Андрій Анатолійович Кокотюха - Чорний ліс

паркану. Зачинив хвіртку зсередини, аж тепер перевів подих.

Ванда із Максимом уже стояли на ґанку. Дуло все ще дивилося на жінку.

– Точно сама? – перепитав повстанець.

– Майже, – мовила Ванда, тут же поспіхом запевнила: – Панству ніхто й нічого не загрожує. Ходіть.

Вони пройшли всередину. Коломієць ступив першим, переконавшись – тут справді нікого. Відзначив закриті серед білого дня завіси на вікнах, півтемряву, чомусь заспокоївся. Схоже, ця Мостовська сама когось боїться. Або – стережеться. Звісно, за співпрацю з німцями можна так само отримати кулю, як щойно її дістав Юркевич.

Гармаш тим часом знову зібрався щось запитати, але Ванда випередила його.

– Там – ляда, погріб. Спустіться туди хтось один, усе стане ясно.

Максим сіпнувся в указаний бік. Гармаш жестом зупинив його.

– Стій, – і до Ванди: – Хто там у тебе?

Ванда втомлено сіла на стілець. Коломієць примостився на краєчку столу, тримаючи пістолет у зігнутій правиці.

– Стань далі від вікна. Не маяч, – сказала полячка. – Нікуди я звідси не подінуся. Можеш не цілитися в мене. Але як хочеш – цілься.

Коломієць промовчав, та від вікна відступив, спитав Гармаша:

– Чого боїшся?

– Не боюся. Але й не вірю сій ляській курві, – і додав для чогось: – Жодній не вірю. Хто там у тебе, скільки їх?

– Поранений, – відповіла Ванда. – Один.

– Пóляк?

– Tak.

– Армія крайова?

– Tak.

– Ти з ними зв’язана? Конфідент?

– Tak. Тепер ви розумієте, що я така, як ви.

– Не така! – вирвалося в Гармаша.

– Нехай.

– О, Matka Вoska! Нехай, ми в однаковому становищі, розумієш то чи не розумієш?

Коломієць зрозумів – пора втручатися.

Опустив пістолет, ступив уперед, став між ними.

– Слухайте, мені до лампочки ваші тутешні стосунки. Її правда, Гармаш. Їй теж не треба, аби німці випасли й накрили її тут. Ця жінка працює проти німців, а значить – на нашому боці.

– Не значить, – уперто гнув своє повстанець. – Не на нашому.

Ванда клацнула пальцями, привертаючи до себе увагу.

– Я бачу, ти не є з цих країв. Не тутешній.

– Але не чужий, – парирував Максим. – Мовчіть обоє, слухайте мене, – побачивши нарешті увагу й перевівши подих, повів далі: – Ми всі зараз, як то кажуть, в одному човні. Хочемо ми того чи ні, подобається чи ні. Ніхто з нас трьох не збирається бути викритим. І не думаю, що ти, Гармаш, готовий здати Ванду в гестапо тільки через те, що вона працює на польське підпілля. А вона навряд чи хоче виказати німцям тебе, бо ти український повстанець.

– За інших обставин…

– У нас нема інших обставин! – гаркнув Коломієць, перервавши Гармаша на півслові. – Нема!

– Тихо будь, – завважила Ванда.

Максим стишив голос, повторив:

– Нема. За тобою стежили весь цей час, пані. Ти ходила пішки або тебе підвозили. Тепер ти з машиною. Ми чекали на Юркевича, нам дали знак – він вийшов із гестапо й поїхав додому. Тепер ми знаємо, що поїхав він разом із тобою, на твоїй машині. Отже, висновок очевидний: підсів до тебе біля гестапо. І машина – з гестапівського парку, правда?

– Правда, – підтвердила Ванда.

– І що це значить? – Гармаш далі не міг вловити хід Максимових думок.

– Їй не складно отримати машину, – глянувши на жінку, Коломієць повторив: – Не складно ж, правда?

