні кілька пришелепуватих там є; не всім же бути Джорджами Вашінгтонами.

— Я зараз зберуся, — сказав Дука.

Він надяг труси, гарні шкарпетки небесного кольору з діркою на великому пальці правої ноги; щойно спустився вниз і вийшов на порожню, безлюдну площу Леонардо да Вінчі, як під'їхав Маскаранті; була третя година одинадцять хвилин ранку.

Вона вирушила літаком із Фінікса, штат Арізона, і прибула до Нью-Йорка, де пересіла на літак до Рима, аеропорт Ф'юмічіно; у Римі сіла на «Сеттебелло» і в дев'ять хвилин на першу ночі приїхала до Мілана, Центральний вокзал; тут вона, ніде не спиняючись, не відпочиваючи, взяла таксі й сказала: «Центральне поліційне управління». Волосся в неї було ніжного каштанового кольору, що переходив у русявий; водій не дуже хотів їхати до поліційного управління — італійські громадяни взагалі не люблять поліційних управлінь; біс її знає, може, ця дівчина з каштановим волоссям не має грошей заплатити за таксі і йому ще доведеться виставити рахунок поліційному управлінню, а це справа безнадійна; та зрештою водій таки погодився; можливо, це довге, м'яке каштанове волосся, що спадало на плечі, й ніжне обличчя зворушили його, загрубілого водія міланського таксі, під час цієї нічної зміни; він навіть хотів запитати її, якого дідька їй треба у поліційному управлінні; але лонгобарди, хоч на вигляд і сміливі, загалом люди боязкі, тож він так нічого й не запитав.

Перед поліційним управлінням дівчина заплатила йому за проїзд і вийшла у трепетну, свіжу травневу ніч; у просторому під'їзді нікого не було, двір теж був безлюдний, та незабаром у тьмяному світлі ворухнулась якась тінь; це був черговий поліцейський у формі; вона побачила, як він, відкинувши недопалок сигарети, рушив їй назустріч; вона була зодягнена за останньою модою, спідничка не сягала їй колін, а ще оте таке довге волосся; недоречним у неї було тільки пальто, яке вона тримала на руці, важке й непотрібне цієї травневої ночі.

— Чого тобі? — промовив агент; він звернувся до неї на «ти», бо сюди, до поліційного управління, час від часу приходили повії, шукаючи тут захистку від свого кровожерного опікуна.

— Я прийшла здатися, — сказала вона своєю бездоганною італійською, за винятком придихового «т» — уродженка Арізони просто не в змозі вимовити його так, як вимовляють італійці. — Я вбила двох людей — зіпхнула їх у машині до Альцайя Навільйо Павезе, — коротко й чітко пояснила вона.

Саме тому поліцейський нічого й не второпав; як правило, чим ясніше людина висловлюється, тим менше її розуміють; він збагнув лише, що цю дівчину слід замкнути в якійсь камері і спробувати когось знайти; так він і зробив — зачинив її в камері разом із двома повіями та добропорядною працівницею підприємства Піреллі, яку застукали з нареченим за непристойними розвагами в автомобілі. Однак о цій порі в поліційному управлінні майже нікого не було — поліцейські ловили злодіїв, повій, збоченців, сутенерів; аж о пів на другу приїхав віце-бригадир Моріні фургоном, повним патлатих типів, які щосили виривались, тобто намагалися вириватись, бо при кожній такій спробі Моріні давав котромусь ляпаса; отож черговий поліцейський доповів віце-бригадирові Моріні, що в камері сидить одна дівчина, яка прийшла повинитися — він, мовляв, так і не зрозумів у чому, — здається, вона вбила двох людей.

Спекавшись патлачів, які божилися, що вони — співаки та художники, а не розпусники, Моріні звелів привести дівчину й вислухав її.

— Я прийшла повинитися, — заявила вона своєю чистою італійською. — Я вбила двох людей, втопивши їх в автомобілі у Альцайя Навільйо Павезе.

Моріні глянув на неї; це ніжне, по-дитячому свіже обличчя вселяло в нього неспокій; здавалося, наче шестирічна дівчинка прийшла сказати, що вбила свою бабусю. Нарешті він подумав, що це належить до компетенції Карруа, але від чергового поліцейського в кабінеті Карруа дізнався, що той спить, бо не спав від самого понеділка, а що будити в середу о другій годині ночі людину, яка не спала від самого понеділка, не гоже, то Моріні вже зібрався був відіслати її назад до камери; однак це обличчя, ніжне каштанове волосся, благородство всієї постави — так, саме благородство — примусили його завагатися. Йому не хотілося залишати її в камері з продажними жінками; кого завгодно, тільки не її, не цю дівчину; порожніх камер у нього не було, тому він вирішив таки зателефонувати до Карруа, і, почувши його голос, промовив:

— Це Моріні, докторе Карруа. — Може, через втому, а може, через присутність цієї ангельської дівчини з її неймовірним зізнанням, але він зробив наголос на «у», замість на першому «а», як вимагає правильна вимова цього прізвища.

— Я так і знав, що це бовдур Моріні, — сказав Карруа, сидячи на розкладачці, де йому часом доводилося відсипатись. — Чого тобі?

— Вибачте, докторе Карруа, — Моріні почервонів і нарешті вимовив прізвище правильно, — але тут одна дівчина прийшла повинитися.

— Ти не міг сказати мені про це завтра вранці? — Його очі ще злипалися, проте він уже взував черевики, бо знав, що з його спання знову нічого не вийде.

— Каже, що це вона штовхнула у Навільйо машину з Турідду Сомпані та його подругою, — додав віце-бригадир Моріні. — А оскільки це ваша справа, то я вирішив повідомити вас одразу.

Карруа відмовився від наміру зав'язати шнурки на черевиках; він нічого не второпав, одначе сказав:

— Приведіть її сюди.

— Вона американка, — промовив Моріні.

— Нехай буде й американка, але давай її сюди.

І ось вона вже тут, у кабінеті Карруа; він сидить за столом, на столі лежить її пальто, таке недоречне цієї теплої весняної ночі, а Дука стоїть біля неї і, розглядаючи її, ніяк не може зрозуміти, чому це ніжне обличчя викликає в нього таку лють. Нарешті він мовив до Карруа:

— Де паспорт?

Сюзанна Паані — так стояло в паспорті, якого йому подав Маскаранті разом з іншими паперами із сумочки дівчини. Дука сів перед нею; її зріст,