Малгожата Гутовська-Адамчик - Дівчата з 13-ї вулиці

із життям, бо наковталася якоїсь гидоти, а потім ще Зоська сказала мені про Маленького Принца… Ну, знаєш, оте про приручення? І я подумала, що це теж життя. Треба побачити отакі його найгірші прояви, аби щось збагнути. Отак я собі думаю. Не впевнена, чи ти знаєш, що я маю на увазі, зрештою, я й сама не впевнена, що все розумію. Бо я хочу сказати, що мені її шкода. Бо я не… Де ми зупинилися? Ага, ось. Ну, гаразд, почнемо…

Петрусь надовго замислився, але не відповів, бо не було нічого, анічогісінько, про що би він мріяв. Але йому спало на думку нове запитання:

— А що таке надія?

— Не знаю!

— Скажи!

— Ти однаково не зрозумієш!

— Я постараюся, обіцяю… — ці слова пролунали якось несподівано щиро.

— Надія є тоді, коли ти майже впевнений, що мрія здійсниться, — відповів голос майже розгнівано.

— Е-е-е, — хлопчикові пояснення не сподобалося.

— Бачиш он ту зелену галявину перед нами?

Галявину Петрусь бачив.

— А що таке «зелена»? — наївно запитав він.

— То ти навіть цього не знаєш?! Ні, ви лишень подивіться! Послухайте, це дитя не знає, що таке мрія, прагнення, надія. Я намагаюся йому пояснити, а він мені раптом заявляє, буцім не знає, що таке «зелена». І як йому, до біса, пояснити, що таке колір? Я ж бо лише маленьке Зневажене Прагнення, а не якийсь там ван Гог чи ще якийсь Рембрандт! Усім відомо, що таке «зелений», «жовтий», «блакитний». Глянь на дерева — вони зелені, подивися на небо — воно блакитне, глянь на сонце — воно жовте!

— Про що це ти розповідаєш? — занепокоївся Петрусь.

— Про кольори, братику, про кольори.

— А що воно таке — кольори?

— Оце поговорили! — пирхнуло Прагнення. — Ні, так теж можна жити. Не переймайся. Найгірше, що тебе спіткає, це те, що ти не отримаєш водійських прав. Раніше навіть телебачення було чорно-білим. От тільки через це людина стає трохи біднішою, розумієш?

— Дивно, — Агата глянула з-над книжки на зосереджену Магду. Принаймні такою вона їй здавалася. — Дивно, — повторила. — Бувають ситуації, коли людина не бачить кольорів і навіть сама про це не знає. Або не хоче бачити, переконує себе, що кольори не існують, і живе собі в такій сірятині, яка хіба що інколи стає трохи світлішою або зрештою перетворюється на чорне болото. Ти й не повіриш, але я це знаю дуже добре, бо говорю про себе. У тебе тут так світло й чисто. Звісно, ти не сама облаштувала цю кімнату. Якби ти визирнула у вікно, то побачила б по той бік вулиці мій дім. Моя кімната така сама чорна, як і я. Ця дурна казочка дещо мені підказала. Бо я теж не бачу кольорів. Не бачу, бо не хочу. Якби ти розплющила очі, то побачила би дівчину в чорному вбранні. «Чорний — це теж колір», — скажеш. Звісно, та в моєму випадку чорне — це те, що в мене всередині. Бо я… Скажу коротко: я така є. І не замислююся над цим. Коли хтось хоче дошкулити, то обзиває мене «емо». Узагалі ми всі емо, просто одним стає мужності це показати, а іншим — ні. І що це значить «емо»? Те, що в нас є почуття? Певне, що є. Може, у декого навіть більше, ніж в інших. Розумієш, що я маю на увазі? Із цими почуттями виходить дивно. Бо і в Клаудії вони є, і в Агнешки, і в Зоськи, і в мене. Та коли над цим замислитися, то виходить, що це геть різні почуття. Важко їх навіть порівнювати. Цікаво, чи почуття пов’язані з людиною? Ні, це, мабуть, характер. Але якщо взяти стосунки, приміром Клаудії, то її подружка — це Агнешка, а не ми із Зоською. Проте саме нам довелося якось залагоджувати цю справу. І де тоді була Агнешка? Якби довелося чекати, що вона когось врятує, то все людство б вимерло. Дивно, бо я цю Клаудію навіть не люблю. Так чи сяк, вона мені не подруга. І мабуть, ніколи нею не буде. І все-таки я її приручила…

— Сьогодні мене всі в лікарні вітали, — сказав батько за вечерею. — У тебе є інтуїція! Браво!

Похвала стосувалася Зосі. Дівчина замалим зі стільця не впала.

— Будь-хто на моєму місці вчинив би так само, — промимрила Зося зі стисненим горлом. — Я не зробила нічого особливого.

Але батько нині вочевидь мав гарний настрій. А може, сьогодні був День Недооціненої Доньки, бо тато не лише глянув на Зосю, але ще й усміхнувся й погладив її по голові.

— У тебе є інтуїція, — утретє повторив він, бо ж уранці казав те саме. — А інтуїція для лікаря — це головне.

І розмова перестала бути приємною. Якби Зоська була трохи відважнішою або нахабнішою, то мабуть, сказала би, бо це був найвідповідніший момент повідомити, що батько може попрощатися зі своєю мрією. Засушити її в якому-небудь товстому медичному фоліанті. Але вона була боягузкою, отож тато ще певний час матиме ілюзії. Доки випадково не виявиться, що вона потайки втілює зовсім інші, власні божевільні плани.

Проте нині Зоська не відчуває докорів сумління. Ще два місяці тому ця ситуація страшенно б її мучила. Тепер у неї є інші проблеми. Або інші радощі. Усього занадто багато, тож батько зі своїми мріями відійшов на задній план. Зосі й смішно, і трохи лячно. Вона розуміє, що таких ситуацій буде дедалі більше, бо вона саме розпочинає власне життя, за яке ніхто, крім неї, не відповідатиме. Водночас дівчина відчуває, як її сповнює гордість, бо саме вона й тільки вона надає значення людям і подіям. Зося раптом усвідомила, і це було, наче блискавка: якраз у цьому й полягає доросле життя. У тебе є вибір, вибираєш і відповідаєш за наслідки.

Саме це