Микола Васильович Білкун - Роман шукає

довелося зустрітися, — сказала Ніна Василівна, думаючи про щось своє.

— Отак і зустрілися, — зітхнув Щербина. — Гора з горою не той… а людина з людиною завше… Воно, правда, краще б десь в іншому місці…

Юрій Максимович, який дуже чутливо сприймав найменші порухи в душах людських, одразу ж підхопив слова Щербини:

— Звичайно, в іншому — краще… От я, наприклад, десять років, а може й більше, не бачився з тим критиком, який про першу мою роль сказав: «Цьому артистові краще перейти в суфлери». А оце вчора зустрів його в лазні…

Сміялися весело всі, навіть Щербина.

Привезли шефи й гостинці. Коли Миша Грабченко поклав пакунок на стіл і почав ного розв’язувати, хлопці поодвертали голови в різні боки. У них на обличчях було написано приблизно таке: «І що це ви затіваєте? Ну для чого це?» Та все ж цікаво було, що в тому пакунку… Трохи білого хліба. Трохи вершкового масла, загорнутого в цигарковий папір. Кілька пачок цигарок. Кавалок ковбаси. Дві пляшки горілки. І ще якісь іриски.

Хлопці перезирнулися й одвели очі. Їх тут, мабуть, годували краще, ніж оцих видатних артистів. Країна дбала про поранених на війні, віддавала їм усе найкраще. Тож за вечерею вони прагнули побільше підкладати гостям.

Клим Бутько, тьмяно поблискуючи своїми темними окулярами, напосів на горілку і раптом неголосно заспівав сам собі:

И будет карточка пылиться На полке позабытых книг. В танкистской форме, в танкошлеме, Но он ей больше не жених…

— А ви голосніше, — попросив Юрій Максимович. — Щоб усі чули.

— Який з мене співак, — знітився Бутько. — Краще б ви, — звернувся він до Ніни Василівни, — про «синенький скромный платочек».

— Е ні, — заперечила Ніна Василівна. — Сьогодні ми у вас в гостях, то краще ваших пісень послухаємо.

Семен Анципер скоса подивився на Ніну Василівну шпачиним своїм оком і сказав:

— Ану, Славко, давай нашу, подільську. Ту, що Щербина любить. Можна? — звернувся він до Юрія Максимовича.

— Не тільки можна — треба.

Славко звів до перенісся свої бровенята, насупився, делікатно покашляв у кулак і стиха почав:

Ой всі гори зеленіють, Тільки одна гора чорна, Тільки одна гора-чорна…

Анципер вступив ніби знехотя, байдуже, ніби за компанію:

Де сіяла бідна вдова…

Він ніби просто розповідав: що тут вдієш — тому й залишилася гора чорна, що сіяла бідна вдова, а який там сівач із бідної вдови?

Другий куплет вони почали разом. Розповідали про страшну людську трагедію, і була вона тим страшніша, що мовилося про неї спокійно, стримано:

Де сіяла, волочила, Де сіяла, волочила, Де сіяла, волочила, Слізоньками примочила.

І раптом у голосі Славка Іванченка прорвалася тривожна нота: йде зима, нема хліба, нема дров, а тільки дрібні дітки є у бідної вдови.

Де ж ми будем зимувати? —

тривожно запитав Славко, але Анципер заспокоїв його:

В дядька!

Справді, чого журитися? Є багатий брат у бідної вдовиці, він не покине її напризволяще. Але що це?.. Як змінився голос Славка, які залізні, безжальні, байдужі ноти забриніли в ньому… І навіть обличчя Славкове змінилося, стало жорстким, злим:

Ой не пущу, сестро, в хату, Ой не пущу, сестро, в хату, Ой не пущу, сестро, в хату, Будуть діти заважати.

Анципер приєднався, голос у нього став скрипучий, неприємний. На цих словах пісні у Щербини завжди перехоплювало подих і стискалися кулаки.

Як я буду обідати, Як я сяду обідати, Як я сяду обідати, Будуть діти заглядати.

Страшне це зізнання вражало своєю жорстокою відвертістю, своєю безжальністю. Але бідна вдова не мала ніякого порятунку, вона була ладна на все, тільки б не замерзли діти в нетопленій хаті.

В голосі у Славка чулося благання, по щоках у Ніни Василівни побігли сльози, вона не помічала їх, Оксана і Василина сховали очі, як люди, що зіткнулися з чимось дуже поганим і нічим не’можуть зарадити, закам’яніли вилиці на обличчі актора Миші Грабченка, Юрій Максимович схилив голову в руки.

Як ти сядеш обідати, Як ти сядеш обідати, Як ти сядеш обідати, Я виведу дітей з хати

У Ігоря по спині побігли мурашки,