Малгожата Гутовська-Адамчик - Дівчата з 13-ї вулиці

— Дерева не розмовляють! — заперечив Петрусь. — Хіба що в казках.

— А звідки ти знаєш, що ми зараз не в казці? — запитало зненацька Прагнення.

Зосі більше не хотілося читати. Вона закрила книжку, відклала її вбік і замислилася.

— Усе це так дивно, — неголосно мовила вона. — Я й досі не можу отямитися від шоку, що якби щось не примусило мене тоді піти до Клаудії, то її б уже, можливо, не було. Не йдеться про те, що я зробила щось надзвичайне. Хоча з іншого боку це було незвичайно. Хто, крім лікарів може сказати, що врятували комусь життя? І подумай, я ж справді нічого не зробила. Просто опинилася в потрібний час у потрібному місці. Агата теж прийшла, але з нею завжди є проблеми, бо її щоразу доводиться довго прохати. Вона легко ображається, демонструє всьому світові свій норов. Якби не це, її любило б набагато більше людей. Та коли з нею познайомишся ближче, з’ясовується, що вона краща, ніж здавалося. І я більше її не боюся. Принаймні не так, як раніше. Мені шкода Клаудію. Не знаю, чи хотілося б мені жити, якби зі мною хтось так вчинив. Але ж я не могла її так покинути. Тоді я взагалі про це не думала. А тепер постійно. І навіть попросити пробачення в неї не можу, бо це взагалі дурня: «Пробач, що я врятувала тобі життя!» Коли уявляю себе на її місці… Чесно, я вже й сама не знаю, що гірше…

На щастя, Агата була вдома. Зоська просто мусила з кимсь про це поговорити. Тепер, коли емоції й піднесення від почуття власного героїзму вгамувалися, вона почала замислюватися над цим глибше. І ці роздуми не були веселими. Ось чому їй так потрібен був той, чия думка помітно відрізнятиметься від її власної. Зосі була потрібна Агата.

— Маєш час? — запитала вона по відеофону.

— А що таке?

— Я хочу поговорити.

— Про що?

— Ти зайнята?

Була п’ятниця, тож вона сподівалася, що Агата може приділити їй півгодини. У цю мить відеофон запищав, Зося штовхнула хвіртку й увійшла.

— Ти так розбалакуєш, ніби начиталася книжок із психології! — зауважила Агата, коли Зоська розповіла їй про всі свої сумніви. Вона їх ніяк не сприймала. Зрештою, слухаючи Зоську, паралельно дивилася на DVD якийсь жахастик, проте звук стишила.

— Давай розповідай, я його напам’ять знаю. Зрештою, він зараз закінчиться.

На щастя, до неї таки щось дійшло, бо за хвилину вона цілком розсудливо й переконливо заявила.

— Добре, що ти про все це думаєш, але по-перше: ти не могла вчинити інакше. Уяви собі, що ти туди не ходила, або послухалася її, коли Клаудія тебе проганяла й пішла, а вона тим часом дала дуба. Ото б ти класно почувалася! До скону, мабуть, такого не забудеш. По-друге: для Клаудії лише краще, якщо вона трохи попомучиться. Такі, як вона, не звикли над чимсь замислюватися. Вона нарвана, і це їй і зашкодило. Як на мене, вона мусить увімкнути свої сірі клітини, і це якраз відповідна ситуація.

— Шкода, що вони розсталися з Марціном. Але після всього він навряд чи хотів би з нею зустрічатися.

— Вона пошила його в дурні. А тобі не здається дивним, що цей фільм хтось кинув на YouTube лише зараз? Адже там Клаудія ще з Давидом. А Давид був давно, здається, задовго до нашої поїздки до Закопаного. Може, це Марцін?

— Вирішив помститися? — зневажливо скривилася Зося. — Це на нього зовсім не схоже.

— Зате в нього був мотив! — переможно заявила Агата й вимкнула DVD.

— У багатьох міг бути мотив. Адже ми її зовсім не знаємо. Зрештою, невже щоб утнути таку дурню, потрібен мотив? Люди постійно роблять таке просто «по приколу». «По приколу» знімають когось мобілкою, потім «по приколу» комусь отруюють життя. І анітрохи цим не переймаються, чиїсь почуття їх узагалі не обходять, — зауважила Зоська.

— Так і є. У фільмах існують дві категорії людей, яких герой повинен остерігатися: найзапекліший ворог і найкращий друг. Решту можна оминути.

— Два в одному… схоже на Агнешку.

— Яка ревнує до Марціна? Фе-е-е… — Агата скривилася, наче їй зробилося зле. — Ніхто в таке не повірить. Але це ще не значить… — продовжувала вона міркувати вголос. — Авжеж, це зовсім не значить, що це не вона. Треба це якось перевірити…

Усі вихідні Клаудія собі місця не знаходила. Їй заважала мати, яка продовжувала щось роздратовано буркотіти під носом, заважало те, що не було куди піти, бо ж не їхати самій до «Променаду». Зрештою, їй не надто й хотілося кудись пхатися. Якби не субота, то пішла б до школи, хоча Клаудія й усвідомлювала, що там теж було б не краще. На додачу дівчина ще й отримала кілька есемесок, з-поміж яких найпристойніша була: «Ти, шльондро!» Зрештою Клаудія вимкнула телефон.

По обіді несподівано прийшли Рената й Баська. Зрозуміло, хто їх прислав. Агнешка зондувала ситуацію. Дівчата запитали, чи не піде вона з ними в кіно. Клаудія якось викрутилася, мовляв, грошей немає. Після всього, що сталося, їй кортіло розважитися, та ще дужче вона боялася зустрічі з Агнешкою. Вона відчувала, що це навряд чи буде приємно й імовірно матиме прикрі наслідки. Агнешка завжди вміла наполягти на своєму. Клаудія не розуміла, нащо їй потрібна ця химерна присяга. То й що з того, що вона присягалася? Хіба мало люди обіцяють, а тоді не дотримують слова? Зрештою, то була лише гра. Ніхто ж не сприймав цього всерйоз.

«Ти належиш мені! Ти моя невільниця» — такий собі жарт, а тепер через це такі розборки! Агнешка справді забагато про неї знає. Лише тепер Клаудія не на жарт перелякалася.

Проте не це гнітило її найдужче. У понеділок директорка викличе її до себе, і на цьому закінчиться кар’єра Клаудії Кліщ. Поки що їй дали перепочити, щоправда, невідомо,