Андрій Анатолійович Кокотюха - Чорний ліс

– На вашу територію я теж не поткнуся! – піднесла голос Ванда.

Коломієць, знову ставши між ними, розвів руки, немов футбольний арбітр.

– Баста! Досить уже території ділити! Ми зараз усі на чужій! Тому вибираємося або товчемо воду в ступі! Пані, коли вже на те пішло, я особисто гарантую тобі й пораненому безпеку. Годиться? – не дочекавшись відповіді, мовив: – Годиться, куди дінеться! Нас тут двоє проти тебе однієї. Ну?

Ванда вкотре за цей час зітхнула.

– Форму принесу. Поміряєш. Навіть якщо не підійде… у тебе так само виходу нема. І вибору. Згоден?

– Tak, – Максим перекривив її манеру.

– Мене ти знаєш. Тебе як звати?

Коломієць глянув на Гармаша.

– Називай Східняком. Поки. Так правильно буде.

6

Район Здолбунова, село Гніздяни

День точно видався їхнім.

Усе йшло настільки за планом, що Коломієць грішним ділом подумав – смугу везіння в більшості подібних випадках незабаром змінює інша, протилежна, така чорна, аж до густоти. Чим далі гнав від себе подібні думки, аби не накликати лихо, тим упертіше вони поверталися. Лишалося діяти так, як почав – тобто, не робити зайвих рухів, віддатися ситуації цілковито та діяти за обставинами, не інакше.

І як наврочив – пішло навскоси, щойно вибралися зі Здолбунова й, слідуючи наперед обумовленому та накресленому Гармашем маршруту, звернули з шосе до лісу, на більш розбиту ґрунтову дорогу. Максим брав курс на Гніздяни.

Пост проїхали на диво легко. Повагу в шуцманів викликала найперше машина, і перевірка багато часу не забрала. Може, хтось і мав намір глянути на документи унтера, котрий сидів за кермом. Проте Ванда вихлюпнула на поліцаїв бурхливе море незрозумілих Коломійцеві німецьких фраз. Він не лише розумів, але й відчував – жінка працює на куражі, підстьобуючи себе зсередини, викладаючись по повній, пускаючи в дію всі свої внутрішні ресурси й активно заговорюючи, точніше защебечуючи німців. Тож вони, попередивши фройляйн, що треба повернутися до вечора, віддали честь і дозволити їхати.

Щойно заїхали під захист дерев, Коломієць зупинив машину. З керуванням освоївся, та все ж давалася взнаки відсутність практики. Далі нехай уже Ванда веде, у неї зараз це краще вийде. Максим хотів тримати свої руки вільними. Випустив із полону багажника Гармаша, почекав, поки полька переконається – її товариш Збишек дихає, хоч і знепритомнів дорогою; після того обоє сіли в автомобіль, уже нікого не боячись. Уже на підступах до Чорного лісу починалася територія, яку німці контролювали слабенько. Тож можна було почуватися вільніше.

Але все ж таки їхали обережно. Ванда вважала, не хотіла надто сильно трусити машину на ґрунтівці. Поранений поляк незграбно забрався в салон, на заднє сидіння, і Коломієць, усівшись ззаду, не бачив іншого варіанту, як дозволити Збишекові покласти голову собі на коліна. Пораненому це не надто подобалося, але мовчки прийняв усе, як належне.

Гармаш узяв на себе роль штурмана і, коли до Гніздян лишилося зовсім трохи, звелів Ванді гальмувати.

– Що сталося? – запитала вона, підкорившись.

– Так ми в село не заїдемо. Там зараз удень німецьку автівку можуть розстріляти на підступах. Нашу владу потроху налагоджуємо. Німці полізти можуть. Та швидше совіти своїх пошлють, від них боронимося.

– Надовго? – поцікавився Коломієць.

– Поки не знаю. Як утримаємо. Зараз там лише чота. У разі чого може прийняти бій чи відійти. То як складеться.

