Андрій Анатолійович Кокотюха - Чорний ліс

Новий план дій підказала, і досить швидко, критична ситуація в місті. Точніше, не зовсім новий, лише трошки підправлений.

Дотепер пропагандиста збиралися знищити серед білого дня, підгадавши зручний момент, і відразу відходити, лягати на дно, діяти за принципом «пропусти погоню вперед». Гармаша зовсім не переймало, що тіло швидко знайдуть, негайно почнуть розшук. Крім того, була хай і невеличка, але все ж можливість отримати фору – ліквідацію росіянина й колишнього комуніста спершу повісять на радянських партизанів. Під гестапівський гребінь потрапляє в такому разі й українське підпілля, але все ж від початку задіють агентуру, що працює по підпіллю радянському. Так, примарний, і все ж – шанс виграти час.

Зміни вніс Коломієць. Акцію провести, але відразу заховати труп. Не слід відволікати гестапо, німці все одно зараз полюють на поляків. Чим пізніше знайдуть тіло свого прислужника Юркевича, тим краще. Навряд чи він знадобиться комусь протягом найближчих шести-дванадцяти годин. Гармаш із Богданом це погодили, і таким чином місце для засідки визначили без варіантів: біля будинку.

Їм знову пощастило – поруч, у дворику, знайшовся каналізаційний люк. Кришку підважили, відтягнули наполовину. Коли Богдан отримав маяк – Юркевич їде таки додому, Коломієць не стримався, видав звичне, міліцейське:

– У цвєт! – так кажуть, коли все складається, як треба.

За всім цим жоден не надав значення, що їхня жертва не йде, а саме їде. Тож коли на вулицю з-за рогу вивернув «мерседес», Максим насторожився, але не приготувався. У машині могли їхати офіцери, значить, десь поруч супровід, і варто Юркевичу вийти саме зараз, доведеться пропускати машину й думати, як би не засвітитися передчасно.

Проте він черговий раз переконався: чи не найбільша дурниця на війні – планування, навіть найретельніше. Адже будь-яка дрібниця, яку неможливо врахувати, однаково змушує діяти не за планом, а за обставинами. Тож далі події розвивалися так стрімко, що Коломієць не встигав думати – лише діяв, ведений інстинктами. І хотів тільки одного: не потонути в їхньому стрімкому й небезпечному вирі.

Машина зупинилася поряд із потрібним будинком. З пасажирського боку вибрався Станіслав Юркевич. З боку водія – Ванда Мостовська.

Максим упізнав обох, йому та Гармашу показали їх раніше. Натренована на обличчя пам’ять закарбувала обидва.

Гармаш уже рухався назустріч, блокуючи Юркевичу можливий шлях до відступу. Ані він, ані Ванда не зважали на сільського поліцая. Схоже, жінка намагалася закінчити якусь розмову, а пропагандист квапився й хотів, аби вона швидше поїхала геть. Того ж самого хотілося Гармашу – стишив ходу, чекаючи, поки «мерседес» забереться.

Коломієць, навпаки, прискорився. У голові вже засіла безумна ідея, що саме через своє безумство мала всі шанси на успіх.

Юркевич нарешті махнув Ванді рукою, прощаючись.

Полька не поспішала сідати за кермо. Видно, результат розмови її чимось не задовольнив.

На протилежному боці вулиці неквапом ішли дві немолоді жінки. Угледівши німецьку машину, опустили голови, прискорили кроки, щоб швидше пройти геть.

Максим поправив картуза. Водночас жестом показав Гармашу на Ванду й зробив рух, котрий сам би не відразу зрозумів. Проте його товариш прочитав послання на диво точно. Порухом у відповідь дав знати – ясно, зробимо.

І швидко скоротив відстань між собою та «мерседесом», навмисне штовхнувши Юркевича плечем.

– Тобі дороги мало! – обурено крикнув той.

