Малгожата Гутовська-Адамчик - Дівчата з 13-ї вулиці

Бо свобода почалася для Зоськи вже нині.

Дівчата ні про що не домовлялися, та побачивши Зоську біля школи, Агата вмить зрозуміла, що слід зробити. Коли вже щось починаєш, треба бути послідовним і йти далі.

— У тебе є її мобільний? — запитала вона.

Зося набрала номер Клаудії.

— Чого тобі? — почулося в трубці, але зрозуміло було, що все це вдаване.

— Прийдеш нині до школи?

Перш ніж Клаудія встигла відповісти, Агата вихопила в Зоськи телефон.

— Агов, ми тут готуємо святковий феєрверк! Зараз почнемо, так що не запізнюйся!

— Запізнитися на власний похорон? — в’їдливо запитала Клаудія. — Мови немає!

За п’ять хвилин вона вже з’явилася біля під’їзду. Ішла, мов героїня, розмахувала рюкзаком і роззиралася навсібіч.

— Вона взагалі нічого не соромиться! — здивовано прошепотіла Зоська.

— Грає непогано, та я переконана, що в неї аж жижки трусяться, — процідила Агата.

Клаудія зупинилася біля дівчат.

— Вітальний комітет без шампанського?

Агата замалим не бовкнула, чи Клаудія взагалі знає, як смакує шампанське, бо далі дешевого вина її досвід, певне, не сягає. Але вона сказала зовсім інше, і власні слова викликали в неї самої здивування й повагу до себе:

— Певне, якась незлецька марка якраз охолоджується в директриси.

Вийшло навіть краще, бо Клаудія лише зітхнула й глянула на небо, ніби сподіваючись звідтіля допомоги.

Проте директорка зовсім не була схильна кидатися на Клаудію відразу в дверях. Власне, до великої перерви взагалі нічого не відбувалося. Учителі щосили вдавали, наче Клаудії взагалі немає, і це виходило в них дуже навіть природно. У класі думки розділилися: одні вдалися до вчительських фокусів, решта пробувала дівчину підтримати, і це було ще гірше. Клаудія не потребувала співчуття стількох осіб одночасно. Тільки Зоська з Агатою не пхалися наперед. Клаудія це помітила й була їм вдячна.

Та під час перерв вона була беззаперечною зіркою. Їй здавалося, що на неї всі озираються. Люди, яких вона майже не знала, раптом віталися з нею: «Привіт!», і за інших обставин це, без сумніву, справило би їй приємність.

— Дивляться, як виглядає той, хто встав із труни, — сказала вона Агаті.

— А навіщо ти, власне, це зробила? — пролунало у відповідь питання, до якого вона була неготова, хоча явно мусила знати відповідь.

— Сама не знаю.

— Не хочеш, то не кажи. Але ти повелася трохи як сцикуха.

— Відмахайся, ок?!

— Не забагато ніжностей? — поцікавилася Зоська, яка щойно до них приєдналася.

— Позавчора врятували мені життя, а нині влаштовуєте розборки? Було не пхатися. Принаймні я мала би з усім спокій!

— Та вже не дякуй, не варто!

— Вона досі в шоці, — захищала Клаудію Зоська.

— Ні в якому я не в шоці! Просто ненавиджу, коли хтось втручається в моє життя!

— А-а-а, ну, то перепрошую! — відказала Агата, підхопила свій рюкзак і подалася в інший бік коридору.

Цього разу Клаудія більше не уникала класної керівнички. Сама пішла до вчительської. Коли Беата Крупа вийшла в коридор, Клаудія аж забула, що хотіла сказати.

— Я… Ну… Я про ті гроші…

— Твоя мама вже все зі мною залагодила. Я сама переказала гроші.

— Ви їм не розповіли, правда?

— Ні.

— Я відпрацюю, мати мені влаштує роботу в будинку для старих, я хочу, щоб ви знали. Я прибиратиму там щосуботи.

— Дуже добре.

— І… Як ви гадаєте, можна, щоб Зоська знову була старостою?

— Не розумію.

— Вони не знають, зате я знаю. Забагато я всього зіпсувала.

Учителька уважно подивилася на Клаудію, ледь насупившись.

— Коли не бачиш кольорів, — Прагнення намагалося пояснити хлопчикові якомога простіше, — у твоєму житті менше радощів, бо кольори… Кольори — вони…

— Які?

— Гаразд, почнемо спочатку. Кольори… Як би це тобі пояснити? Може, так? Кольори нагадують музику. Деякі веселі, інші — сумні, одні тихі, інші — крикливі. Деякі скромні, інші сповнені пихи.

— А зелений?

— Зелений? Це мій улюблений колір. Уяви, що тобі гаряче.

— Уже! — голосом, сповненим незвичної для нього готовності до співпраці, вигукнув Петрусь.

— А тепер уяви приємну прохолоду.

— Уже!

— І що?

— А що?

— Яке це почуття?

— Хіба я знаю? Звичайне.

— Ніщо не буває звичайним. Запам’ятай! Усе може бути сумним або веселим, страшним або заспокійливим, піднесеним або гнітючим, знаєш це слово?

— Ні.

— Зрозуміло. Може, воно й на краще. А взагалі декому в житті щастить.

— Кому?

— Не ухиляйся від теми. Мені точно не пощастило. Тобі, ну, тобі ж!

— А що таке щастя?

— Скільки дурних запитань! У твоєму віці треба щось тямити в житті, га? І не питай, що таке тямити!

— Добре.

— Ти знаєш, яке відчуття, коли поринаєш у блакитній воді? Заглиблюєшся в зелений ліс? Коли несподівано спека змінюється прохолодним затінком під деревом?

— Ні.

— Принаймні він каже щиро! — з помітним невдоволенням зауважив голос. — Ти й справді цього не знаєш? Як виглядає ліс? Вода? Глянь угору!

Петрусь задер голову.

— Що ти бачиш? Який колір? — нетерпеливилося Прагнення.

— Сіре небо.

— Якраз нині небо блакитне! Будь-яка миша, будь-який птах, людина й навіть дерево тобі це