– Пораненого тут лишимо? – спитала Ванда.

Чоловіки перезирнулися.

– З нами піде, – сказав Максим. – Узяли, Гармаш. З обох боків.

– Я? Ляха? – скреготнув зубами повстанець.

– Ну, тут усе ясно, – зітхнув Коломієць, мовчки підставив Збишекові своє плече.

Він не відчував, що зовсім зміцнів після табору, бо насправді відтоді минуло небагато часу. Та все ж здивувався сам собі: удалося мобілізувати приховані ресурси організму, і виявилося – хоч остаточне відновлення не настало, проте й виснаження не остаточне. Є ще порох у порохівницях, чоловіка дотягне.

Вийшовши на околицю Гніздян, послухав Гармаша й повернув до першої ж хати з краю села. Був попереджений – там зустріне вдова, Савчучка Ксеня, давно допомагає повстанцям, її нічим не здивуєш. Так і сталося: молодицю не заскочила поява нежданих гостей. Лиш шугнула з двору дітей, Славка й Галю, привіталася з Гармашем, якого вочевидь знала, кинула стриманий і здивований водночас погляд на Ванду й Збишека, та нічого не сказала. Замість неї заговорив Гармаш:

– В’яжи ляхові руки, тягни до пивниці. Ксеню, покажеш.

– Пощо ляха в мою криївку! – стрепенулася вдова. – Не для таких копана!

– Зачини, аби не збіг. Далі доправимо обох до відділу СБ.

Коломієць укотре за цей день не витримав:

– Вони не полонені, скільки разів казати! Розійдемося тут, у різні боки!

– Ти тут не наказуєш! – гаркнув Гармаш.

– Нехай так, – поступився Максим. – Тоді відведімо пораненого подалі від очей. Де там можна заховати, показуйте, бо не сидіти ж йому тут, посеред двору.

Аргумент був для Гармаша помітно не прийнятним, проте він, трохи подумавши, погодився.

– Хай так. Я сам відведу.

Ванда обвела поглядом усіх присутніх, затримала на Максимові:

– Dziękuję.

– На здоров’я.

– Чому ти Східняк?

– Так назвали, – хотів додати, що отримав псевдо лиш кілька годин тому, та передумав, замість того додав: – Бо тут я східняк.

– Не важливо, – Ванда повернулася до Гармаша. – Я не прочистила рану. Тобто… умію, нас учили, чистила. Але, мабуть, погано. Інфекція могла потрапити.

– Могла, – Коломієць не знав, як треба підтримувати цю розмову й чи варто її взагалі підтримувати. – Що робити?

– Промити. Перев’язати. Бинти, гаряча вода… Хоча б.

Та враз ніби прокинулася господиня, замахала руками, ставши перед Гармашем:

– Ні! Не можна! Подуріли геть!

– Що таке? – не зрозумів Коломієць. – Що знову не так?

– Пóляк.

– Я?

– Він пóляк. Дівка – теж ляшка. У моїй хаті їм не вільно бути.

– Чого ви така люта, жіночко?

Гармаш ляснув у долоні.

– Ти ніби свій, друже Східняк, та багатьох речей ще не розумієш. Колись розберешся. Може, і ні. Не до того зараз. Ксеня права. Тут, у Гніздянах, двох ляхів не вільно лишати. Для них тут усяка хата закрита.

– Мені їх справді застрелити? – Максимові це вже почало набридати. – Ще й так мене перевіриш, складеш панові Хмарі рапорт? Чи не довіриш, сам розстріляєш обох, жінку й пораненого? Чому ж тоді ми не лишили обох у лісі? Їхала б Ванда далі, куди збиралася!

– Пощо мені знати, куди вона збиралася? Ти сам тягнув того пораненого. Я не міг сказати, аби ти його там лишив.

– Так і застрелив би на місці обох! За яким чортом сюди їх було волочити!

Гармаш скреготнув зубами.

Коломієць відчував – повстанець заплутався