– Га? Що таке? – Гармаш розвернувся до нього, відступив назад, ближче до автомобіля.

Ванда вже сиділа за кермом, та невеличкий інцидент прогнозовано привернув її увагу.

Коломієць був уже поруч.

Права рука майнула в кишеню піджака, куди він кілька хвилин тому переклав отриманий раніше й добре знайомий ТТ.

Ліва в русі розпрямилася гадюкою, міцно стиснула шию Юркевича. Ривок – Максим притягнув жертву впритул до себе.

Гармаш смикнув передні дверцята з пасажирського боку, упав на сидіння. На Ванду дивився ствол парабелума.

Вона, зрозумівши все без слів, поклала руки на кермо, демонструючи цілковиту покору.

У цей момент Коломієць тицьнув пістолетне дуло в живіт Юркевича, притиснув його тулуб до себе ще сильніше.

Натиснув спуск.

Постріл вийшов глухим.

Юркевич зойкнув, на обличчі застиг вираз подиву – він не встиг навіть перелякатися. Максим тут же підхопив його під руки, розвернув, швидко поволік тіло у дворик, до каналізаційного люка. Кинув тіло поруч, спритно, ніби довго тренувався, підважив та відсунув обома руками кришку, крекнувши при цьому. Наступним рухом запхав ще живого Юркевича всередину головою вниз, зовсім не думаючи, як все це виглядає збоку й чи бачить його хтось зараз. Жертва застогнала, Максим підібгав їй ноги, умістив усередину. Добивати не збирався, другий постріл може вийти гучнішим, до того ж він стрельнув так, щоб завдати смертельну рану. Зовсім не переймався, що зрадник стече кров’ю в каналізації, – там йому місце.

Раз-два, поставив кришку люка на місце.

Три-чотири, кількома стрибками вибіг із дворика.

П’ять-шість, заскочив у авто, наставив ствол на Ванду.

– Їдьмо, пані, уперед! І спокійно, спокійно.

Двигун уже працював. «Мерседес» рушив із місця. Схоже, Мостовська зовсім не збиралася опиратися.

До самого свого будинку вона мовчала.

Пасажири теж нічого не говорили. Тримали зброю так, аби Ванда розуміла – у разі чого її покладуть першою. Та жінка опанувала себе досить швидко, і в Коломійця навіть зародилася підозра – подібний розвиток подій польку з незрозумілих причин влаштовує. Лиш загальмувавши, вона запитала досить доброю українською:

– Чого вам треба?

– Виїхати з міста. Чим скоріше, тим краще, – відповів Максим, тут же перепитавши Гармаша: – Я правильно кажу?

– І робиш добре, – кивнув той. – Тебе, дівко, нам сам Бог послав. Вивезеш – житимеш.

– Довго?

– Чого? – здивувався Гармаш.

– Нічого. Виходьте, ідіть у двір. Лиш szybko, білий день. Там поговоримо. І не бійтеся, не кричатиму, нікого не покличу. Поясню все, хутко.

Чоловіки перезирнулися.

– Пастка, – процідив Гармаш.

– Де?

– Там, усередині. Я не вірю ляшці, просто так вона б сюди не привела.

– Ну, сиди. А я чомусь вірю.

Коломієць ковзнув назовні першим, легко перескочив через паркан. Ванда запитально глянула на Гармаша, той кивком показав їй на двері:

– Іди. Я проведу, товариш зустріне. Як що не так, курво, здохнеш першою.

Настала її черга знизувати плечима. Трималася спокійно, вийшла, зайшла у двір, лишивши хвіртку прочиненою. Цей момент виглядав найбільш сприятливим для провокації з її боку, бо зараз цілитися в неї було складно. Але Ванда поводила себе на диво спокійно і, схоже, не збиралася провокувати. Глянувши на всі боки й переконавшись – ця вкрита зеленню вулиця в цей момент для нього безпечна, Гармаш теж ковзнув з автівки під захист