– Не так легко, як ти подумав. Але можу, – погодилася Ванда.

– Уночі поляки вбили гестапівця. У тебе в підвалі – поранений поляк. І саме сьогодні ти якимось чином роздобула машину. Розумієш, Гармаш? Усе складається, хіба ні? Ванді треба вивезти пораненого з міста, і вона придумала як. Ризиковано, але раз вона так робить, значить, знає, як треба.

– Мудрий, – кивнула жінка.

– Нічого особливо мудрого, звичайна логіка. Тому ти вивезеш нас разом зі своїм товаришем із міста. Дуже просто, домовимося.

– Чекай! – жестом зупинив його Гармаш. – Вона вивезе лише нас, без свого колєги. Для певності я лишу його тут.

– Що значить…

– Те значить! Він є зайвий, йому не жити!

Тепер руку перед собою виставила Ванда, ще й ступила вперед, ставши між чоловіками.

– Nie! Або я вивожу всіх трьох, або вбивайте нас тут! Це моя умова!

– Ляхи тут умов не ставлять! – гаркнув Гармаш.

– Ставлять!

Це вигукнув Коломієць. Коли зловив на себе здивовані погляди від обох, опанував себе, далі заговорив уже спокійніше:

– Хочемо чи ні, але треба домовлятися. На короткий час, між собою, усім. У нас різна мета. Інтерес саме зараз спільний. Вибратися з міста, так чи ні?

Замість відповіді Гармаш повільно опустив зброю.

– Ти що скажеш?

Дивлячись, як вона реагує, Максим помітив, прочитав на обличчі: спершу виникло бажання відмовити чи бодай почати якісь торги. Та дуже скоро зникло. Рішення Ванда прийняла впевнене й зважене:

– Dobrze. Як ти все це бачиш?

– А твої плани – якими були?

Знову запала тиша. Максимові дуже кортіло прочитати думки Ванди, бо далі читав по її обличчю – має власні мотивації погодитися на пропоновану гру, та зовсім не збирається говорити про це з ними.

– Збишек… того чоловіка звуть Збишек… Збиралася перев’язати його і вкласти в багажник. Дати знак, коли перетинатиму пост, аби терпів. А там уже знаю, куди й кому його передати. У мене перепустка, мушу повернутися назад ще сьогодні. Тут таке робиться, не до мене.

– Якби не пройшло, був запасний варіант?

– Стріляти. Прориватися з боєм. Уже б не повернулася, та іншого виходу не бачу.

– Значить, у разі чого почнемо війну, – Коломієць заховав пістолет у кишеню. – Нічого не міняється. Хіба я сяду за кермо. Колись крутив бублика, ще до… – фраза «до тюрми» застрягла в горлі, він закашлявся. – Не має значення. Упорався з полуторкою, німецькій машині теж дам раду. Знайдеш мені німецьку форму? Мусить же десь бути.

– Є. Для таких випадків готувала, – призналася Ванда. – Унтерська піде?

– А то. Тільки німецької не знаю.

– Мовчатимеш. Шофери мовчать. Говоритиму я, перепустка в мене. Спробуємо. У разі чого, – вона нарешті посміхнулася, – справді почнемо воювати. Нас тепер більше.

Гармаш втрутився.

– Стоп. Так не годиться.

– Як? – здивовано глянув на нього Максим. – Чому? У багажник влізе двоє. Заодно притримаєш пораненого, аби не застогнав, коли не треба. Це шанс, і добрий шанс. Німецька машина, перепустка, печатка…

– Не піде, – гнув своє повстанець. – Найперше, хай зброю віддасть. Мені. Забереш.

Це прозвучало наказом, і Ванда кивнула, не бажаючи більше гарикатися.

– Тепер таке, – вів далі Гармаш. – Згоден, спроба ризикована, та може вдатися. Але ми поїдемо туди, куди треба нам, а не цій бабі. Ми з ляхами контролюємо різні території, і заїхати нам із тобою до них