Микола Васильович Білкун - Роман шукає

хоч чув він цю пісню не вперше. В голосі у Славка були і наказ, і благаппя:
Он виходьте, діти, з хати, Ой виходьте, діти, з хати, Ой виходьте, діти, з хати,

Анципер пояснив:

Будуть дядько обідати.

І далі вже разом вони повели спокійно, так спокійно, що у всіх, хто слухав їхню пісню, клубок підкотився до горла.

Пішли діти, пішли з хати, Пішли діти, пішли з хати, Пішли діти, пішли з хати, Стали з батьком розмовляти…

Анципер просив, Славко вимагав, уперто, наполегливо:

Ой встань, тату, встань із ями, Ой встань, тату, встань із ями, Ой встань, тату, встань із ями…

І вже обидва пояснили з невимовним відчаєм:

Горе жити з ворогами.

Але тато не міг встати з ями… Анципер і Славко зробили паузу, немов прислухаючись, що відповість тато, чому він мовчить, чому не встає. Невже він не розуміє, як важко їм, сиротам маленьким, живеться на цім світі? Пауза була довгою. Могло б здатися, що пісня вже скінчилася. Та ні, останнє слово за батьком. Діти повинні почути його голос. І вони його почули. Крізь важку сиру землю ледь-ледь прорвалися батькові слова… Голоси Славка й Анципера стишилися до шепоту:

Ой не вийду, діти, з ями, Ой не вийду, діти, з ями, Ой не вийду, діти, з ями, Треба жити з ворогами.

Це звучало як останнє прохання, як останнє моління, як тихий голос безнадії. Все. Сподіватися більше не було на що…

— Ой хлопці ви мої, хлопці… — одняв руки од обличчя й заплакав Юрій Максимович. — Які ж ви у нас гарні хлопці!.. І для того, саме для того, щоб ніколи вже не повторилося те, про що у вашій пісні співалося, роблять революції… І для того воювали ви славно, і перемогли, і так боляче покалічили вас… Ой хлопці ви мої, хлопці…

Розділ десятий

Ніколи в житті я не забуду, як співали вони цю пісню. Семена Архиповича Анципера вже не було на світі, співали її вдвох — Ярослав Макарович Іванченко і Мартин Угович Вайл. Були вони вже не в госпітальній палаті, а в майстерні скульптора, і давно вже важке мармурове погруддя, що зображувало натхненне обличчя Юрія Максимовича Думського, стояло на його могилі, і життя було зовсім іншим, а пісня ятрила серце.

Потім я був у батьків і спитався у мами:

— Чого це ви, мамо, ніколи не співали пісні про вдову — «Ой всі гори зеленіють»?

Мама невдоволено знизала плечима й буркотливо відповіла:

— А для чого тобі ця пісня?.. Не треба тобі її знати.

Вона й досі ставилася до мене, як до маленької дитини. Багатьом гарним людям не хотілося б, щоб їхні діти знали про це. Та треба, щоб вони знали. І це він правильно говорив, покійний народний артист Юрій Максимович Думський, що і революція вершилася, і у війні ми перемогли для того, щоб назавжди покласти край тим нелюдським стосункам між людьми, про які співалося у дивній тій пісні.

Ось зараз з’являється дедалі більше прихильників старовини. Опоетизовують минувшину, мальовничі села, містечка, де по гранітному брукові цокотять копита коней, запряжених у шарабани, тягнуть у квартири з антикварних магазинів старовинні меблі, а в люстри встромляють лампочки, що їх навіть зблизька не відрізниш від справжніх свічок. А які кольорові свічки продають у всіх художніх салонах, а скільки тих свічок у старовинних свічниках припадають порохом по квартирах нинішніх напівінтелігентів! Уже й в одязі з’явився такий стиль — «ностальгія». Ностальгія не за батьківщиною, не за землею, а за минувшиною…

Я не вмію виголошувати високі слова. Але цього разу скажу так: хай з нас, з міліціонерів, не роблять дурників. Усі ми, від рядових міліціонерів, що чергують біля входу на стадіон, і до поважних наших міліцейських комісарів, стоїмо на захисті правопорядку в цьому справедливому суспільстві, а іншими словами — захищаємо це суспільство. Хоча б від тих кіногангстерів, що потягли з парку на схили не надто симпатичного, напівбожевільного Петручка.

— Скільки у них було пістолетів? — спитав я у Петручка.

— Багато, — відповів він глибокодумно. — Бо воно весь час стріляло.

— Скільки ви на власні очі бачили пістолетів? — запитав Федір Васильович.

— Я не бачив жодного.

— Що вони у вас питали?

— Вони не встигли нічого спитати. Спочатку один з них сказав: «Міліція». А потім, тільки-но він встиг вилаятись, як ви почали стріляти, ледь у мене не вцілили.

— Вони знали ту жінку, що була з вами?

— Може, й знали. А може, й не знали.

— Ну, гаразд, — м’яко посміхнувся Федір Васильович. — Ви розумієте, що ці люди були не з міліції?

— Звичайно. Я це одразу зрозумів.