Андрій Анатолійович Кокотюха - Чорний ліс

Сказати відверто, Максима це значно більше влаштовувало.

Уже підготували основний та запасний плани його ліквідації. Також продумали й не раз проговорили можливі шляхи відступу й безпечного виходу з міста. Самогубців та фанатиків серед повстанців Коломієць не бачив, мимоволі згадавши власний план убивства Матвія Романенка – він теж збирався застрелити ворога та вийти потім із тієї історії настільки сухим, наскільки взагалі це було можливо. Слухаючи нових товаришів, навіть іноді вставляючи свої п’ять копійок у їхні стратегічні й тактичні пропозиції, Максим зовсім несподівано поставив себе на їхнє місце, але не тут, у Здолбунові, а тоді, у Миргороді. Та зробив висновок, який прийняв не відразу.

А саме: готуючи помсту начальнику миргородської міліції, він сам діяв так, ніби опинився у ворожому тилу. Почавши там власну, ні від кого не залежну й ні з ким не домовлену партизанську війну.

Спершу прогнав думку від себе. Та коли переспав із нею, на ранок ще сильніше впевнився у власній правоті. Застрелений ним Романенко не був єдиним і неповторним. Хмара мав рацію – таких у його краю десятки, як не сотні чи навіть тисячі. Вони вороги, бо ставляться до людей вороже, налаштовуючи тим самим не лише проти себе, а й проти влади, яку представляють. Коломійцеві поки не хотілося остаточно прощатися з вірою в те, що Москва як радянська столиця й Кремль, головний центр прийняття всіх рішень, нічого не знають про ворогів на місцях: у республіках, містах, містечках, селах. Але вже майже не лишилося святої впевненості, що в товариша Сталіна просто не доходять руки до кожного такого романенка.

Останній тиждень узагалі виявився в Максимовому житті чи не найважливішим. Раптом радикально змінився погляд на речі, звичаї, події та факти, про які ще перед посадкою в літак він мав стійке уявлення. Коломієць ще не був готовий остаточно перекреслити минуле. Так само не визначився з власним теперішнім і майбутнім. Проте якісь грядущі зміни вже відчувалися, і нині Максим перебував у стані хисткої рівноваги. Яка полягала в тому, що він не остаточно довірився новим товаришам повстанцям, а ті, своєю чергою, не до кінця довіряли йому.

Через те, коли ранок того дня, на який призначили акцію, приніс несподівані й тривожні новини, Коломієць зрозумів: ризикує рівновагу порушити раз і назавжди та не на свою користь.

З’явившись на конспіративній квартирі, Богдан видав – уночі недалеко від станції поляки, імовірно – прямо пов’язані з Армією крайовою, застрелили німецького офіцера, важливого гестапівця. Скільки було нападників, хто втік, а скількох зловили, український підпільник не міг поки сказати точно. Гармаш відразу сказав – то не важливо, і Максим погодився з ним. Справді, акції польського руху опору їхньої операції жодним чином не стосуються. З поляками вони не перетинаються. А отже, українське підпілля вони зачеплять, коли німці почнуть шерстити Здолбунів, черговий раз влаштовуючи облави та хапаючи всіх без розбору.

Аж раптом усе перевернулося з ніг на голову.

Саме активність гестапо та СС поставила під сумнів не лише успіх, а й сам смисл підготованої заздалегідь ліквідації Станіслава Юркевича. Посилений режим безпеки реалізації не сприяв. Навпаки: нове вбивство тільки ускладнить відхід. Доведеться зачаїтися, аби перечекати хоча б добу. Та не було гарантій, що за добу німці заспокояться. Тож шанс хай не провалити акцію, але провалитися самим стрімко зріс.

Так міркував Коломієць. Не треба жодного досвіду, працювала лише логіка колишнього міліціонера. Зараз Максим поставив себе на місце злочинців, з якими мав справу до війни. Працюючи в міліції та полюючи на кримінальників, діяв би подібно до гестапо. І взагалі, до чого тут гестапо – коли поліція чи міліція когось ловить, однаково діє хоч у воєнний, хоч у мирний час. Війна лише дає додаткові ресурси, адже можна задіяти військових.

Тобто найбільш розумним за даних обставин справді було все скасувати.

Лиш ініціатива мала б іти не від Коломійця, учорашнього радянського диверсанта, а від Гармаша. Пропозиція ж згорнути все – якщо висуне її Максим – швидше за все зробить його в очах повстанців зрадником. Чи в кращому випадку боягузом, однаково поставивши на його перевірці жирний хрест.

Тому не втручався, коли Гармаш із Богданом узгоджували подальші дії. А ті, як він зрозумів, були налаштовані, попри все, довести справу до кінця.

– Чого сидиш мовчки? – поцікавився Гармаш. – Іди сюди, гляди.

Коломієць підійшов до столу, зиркнув на розкреслений аркуш паперу.

– Ну?

– Кажи, друже Богдан, – кивнув повстанець.

– Центр міста ти вже трохи знаєш, – ці Богданові слова призначалися Максимові. – Мої люди вже доповіли, Юркевич зранку подався до гестапо. Будівля отут, – нагадав, позначивши олівцем намальований у правому верхньому краю прямокутник. – Навряд чи він заховається там на цілий день. Тут і тут, – кінчик олівця поставив крапочки, – є наші сигнальники. Вони маяки, дадуть знати, коли й куди піде об’єкт, коли вийде звідти. Вибір маршрутів має невеликий: комендатура, – олівець ткнувся в інший прямокутник, трохи нижче позначки гестапо, – офіцерський клуб чи додому. Мешкає він ось де, – будинок Коломієць уже бачив, тепер Богдан лиш нагадував розташування. – Зараз, після нічних пригод, знімати його поруч із комендатурою гарно, зухвало, показово. Та надто ризиковано. Тож або клуб, або лігво. Інших варіантів не бачу. Обидва обговорені, підготовані. Виходимо, діємо за обставинами. Згода?

– Є, – кивнув Гармаш.

Після того Коломійцеві лишалося тільки погодитися. Сказав:

– Побачимо, як поверне, – і не стримався, запитав: – А ти мастак, бачу, у таких справах. Давно освоїв?

– Десятий рік при тому, – відповів Богдан спокійно, посміхнувся у вуса. – Ще за Пілсудського почав, за поляків. Тоді молодшим був, устиг навіть у тюрмі посидіти. Спершу Луцьк, тоді до Львова перевезли. Ваші звільнили.

– Це які – наші? – Максим справді не відразу зрозумів.

– Совіти. У вересні, як до Львова зайшли. Думали, задобрять.

– Не дрочи побратима, – миролюбно зауважив Гармаш. – Східняк від совітів теж ковтнув. Хіба ні, друже Східняк?

Годилося кивнути.

Та Коломієць знизав плечима.

Він ще не мав псевдо. Тепер, схоже, Гармаш його вже нарік по-своєму.

Хай буде Східняк.

Вони чекали Юркевича неподалік його будинку.

Розділилися, тримаючись так, ніби не знають одне одного, у кожного своя справа. Гармаш одягнув форму службовця допоміжної поліції, маючи при собі справжні документи й при перевірці без додаткових зусиль граючи простуватого сільського хлопа. Коломієць убрався в цивільне, теж тримав у кишені піджака аусвайс зі справжніми печатками. За легендою, він був заготівельником, котрого за станом здоров’я звільнили від військової служби, узяли на